Постанова 4801 № 127/2436/21

Справа № 127/2436/21 Провадження № 22-ц/801/1290/2021 Категорія: 41 Головуючий у суді 1-ї інстанції Романюк Л. Ф. Доповідач:Голота Л. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2021 рокуСправа № 127/2436/21м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді - Голоти Л. О. (суддя-доповідач), суддів Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., за участі секретаря судового засідання Файчук Я. В., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Романюк Л. Ф. в приміщенні суду в м. Вінниця, повний текст рішення складено 30 березня 2021 року, - в с т а н о в и в : 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 10 січня 2019 року позивач написав розписку про те, що взяв у борг у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 15000 доларів США, проте, вказаних коштів він не отримував. Зазначив, що розписка є нікчемною та не може слугувати доказом укладення між ними договору позики, оскільки отримана незаконним, обманним шляхом, маніпуляціями, погрозами, тиском на позивача та його близьких. Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 просив визнати договір позики (розписку) укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 10 січня 2019 року на суму 15 000 доларів США недійсним (нікчемним). Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Основними доводами апеляційної скарги є те, що секретар судового засідання повідомила позивачу, що його позов задоволено та попросила його написати заяву про розгляд справи у відсутності позивача. Також повідомила, що копію рішення суду буде надіслано ОСОБА_1 засобами поштивого зв`язку. Суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, допустивши неправильне застосування норм матеріального права. У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Відповідач у судове засідання не з`явився, хоча був повідомлений належним чином про дату, час і місце її розгляду. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши підстави апеляційної скарги, Вінницький апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 263 ЦПК України. У справі встановлено наступні обставини. Відповідно до копії розписки ОСОБА_1 , паспорт серія НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав від ОСОБА_2 на придбання двокімнатної квартири 15000 доларів США, зобов`язався повернути їх не пізніше 01 травня 2019 року. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що факт складання розписки та підписання спірного договору позики від 10 січня 2019 року позивачем не оспорюється, тобто вчинення оспорюваного правочину не було здійснено всупереч його справжньої волі. Позивачем порушено питання недійсності досліджуваного правочину лише через два роки після його укладення, що також ставить під сумнів твердження щодо укладення спірного договору позики без внутрішньої волі позивача як одержувача позики, шляхом обману, маніпуляціями, погрозами, тиском на позивача та його близьких. Позивач звернувся до суду лише після ухвалення 19 жовтня 2020 року Вінницьким міським судом Вінницької області рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу. Позивачем не надано доказу, який підтверджує твердження останнього про перебування позивача у безпорадному стані (численні його хвороби, та хвороби близьких), про наявність інших боргових зобов`язань перед відповідачем, про здійснення відповідачем на нього тиску. В ході розгляду цієї цивільної справи ОСОБА_1 не довів наявність будь яких обставин, які, відповідно до статей 203, 215, 638, 1046, 1051 ЦК України, є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позивач не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Висновок суду першої інстанції про відмову в задоволення позову зроблено за повного з`ясування обставин справи, правильного застосування норм матеріального та процесуального права, з огляду на наступне. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики позикодавець передає позичальникові у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню». Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України). Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20) зазначено, що: «згідно зі статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 не довів підстав, передбачених статтею 203, 215, 230, 231 ЦК України, для визнання недійсним договору позики (розписку), укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 10 січня 2019 року, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що факт складання розписки та підписання спірного договору позики від 10 січня 2019 року позивачем не оспорюється, тобто вчинення оспорюваного правочину не було здійснено всупереч його справжньої волі. Посилання в апеляційній скарзі на те, що секретар судового засідання повідомила позивачу, що його позов задоволено та попросила його написати заяву про розгляд справи у відсутності позивача, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки ці доводи спростовуються матеріалами справи та оскаржуваним рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильні висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що зазначені в апеляційній скарзі аргументи суттєвими не являються та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Щодо розподілу судових витрат. Беручи до уваги положення частини тринадцятої статті 141, підпункту в пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, а також те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відтак судові витрати, понесені позивачем під час апеляційного розгляду справи, слід залишити за позивачем. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 259, статтями 367, 369, 375, 382, 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2021 року у даній справі залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя Л. О. Голота Судді: Т. О. Денишенко В. П. Рибчинський Повний текст постанови складено 17.06.2021 року.