Постанова 4812 № 480/1545/18

25.06.21 22-ц/812/1226/21 Провадження № 22-ц/812/1226/21 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2021 року м. Миколаїв справа № 480/1545/18 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого Данилової О.О., суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О., із секретарем Біляєвою В.М. переглянувши в апеляційному порядку цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , який також діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 (третя особа- орган опіки і піклування - Ольшанської селищної ради) про виселення за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області, ухвалене 15 квітня 2021 року суддею Терентьєвим Г.В. в приміщенні цього ж суду (дата складання повного судового рішення не зазначена), У С Т А Н О В И В: У серпні 2018 року КБ «ПриватБанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (третя особа - служба у справах дітей Миколаївської районної державної адміністрації) про виселення. Позивач зазначав, що 22 листопада 2016 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки банк отримав у власність квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 47,80 кв.м на підставі договору іпотеки від 17 вересня 2007 року, укладеного банком з ОСОБА_1 . Проте в квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_1 , його неповнолітня донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 з малолітним сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вимогу про добровільне виселення з квартири відповідачі не виконали. Посилаючись на створення перешкод у реалізації права власності на нерухоме майно, позивач просив виселити ОСОБА_1 з неповнолітньою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з малолітнім ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстрації за цією адресою. Відповідач ОСОБА_1 позов не визнав (а.с.120). Участі в судових засіданнях суду першої інстанції відповідачі не приймали. Третя особа - служба у справах дітей Миколаївської районної державної адміністрації вважала, що позов не підлягає задоволенню, оскільки будуть порушенi права неповнолітніх дітей. Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 15 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що банк, ігноруючи вимоги суду надати кредитний договір, укладений у 2007 році з ОСОБА_1 , не довів підстави виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення з урахуванням вимог статті 109 ЖК, а також не довів належне повідомлення відповідачів про добровільне виселення зі спірного житла. В апеляційній скарзі представник АТ КБ «ПриватБанк» просив рішення скасувати та задовольнити позов. Апелянт зазначав, що спірна квартира була придбана за кредитні кошти згідно кредитного договору від 17 вересня 2007 року, укладеного з ОСОБА_1 , а тому відповідно до статті 109 ЖК особи, які проживають в цій квартирі, внаслідок звернення стягнення на це майно можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення. До апеляційної скарги додано кредитний договір. Правом на відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_6 не скористалися. В судове засідання апеляційного суду сторони не з`явились. Про дату, час та місце судового засідання позивач та відповідачі повідомлені за відомою адресою (а.с.112, 114, 116). Про зміну місця проживання відповідач ОСОБА_1 суд не повідомляв. Справу розглянуто апеляційним судом у відсутності сторін та третьої особи. Апеляційним судом здійснена заміна третьої особи (орган опіки та піклування) - на Ольшанську селищну раду. Переглянувши справу за наявними в ній та доданими доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного. У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Водночас, статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене главою 49 "Забезпечення виконання зобов`язання" нормами цивільного законодавства та Законом "Про іпотеку" (далі Закон). Відповідно до частини третьої статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з частиною 1 статті 40 Закону звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини 2 статті 40 Закону, якій кореспондує частина 3 статті 109 ЖК, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК, якою передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина 2 статті 109 ЖК). Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина 3). Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК. Разом з тим, вирішення питання про наявність підстав для задоволення позову КБ «ПриватБанк» за нормами Закону та ЖК, без застосування принципів Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), є недостатнім для виселення відповідачів з жилого приміщення без надання іншого житла. Європейський Суд з прав людини неодноразово підкреслював, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (зокрема, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» пункт 50) . Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 2 березня 2011 року у справі «Кривицька та Кривицький проти України, пункт 44). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»). При цьому, в ислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб такий захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. «Необхідність у демократичному суспільстві», а відповідно і пропорційнійсть, передбачає співрозмірність заходу з переслідуваною законною метою у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Принцип пропорційності передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи у цивільно-правовому полі. Принцип пропорційності, зокрема у спорах про виселення, полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави, суспільства або іншої особи, пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, та інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. З матеріалів справи вбачається, що 17 вересня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого Банк зобов`язався надати ОСОБА_1 кредитні кошти на строк з 17 вересня 2007 року по 16 вересня 2037 року включно у розмірі 11 770 доларів США на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_1 у розмірі 8 800 доларів США, а також 2 970 доларів США на сплату страхових платежів (а.с.196-201). Того ж дня між сторонами укладено іпотечний договір, предметом якого є спірна квартира вартістю 555 50,00 грн. (а.с.44-47). В квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , 1977 року народження, його донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 (донька дружини), 1991 року народження, її син ОСОБА_4 , 2013 року народження (а.с.7). ОСОБА_7 після державної реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_8 (а.с.107-109). 22 листопада 2016 року право власності на спірну квартиру на підставі іпотечного договору від 17 вересня 2007 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень зареєстроване за КБ «ПривтБанк» (а.с.6). Відомостей про наявність у відповідачів будь-якого іншого житла, матеріали справи не містять. За висновком служби у справах дітей Миколаївської райдержадміністрації виселення відповідачів з спірної квартири порушить права неповнолітньої та малолітньої дитини. Встановивши зазначені обставини та керуючись нормами житлового, кредитного законодавства та європейськими принципами, суд першої інстанції не встановив таких порушень прав банку, захист яких гарантований статтею 1 Першого протоколу Конвенції, які би були співмірними з негативними наслідками виселення для відповідачів з дітьми. Проживання в спірній квартирі відповідачів не позбавляє банк права власності на нерухомість, а лише обмежує у праві розпорядження власністю. При цьому матеріали справи не містять відомостей про відсутність або неможливість вжиття інших заходів для захисту права власності, які би були менш обтяжливими для відповідачів (пропозиції укладення договору найму, оренди тощо). Позовна заява та апеляційна скарга не містять і посилань на дотримання справедливого балансу інтересів обох сторін та необхідність і співрозмірність заходу з переслідуваною законною метою у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. За таких обставин, апеляційний суд погоджується з основним висновком про те, що негативні наслідки виселення двох родин з дітьми з єдиного для них місця проживання не можуть бути виправданими тільки необхідністю для банка розпорядитись житлом на власний розсуд, тобто реалізувати право власності, захист якого гарантується статтею 1 Першого протоколу Конвенції. Крім того, за змістом статті 40 Закону виселення мешканців з іпотечного майна є наслідком звернення стягнення на це майно. Проте на час розгляду справи судом першої інстанції діяв Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі Закон про мораторій), за яким не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи за кредитами в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв.м. Під мораторієм у цивільному законодавстві (пункт 2 частини 1 статті 263 ЦК) розуміється відстрочення виконання зобов`язання, що відповідає й лексичному значенню цього слова. Відповідно до статті 4 Закону протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Наявність мораторію призводить до неможливості протягом його дії виконати рішення про звернення стягнення на таке майно (постанови ВСУ від 23 вересня 2015 року (справа № 6-1196цс15), від 10 червня 2015 року (справа № 6-2096цс16). Оскільки виселення мешканців з іпотечної нерухомості, як зазначено вище, є наслідком звернення стягнення на іпотечне майно, такі обмеження розповсюджуються і на вимоги про виселення. Підсумовуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних підстав для виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з дітьми з квартири АДРЕСА_1 . Надання апелянтом кредитного договору, укладеного 17 вересня 2007 року з ОСОБА_1 , не впливає на інші підстави відмови в позові, викладені в мотивувальній частині рішення. Оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду чи доводили б порушення ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.О.Данилова Судді: В.В.Коломієць Н.О.Шаманська --------------------------------- повну постанову складено 25 червня 2021 року