Постанова 4807 № 317/673/20

Дата документу 14.06.2021 Справа № 317/673/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №317/673/20 Головуючий у 1 інстанції Ачкасов О.М. Провадження № 22-ц/807/2211/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Полякова О.З. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 11 березня 2021 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И ЛА: У березні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позову зазначено, що з метою отримання банківських послуг, відповідач підписала заяву №б/н від 07.11.2008 року, згідно якої отримала кредит у розмірі 10700,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. Позивач свої зобов`язання за договором виконав у повному обсязі, а саме надав відповідачці кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач не надавала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами, відповідно до умов договору. Внаслідок чого, станом на 23.01.2020 р. у відповідача виникла заборгованість у сумі 23623,72 грн., яка складається з наступного: 15511,81 грн. заборгованість за тілом кредиту, в т.ч. 15511,81 грн. заборгованість за простроченим тілом кредиту; 2996,50 грн. заборгованість за відсотками, нарахованими на прострочений кредит; 3752,38 грн. нарахована пеня; 250,00 грн. штраф (фіксована частина); 1113,03 грн. штраф (процентна складова), яка до цього часу не погашена, у зв`язку із чим позивач був вимушений звернутися до суду з позовом. Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 11 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 07.11.2008 року, у розмірі 19208,31 грн., яка складається з наступного: 15511,81 грн. заборгованість за тілом кредиту, в т.ч. 15511,81 грн. заборгованість за простроченим тілом кредиту; 2996,50 грн. заборгованість за відсотками, нарахованими на прострочений кредит; 700,00 грн. нарахована пеня. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» судовий збір у розмірі 1709,12 грн. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані всі обставини справи, та посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. АТ КБ «ПрвиатБанк» надало суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст. 369 цього Кодексу. Згідно із ст. 7 п. 13 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зі змісту статті 274 ч. 1 п.1 ЦПК України що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи, до яких за ціною позову належать справи з матеріальними вимогами на суму більше 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Тому апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, судове засідання не проводиться. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що згідно умов укладеного кредитного договору № б/н від 07.11.2008 ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 10700,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. ОСОБА_1 підписанням заяви позичальника приєдналася до Умов та Правил надання банківських послуг. Заява разом з Умовами та Тарифами є договором про надання банківських послуг. Відповідно до розрахунку заборгованості, ОСОБА_1 станом на 23.01.2020 р. має заборгованість, яка складається з наступного: 15511,81 грн. заборгованість за тілом кредиту, в т.ч. 15511,81 грн. заборгованість за простроченим тілом кредиту; 2996,50 грн. заборгованість за відсотками, нарахованими на прострочений кредит; 3752,38 грн. нарахована пеня; 250,00 грн. штраф (фіксована частина); 1113,03 грн. штраф (процентна складова), а всього заборгованість складає 23623,72 грн. Згідно копії заяви та довідки про умови кредитування з користуванням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» від 07.11.2008 р., вбачається, що сплата процентів, пені за користування кредитом передбачена заявою б/н від 07.11.2018 та довідкою про умови кредитування, що підписані ОСОБА_1 особисто 07.11.2008р., та з якої чітко вбачається, що відповідачці встановлено поточну процентну ставку у розмірі 2,5 % (30% на рік), вказано розмір кредитного ліміту 500 грн.. Тобто сторонами при укладанні договору були обговорені усі істотні умови. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 не надавала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Таким чином, у порушення умов кредитного договору, відповідачка зобов`язання за вказаним договором не виконала. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно застосував положення статей 526, 610, 612, 625, 1048, 1049, 1054, ЦК України, якими регулюються спірні правовідносини. Відповідно до виписки з карткового рахунку встановлено, що ОСОБА_1 було встановлено кредитний ліміт та вона користувалася грошима, отримувала кошти через банкомат, здійснювала розрахунки через термінали в касах магазинів, а отже і отримала кредитну картку «Універсальна», оскільки проведення вказаних операцій є неможливим без наявності картки. Згідно розрахунку заборгованості та наданої виписки про рух коштів вбачається, що позивачка частково сплачувала заборгованість за договором. Судом першої інстанції вірно встановлено, що Виписка з банківського рахунку містить інформацію про рух коштів на балансі карткового рахунку відповідачки баланс станом на укладання договору (надана сума кредиту), всі операції за картковим рахунком (з визначенням дати проведення операції та чітким визначенням проведеної операції, зазначенням суми на балансі рахунку після проведеної операції). З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що виписка по картковому рахунку та розрахунок заборгованості є належними та допустимими доказами у справі. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не сплатила заборгованість по тілу кредиту та процентам, судом зроблено вірний та обґрунтований висновок про те, що позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. ОСОБА_1 ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції не надала належних доказів повної чи часткової сплати заборгованості, не спростувала наданий позивачем розрахунок, на власний розсуд розпорядившись своїми процесуальними правами. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення штрафів, суд обґрунтовано виходив з приписів статті 549 ЦК України та ст. 61 Конституції України, відповідно до яких штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Вирішуючи клопотання відповідача про застосування трирічного строку позовної давності, колегія суддів дійшла висновку про те, що вказане клопотання не підлягає задоволенню з огляду на те, що по даному договору відкрито картковий рахунок, встановлено кредитний ліміт на картку, видано картку, а сума обов`язкового мінімального щомісячного платежу залежить від суми використаного кредитного ліміту. Положеннями статті 261 ЦК України встановлено, що зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Згідно Правил користування карткою, строк дії картки вказано на лицевій стороні Картки (місяць та рік). Картка діє до останнього календарного дня вказаного місяця. Отже, встановлено строк перевипущеної картки до останнього дня 07.2022 року, що підтверджується довідкою Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк». Таким чином, строк дії картки не сплив, відповідно не сплив і строк позовної давності. Зі змісту Анкети-заяви ОСОБА_1 від 07.11.2008 судом вірно встановлено, що нарахована пеня підлягає частковому стягненню, а саме за рік до звернення до суду, в сумі 700,00 грн., тобто в межах строку позовної давності згідно п.1 ч.2 ст.258 ЦК України. Доводи апеляційної скарги спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, оскільки скаржником контррозрахунків щодо розрахунку заборгованості та спростування викладених позивачем у позові доказів суду надано не було. Доводи апеляційної скарги щодо не укладення кредитного договору є безпідставними, оскільки договір підписаний ОСОБА_1 , в договорі зазначені кредитний ліміт, строку дії картки, відсоткова ставка, з виписки про рух коштів вбачається, що ОСОБА_1 отримувала кредитні кошти та активно користувалась кредитними картками банку. Суд першої інстанції вірно встановив розмір заборгованості за наданим кредитом на підставі письмового доказу банківської виписки за договором/кредитними картками. виданими на ім`я ОСОБА_1 , яка є належним та-допустимим доказом, оскільки виписка є первинним бухгалтерським документом. Банківська виписка мас статує первинного документу, що підтверджено Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 р. № 578/5. Відповідно до п.п. 5.1, 5.4, 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2006 p. інформація, що міститься в первинних документах, систематизується в регістрах синтетичного та аналітичного обліку. Регістри синтетичного та аналітичного обліку ведуться на паперових носіях або в електронній формі. Запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа (паперового або електронного). Особові рахунки є регістрами аналітичного обліку, що вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня. Форма особових рахунків затверджується банком самостійно залежно від можливостей програмного забезпечення. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. До вищевказаного висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року по справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19). Факт отримання та користування ОСОБА_1 кредитними коштами у розмірі за договором обґрунтований банківською випискою. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 11 березня 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 14 червня 2021 року. Головуючий Судді: