Постанова 4811 № 466/147/20

Справа № 466/147/20 Головуючий у 1 інстанції: Білінська Г.Б. Провадження № 22-ц/811/4/21 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:16 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Івасюти М.В. з участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2020 року, - ВСТАНОВИВ: у січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Львівської міської ради, Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради, третіх осіб ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про часткове скасування ухвали Львівської міської ради №1257 від 11.11.2016 року та визнання дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради, протиправними. В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 , розміщення входу до якого заплановано зі сторони проїзду, який веде до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , зазначений на генеральному плані міста Львові від 1957 року. Ухвалою Львівської міської ради № 1257 від 11 листопада 2016 року надано дозвіл на виготовлення технічних документацій із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані громадянам для обслуговування житлових будинків, гаражів, для ведення садівництва. Пунктом 3 вищезазначеної ухвали такий дозвіл надано ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 . Стверджує, що відповідно до проекту здійснення капітального ремонту улиці Волошкової у місті Львові заїзд до земельної ділянки на АДРЕСА_1 можливий лише через земельну ділянку площею 0,0060 га між будинками на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 . Зазначає, що ухвалою Львівської міської ради № 1323 від 03.06.2004 року ОСОБА_6 передано в сервітутне користування спільний заїзд терміном на 10 років, тобто, сервітут встановлений на ділянку загального користування. Вказує, що оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради № 1257 від 11 листопада 2016 року надано третім особам дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки до будинковолодіння третіх осіб, незважаючи на відсутність документа про належність спірної земельної ділянки до будинковолодіння третіх осіб. Вважає, що її право порушується, оскільки вона є користувачем земельної ділянки, до якої при відведенні земельної ділянки передбачено заїзд до господарства, однак оскаржуваною ухвалою вона позбавляється заїзду до земельної ділянки, оскільки ОСОБА_5 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо передачі спільного заїзду. Звертає увагу, що ухвалою Львівської міської ради №113 від 03.12.2015 року їй було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для передачі у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 , яка була виготовлена та подана на затвердження до Управлінням земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради з актом узгодження меж земельної ділянки та кадастровим планом, в яких було зазначено проїзд до її будинковолодіння. Управлінням земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради при погодженні технічної документації із землеустрою скореговано акт узгодження меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 , який було підписано суміжними користувачами та зазначено спільний проїзд між точками А і Б як дорогу загального користування. Таким чином, на її думку, протиправно внесено зміни в генеральний план міста Львова. З наведених підстав просить: -визнати незаконним та скасувати п. 3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_2 ; -визнати протиправними дії Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано п. 3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_2 . В задоволенні позову в частині визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради відмовлено. Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог оскаржила ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду в цій частині є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для розгляду справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт стверджує, що виправлення в акті встановлення меж земельної ділянки та збірному кадастровому плані про те, що це землі міста є неправомірними, оскільки спірний заїзд є єдиним можливим заїздом до її господарства. Зазначає, що виправлення в технічній документації є безпідставними, здійсненими всупереч картографічним матеріалам, у зв`язку з чим неправомірно змінено статус земельної ділянки із земель загального користування на землі міста, що позбавило її можливості приватизувати земельну ділянку, незважаючи на дозвіл, який їй був наданий ще у 2015 році. Вказує, що у всіх планах відведення земельних ділянок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2 , які були виготовлені, починаючи з 1957 року, статус проїзду зазначався як дорога загального користування. З наведених підстав просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позов. Рішення суду в частині задоволених позовних вимог оскаржили ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , в апеляційній скарзі покликаються на те, що рішення суду в цій частині є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для розгляду справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянти стверджують, що спірна земельна ділянка шириною 3 м та довжиною 19 м загальною площею 0,0060 га є єдиним можливим проходом і заїздом до належної їм ділянки та будинку АДРЕСА_2 , оскільки з трьох інших сторін вона оточена парканами сусідів. Зазначають, що спірна земельна ділянка надана ОСОБА_6 у сервітутне користування терміном на 10 років відповідно до ухвали Львівської міської ради № 1323 від 03.06.2004 року та згідно з чинним генеральним планом м. Львова, затвердженим ухвалою Львівської міської ради № 3924 від 30.09.2010 року, відноситься до зони садибної забудови і перебуває у власності територіальної громади м. Львова. Вказують, що ширина спірного заїзду є на 3 м меншою, ніж визначена чинним законодавством для проїздів, відтак спірна ділянка не може бути проїздом, оскільки не відповідає технічним параметрам визначеним обов`язковими для застосування будівельними нормами, а слугує заїздом до належного їм будинковолодіння, тому відноситься до земель садибної забудови, що узгоджується з інформацією Управління архітектури та урбаністики Львівської міської ради. Вважають, що посилання суду на витяг з генерального плану м. Львова за 1958 рік є безпідставним, оскільки на час прийняття оскаржуваної ухвали Львівської міської ради був чинним генеральний план м. Львова, затверджений ухвалою Львівської міської ради № 3924 від 30.09.2010 року. Звертають увагу суду на те, що оскаржувана ухвала є актом ненормативної дії та вичерпується своїм виконанням, ними подано усі необхідні документи для вирішення питання землекористування спірною земельною ділянкою, відтак в органу місцевого самоврядування, на їхню думку, не було підстав для відмови у наданні їм дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки площею 0,0060 га тому, що єдиною підставою для відмови у наданні такого дозволу є неподання заявником усіх документів. Наголошують, що ОСОБА_1 , оскаржила ухвалу, якою не була позбавлена можливості реалізувати жодне з належних їй прав, так як і не покладалося на неї жодного обов`язку, за наслідками прийняття ухвали не змінився стан її суб`єктивних прав та обов`язків, що, на думку апелянтів, свідчить про те, що вона є неналежним позивачем у даній справі. З наведених підстав просять рішення суду в частині задоволених позовних вимог змінити та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги за безпідставністю, а в іншій частині рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підтримання доводів поданої апеляційної скарги та заперечення щодо задоволення апеляційної скарги ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , пояснення представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 на підтримання доводів поданої апеляційної скарги та заперечення щодо задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1- 4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.( ч. 1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з врахуванням того, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю, до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів /майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, тощо/, і оскільки на спільний проїзд площею 0,0060 га до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 надано дозвіл третім особам у справі на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування будинку, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині скасування п.3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 р. №1257. Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду з огляду на таке. Стаття 13 ЦПК України визначає застосування принципу диспозитивності у цивільному судочинстві, який передбачає можливість осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися наданими їм законом матеріальними правами та процесуальними засобами захисту, можливість вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами на свій власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частина 3 ст. 13 ЦПК України передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таким чином, суд розглядає справи винятково внаслідок звернення особи, що подається у чітко визначеному цим Кодексом порядку, і при цьому суд обмежений заявленими вимогами, і саме позивачу належить право визначати зміст позовних вимог. Заінтересована особа розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, вийти за межі позову новий ЦПК України не дозволяє. Суд не повинен з власної ініціативи виходити за межі позову, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при розгляді та вирішенні спору. Саме позивач зазначає в позові відповідача, предмет позову (матеріально правову вимогу до відповідача) та підставу позову (обставини, якими обґрунтовується вимога). Кожна сторона, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, проте не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1 , вона звернулася до суду з позовними вимогами про визнання незаконним та скасування п. 3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_2 ; про визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Судом першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано п. 3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_2 . Разом з тим, як вбачається з ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року, зміст пункту 3 цієї ухвали такий «вважати ухвалу міської ради від 14.07.2015 року №4952 «Про погодження гр. гр. ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 місця розташування земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_4 , такою, що втратила чинність.» Тобто, як вбачається зі змісту пункту 3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року №1257, даний пункт ухвали взагалі не стосується прав чи охоронюваних законом інтересів позивачки, стосується прав та інтересів гр. гр. ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 . З ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року, вбачається, що пунктом 1 ухвали надано громадянам дозвіл на виготовлення документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані в користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів, ведення садівництва (перелік громадян додається). Додаток до ухвали Львівської міської ради від 10.11.2016 року №1257 передбачає перелік громадян, яким надається дозвіл на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічних документацій із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані у користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів та ведення садівництва, серед яких під порядковим номером «3» зазначено прізвища ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , які зазначені відповідачами у даній справі. Однак з позовною вимогою щодо пункту 1 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року в частині надання ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , дозволу на виготовлення документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані в користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів, ведення садівництва, позивачка ОСОБА_1 не зверталася. Оскільки пункт 3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року не стосується прав, охоронюваних законом інтересів позивачки, а стосується прав та інтересів інших осіб, а саме, гр. гр. ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , суд першої інстанції, ухваливши оскаржуване рішення та скасувавши п.3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року, порушив їхні права та законні інтереси. Слід зазначити, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення в межах тих вимог, які заявлялись позивачкою ОСОБА_1 , дотримавшись принципу диспозитивності цивільного процесу, порушивши при цьому права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які не залучались до участі у справі, а відтак таке рішення не можна вважати законним та обгрунтованим. Частина 3 ст. 49 ЦПК України передбачає, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви, однак така письмова заява позивачкою не подавалася. А відтак, враховуючи зміст позовних вимог, заявлених позивачкою, які нею письмово не змінювалися і не уточнювалися, те, що пункт 3 ухвали 5 сесії VII скликання Львівської міської ради №1257 від 10.11.2016 року не стосується прав чи охоронюваних законом прав позивачки, які б підлягали судовому захисту, з огляду на необхідність дотримання судом принципу диспозитивності цивільного процесу, згідно з яким суд розглядає позов в межах заявлених позивачем вимог, право змінювати предмет позову належить лише позивачу, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування п. 3 ухвали 5 сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10.11.2016 року № 1257, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування по АДРЕСА_2 , слід відмовити, а відтак апеляційна скарга ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 підлягає до задоволення. Позовну вимогу про визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 , позивачка обґрунтовує тим, що у технічній документації з землеустрою, яка була подана нею до Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради на погодження, виготовлено план встановлення та узгодження меж, який було підписано суміжними землекористувачами на підставі містобудівної документації та зазначено спільний проїзд між точками А та Б, який, як вважає позивач, безпідставно відкорегований із закресленням наявності проїзду як дороги загального користування, зазначивши землі міста, тобто, по суті внесено зміни в генеральний план м. Львова. Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі на землі житлової та громадської забудови, віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. (п. а ч. 2 ст. 83 ЗК України). Пункт «а» ч. 4 ст. 83 ЗК України передбачає, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів /майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, тощо/. А відтак, проїзд, як дорога загального користування, належить до земель комунальної власності, і оскільки знаходиться в межах міста, то належить до земель міста, статус земельної ділянки не змінився, земельна ділянка залишилась у комунальній власності (власності територіальної громади), цільове призначення земельної ділянки також не змінилося землі житлової та громадської забудови, а тому безпідставними є позовні вимоги про визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На думку колегії суддів зазначення в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 спірної земельної ділянки, як землі міста, не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів позивачки, які б підлягали судовому захисту, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 14.06.2021 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Ванівський О.М. Цяцяк Р.П.