Постанова 4824 № 359/4272/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 359/4272/19 Головуючий у суді І інстанції Борець Є.О. Провадження № 22-ц/824/6965/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 червня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Ігнатченко Н.В., Голуб С.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором, в с т а н о в и в: У травні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 звернувся до банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписав заяву б/н від 2 листопада 2011 року, згідно якої отримав кредит в розмірі 8 500,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua,складає між сторонами договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Заявою відповідача підтверджується той факт, що він був повністю проінформований про умови кредитування в АТ КБ «ПриватБанк», які були надані йому для ознайомлення в письмовій формі. Умовами договору для кредитора також передбачена можливість зміни Тарифів та інших невід`ємних частин договору. Оскільки ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, з урахуванням внесених коштів на погашення заборгованості станом на 26 березня 2019 року за ним рахується заборгованість в загальному розмірі 16 515,01 грн, яка складається із: заборгованості за тілом кредиту в розмірі 366,61 грн; заборгованості за простроченим тілом кредиту в розмірі 3 771,26 грн; нарахованої пені за прострочення зобов`язання в розмірі 10 014,52 грн; нарахованої пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн в розмірі 1 100,00 грн; а також штрафів відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн - фіксована частина та 762,62 грн - процентна складова, яку позивач просив стягнути на свою користь разом із витратами по сплаті судового збору в розмірі 1 921,00 грн. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» борг за кредитним договором в розмірі 4 137,87 грн та витрати на оплату судового збору в розмірі 481,40 грн. У задоволенні позову в частині вимоги про стягнення боргу за кредитним договором в більшому розмірі відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку до позичальника в частині стягнення непогашеної заборгованості за тілом кредиту є обґрунтованим, оскільки відповідач отримувавкредитні картки і користувався грошовими коштами у вигляді встановленого кредитного ліміту, натомість позовні вимоги про стягнення заборгованості за нарахованим пенею і штрафами не узгоджуються з умовами укладеного між сторонами договору та вимогами закону, тому задоволенню не підлягають. Водночас суд установив, що з метою забезпечення можливості користуватись кредитними коштами відповідачу неодноразово видавались кредитні картки, термін дії останньої з яких закінчився у грудні 2017 року, тоді як позивач звернувся до суду з позовом у травні 2019 року, що свідчить відсутність підстав вважати, що банк пропустив загальний строк позовної давності. Не погоджуючись з даним судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. На обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин, які об`єктивно перешкоджали позивачу звернутись до суду протягом трьох років поспіль з часу його обізнаності як кредитора про порушення прав. Між сторонами було укладено кредитний договір у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту з визначеним кінцевим терміном повернення кредиту, що відповідає строку дії картки, та із зобов`язанням позичальника щомісяця сплачувати грошові кошти. Останній платіж ним було здійснено 24 листопада 2015 року, тобто з цього часу у кредитора виникло право на пред`явлення позову про стягнення заборгованості, проте банк пред`явив позов лише у травні 2019 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності, про застосування якого було заявлено в суді першої інстанції, що було самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Суд першої інстанції вказаних обставин та норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахував та помилково задовольнив позовні вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту. Отже, за змістом апеляційної скарги відповідач оскаржує в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимогпро стягнення з нього непогашеної заборгованості за тілом кредиту, ав частині відмови у стягненні на користь позивача пені та штрафів це судове рішення не оскаржується сторонами, тому відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається. У відзиві на апеляційну скаргу позивач в особі представника за довіреністю - Штронди А.М. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити,посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду від 27 квітня 2021 року розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що 2 листопада 2011 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір б/н шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку. У анкеті-заяві зазначено, що відповідач згоден з тим, що ця заява разом з Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідач ознайомився і згоден з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення у письмовому вигляді. Встановлено, що у анкеті-заяві містяться персональні дані ОСОБА_1 , адреса проживання, контактна інформація, відомості про сімейний стан, соціальний статус, освіту, місце роботи тощо, дата та його підпис, а також дані про такі істотні умови кредитування як вид платіжної картки - «Кредитка Універсальна» та бажаний розмір кредитного ліміту за платіжною карткою у сумі 2 5000 грн (а.с. 8). При цьому до кредитного договору банк додав, окрім копії паспорту відповідача (а.с. 25), витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» (а.с. 9) та витяг з Умов та правил надання банківських послуг ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/ (а.с. 10-24), які не підписані позичальником. До відповіді на відзив позивач додав виписку по картковому рахунку позичальника та довідку про видані йому кредитні картки, остання з яких була видана 26 січня 2015 рокустроком дії до грудня 2017 року (а.с. 68-78 зворот). Під час розгляду справи банк також долучив до матеріалів справи виписку по картковому рахунку позичальника станом на 18 червня 2020 року, довідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, оформленої на ім`я відповідача - картковий рахунок № НОМЕР_1 та довідку про видані позичальнику кредитні картки (а.с. 92-102), а також витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 6 березня 2010 року № СП-2010-256 (а.с. 105-118), які не підписані позичальником. Згідно з наданими позивачем розрахунками, заборгованість відповідача за вказаним вище кредитним договором станом на 26 березня 2019 року становить 16 515,01 грн і складаєтьсяіз: заборгованості за тілом кредиту в розмірі 366,61 грн; заборгованості за простроченим тілом кредиту в розмірі 3 771,26 грн; нарахованої пені за прострочення зобов`язання в розмірі 10 014,52 грн; нарахованої пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн в розмірі 1 100,00 грн; а також штрафів відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн - фіксована частина та 762,62 грн - процентна складова (а.с. 4-7). Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно із частиною першою та другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. У частині першій статті 634 ЦК України передбачено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) відступлено від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14) та зроблено висновок, що «у переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. У разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. В даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив. Пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів». Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов`язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 910/10254/18, банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій, а тому можуть підтверджувати факт передачі кредитних коштів позичальнику та заборгованість за кредитним договором. Отже, виписки по картковому рахунку, що містяться в матеріалах справи є належним доказом щодо заборгованості відповідача, які повинні досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами, зокрема, розрахунком заборгованості, що узгоджується з правовими позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18) та від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19). У зв`язку з цим, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку по рахунку позичальника), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Судовим розглядом встановлено, що 2 листопада 2011 року АТ КБ «Приватбанк» видало відповідачу першу кредитну картку, за допомогою якої ОСОБА_1 набув можливість протягом дії кредитної картки знімати грошові кошти з рахунку та розраховуватись ними. З матеріалів справи вбачається та фактично не заперечувалося відповідачем, що він користувався встановленим йому кредитним лімітом (карткою)та вчиняв дії щодо часткової сплати заборгованості за кредитним договором протягом періоду кредитування. Із виписки по особовому рахунку чітко прослідковується, що відповідач користувався кредитними грошима, отримував кошти через банкомати, розраховувався в торгівельних мережах, здійснював перекази тощо, а отже отримав гроші на кредитну картку, оскільки проведення вказаних операцій є неможливим без наявності картки із встановленим на ній кредитним лімітом. Таким чином, наведене вище свідчить про доведеність кредитором та визнання позичальником факту отримання кредитних коштів та користування ними, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав відмовляти позивачу у стягненні фактично отриманих відповідачем грошових коштів за кредитним договором. Відповідач повинен був повернути позивачу у добровільному порядку зняті або витрачені ним за рахунку грошові кошти, проте свій обов`язок не виконав, не забезпечивши своєчасне та достатнє погашення заборгованості за основною частиною кредиту. У зв`язку з наведеним суд правильно стягнув з відповідача на користь позивача непогашену заборгованість за тілом кредиту, в тому числі за простроченим тілом кредиту у загальному розмірі 4 137,87 грн (366,61 грн + 3 771,26 грн), врахувавши, що у разі несвоєчасного або не в повному обсязі внесення щомісячного мінімального платежу сума кредиту вважається простроченою. Прострочене тіло кредиту - це кредитні кошти, які були надані клієнту та не були повернені у строк, передбачений договором. Тобто, якщо позичальник своєчасно не повертає заборгованість за фактично використаними кредитними коштами (тілом кредиту), така заборгованість стає простроченою та відображається у відповідній колонці розрахунку заборгованості. При цьому кредитний ліміт є поновлювальною кредитною лінією, тому відповідач міг використовувати кредитні кошти, погашати заборгованість та знову користуватися кредитними коштами. Отже, сума заборгованості за тілом кредиту та простроченим тілом кредиту постійно змінюється в залежності від використання відповідачем кредитних коштів та внесення ним платежів на погашення заборгованості. Сума простроченого тіла кредиту в розмірі 4 137,87 грн, яка стягнута з позичальника на користь банку, належним чином обгрунтована та підтверджена у розрахунку та виписці, які перевірені колегією суддів. З огляду на вищевикладене та встановивши, що ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за укладеним кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого фактично отримані та використані ним кошти у добровільному порядку залишилися не повернутими АТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення вказаної суми боргу з боржника на користь позивача. В суді першої інстанції відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності, відлік якого, на його переконання, у даному випадку має починатися з дати здійснення ним останнього платежу в рахунок погашення кредиту, а саме 21 січня 2015 року (а.с. 50-52), хоча в апеляційній скарзі вказано, що такий платіж було здійснено 24 листопада 2015 року (а.с. 139, 140). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина третя, четверта статті 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Під час розгляду справи АТ КБ «ПриватБанк» посилалося, зокрема на те, що кредитним договором (Умовами і правилами) визначено порядок погашення заборгованості, а кінцевий строк дії виданої ОСОБА_1 кредитної картки встановлений до початку грудня 2017 року, на підтвердження чого надало відповідну довідку. Якщо договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. Позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред`явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов`язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14, від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15 зроблено висновок про те, що кредитна картка діє в межах визначеного нею строку. За кредитним договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (стаття 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору, а також початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Із виписки з карткового рахунку ОСОБА_1 та розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що останній платіж позичальник здійснив 24 листопада 2015 року, поповнивши кредитну картку готівкою в терміналі, проте у підписаній сторонами анкеті-заяві від 2 листопада 2011 року строки здійснення періодичних платежів за кредитом чи строки повернення кредиту не встановлені, а надані позивачем Умови та правила, які не визнаються відповідачем та не містять його підпису, не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами. Судом встановлено та не заперечувалося сторонами у заявах по суті справи, що ОСОБА_1 згідно з кредитним договором від 2 листопада 2011 року отримав перевипущену картку № НОМЕР_2 зі строком її дії до останнього дня листопада 2017 року. Таким чином, сторони у справі без визначення у письмовій формі умов щомісячного повернення кредиту частинами, домовились про строк та термін закінчення кредитування, що відповідає останньому дню строку дії картки, зазначеному на її звороті. Тобто відповідач повинен був не пізніше 30 листопада 2017 року повернути банку отримані від нього кредитні кошти у повному обсязі. Суд першої інстанції установивши, що з метою забезпечення можливості користуватись кредитними коштами відповідачу неодноразово видавались кредитні картки, термін дії останньої з яких від 26 січня 2015 закінчився у грудні 2017 року, а позивач звернувся до суду з позовом у травні 2019 року, тобто із дотриманням трирічного строку, встановленого статтею 257 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку, що загальний строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено відповідачем, при зверненні до суду позивачем з вимогою про стягнення заборгованості за тілом кредиту не пропущений. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що відлік строку позовної давності слід було відраховувати з дати здійснення ним останнього платежу за кредитом відхиляться колегією суддів як безпідставні, оскільки між сторонами відсутня будь-яка домовленість щодо порядку погашення заборгованості шляхом періодичного внесення позичальником щомісячних платежів. Тобто, кредитний договір не встановлював окремих зобов`язань, які деталізували обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачали самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, тому право позивача не вважалося порушеним саме з моменту порушення відповідачем терміну внесення наступного платежу, який не передбачений договором. Колегія суддів звертає увагу, що якщо навіть не враховувати термін дії перевипущеної кредитної картки, то за змістом укладеного між сторонами договору від 2 листопада 2011 року, умови якого зафіксовані лише у анкеті-заяві, яка підписана відповідачем, не містять строку повернення кредиту (користування ним), тому відсутні також підстави вважати, що у відповідача до пред`явлення банком цього позову до суду виникло зобов`язання з повернення отриманих коштів, оскільки початок перебігу позовної давності у такому випадку визначається відповідно до частини другої статті 530 ЦК України. Такий висновок Верховного Суду узгоджується з наведеною вище правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (№ 14-131цс19). Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову в оскаржуваній частині, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про стягнення непогашеної заборгованості за тілом кредиту, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Судді: Н.В. Ігнатченко С.А. Голуб Д.О. Таргоній