Постанова Дніпровський апеляційний суд № 182/5376/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4972/21 Справа № 182/5376/19 Суддя у 1-й інстанції - Рибакова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Макарова М.О., Ткаченко І.Ю. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства Райффайзен Банк Аваль про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, - в с т а н о в и л а: У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до акціонерного товариства Райффайзен банк Аваль (далі АТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, мотивуючи його тим, що згідно з наказом №866 від 18 квітня 2011 року вона працювала на посаді діловода технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль». Вказувала, що 08 січня 2019 року отримала попередження про зміну істотних умов праці, згідно яких змінюється місце розташування її робочого місця з Центрального Нікопольського відділення банку (Дніпропетровська область м.Нікополь пр.Трубників,37) на Управління адміністративного обслуговування Дніпропетровської обласної дирекції банку (м.Дніпро вул.Січових Стрільців,4д) та її попереджено, що у разі ненадання згоди на продовження роботи із зазначеними змінами істотних умов праці упродовж двох місяців, трудовий договір з нею буде припинено на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України. Зазначала, що наказом АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 12 березня 2019 року №236-к її звільнено з роботи з 15 березня 2019 року у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці. Втім наказ про зміну істотних умов праці від 08 січня 2019 року №12 не містить жодного посилання на об`єктивні обставини, які зумовлюють необхідність запровадження змін в організації виробництва праці, її звільнення відбулося з порушенням вимог чинного законодавства та трудових прав, оскільки з 14 січня по 29 березня 2019 року вона перебувала на лікарняному, тобто її звільнення відбулося в період непрацездатності, що є порушенням статті 40 КЗпП України. Посилаючись на те, що відповідачем також не враховано, що вона самостійно виховує сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і є єдиним годувальником в сім`ї, вказуючи, що про порушення своїх прав дізналася 28 березня 2019 року, коли була ознайомлена з наказом про звільнення, а строк звернення до суду нею пропущений з поважних причин, оскільки з 14 січня по 15 березня 2019 року вона перебувала на лікарняному, після ознайомлення з наказом про звільнення, вона постійно хворіла, зверталась до лікарів, проходила лікування, у зв`язку з чим не могла звернутись за правовою допомогою для оскарження наказу про звільнення, а тому просила суд визнати поважними причини пропуску та поновити процесуальний строк, встановлений законом для звернення до суду з даним позовом, визнати незаконним та скасувати наказ АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 12 березня 2019 року №236-к про її звільнення, поновити її на попередньому місці роботи на посаді діловода технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен банк Аваль», стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та моральну шкоду в розмірі 120 000 грн. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2020 року строк на звернення до суду з позовом поновлено. У задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання стосовно судових витрат. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що будь-яких змін в організаційно-розпорядчих функціях підприємства не відбулось, площа приміщення банку не змінювалась, штат працівників не збільшувався, що свідчить про те, що дійсних змін в організації виробництва і праці не відбулось. З 14 січня 2019 року вона захворіла і перебувала на лікарняному до 29 березня 2019 року, її звільнення відбулося в період її непрацездатності, що є порушенням ст.40 КЗпП України, залишено без уваги те, що вона самостійно виховує сина і є єдиним годувальником в сім`ї. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2020 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, врахувавши висновки Верховного суду колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом, підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Встановлено судом і це підтверджується матеріалам справи, що сторони по справі перебували у трудових відносинах. Наказом від 18 квітня 2011 року №866-к позивача ОСОБА_1 прийнято на роботу до Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» на посаду діловода технічного відділу з 18 квітня 2011 року з неповним робочим днем 04 годин, з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу та посадовим окладом у розмірі 1 820 грн на місяць, встановлено регламент роботи з 09-00 до 13- 00 години. 20 листопада 2018 року, з метою забезпечення належної організації роботи персоналу технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль», працівники якого працевлаштовані в дирекції згідно встановленої 4% квоти працевлаштування осіб з інвалідністю, Дніпропетровською обласною дирекцією АТ «Райффайзен банк Аваль» видано наказ №678 «Про організацію роботи працівників технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції», відповідно до пункту 3 якого не допускається розміщення робочих місць працівників технічного відділу в залах для обслуговування клієнтів відділень; розміщення у відділеннях робочих місць нових працівників технічного відділу підлягає попередньому узгодженню з директором з питань роздрібного бізнесу; за відсутності місць розміщення у відділенні, головний менеджер з ефективності мережі відділень та банкоматів дирекції ОСОБА_3 ініціює службову записку на ім`я Регіонального директора щодо необхідності перенесення існуючих робочих місць працівників технічного відділу із залів для обслуговування клієнтів відділень в інше приміщення Банку в межах одного населеного пункту. У разі неможливості перенесення існуючих робочих місць працівників технічного відділу із залів для обслуговування клієнтів відділень в інше приміщення Банку в межах одного населеного пункту, старший менеджер по роботі з персоналом Дніпропетровського регіону ОСОБА_4 організовує підготовку розпорядчих документів щодо внесення змін у суттєві умови праці та відповідно до виробничих потреб, перенесення в межах Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен банк Аваль» робочих місць таких працівників технічного відділу. Пунктом 4 цього наказу встановлено, що по вже визначеній відсутності місць розміщення у Центральному Нікопольському відділенню (м.Нікополь), де розміщуються робочі місця працівників технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен банк Аваль» ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , в термін до 01 грудня 2018 року старшому менеджеру по роботі з персоналом Дніпропетровського регіону ОСОБА_4 підготувати розпорядчий документ щодо внесення змін у суттєві умови праці вказаних працівників. У додатку 1 до наказу від 20 листопада 2018 року №678 зазначено закріплення робочих місць працівників технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» за структурними підрозділами та відділеннями. Зокрема, робоче місце працівника технічного відділу - діловода ОСОБА_1 закріплено за Центральним Нікопольським відділенням (м.Нікополь). Наказом від 22 грудня 2018 року №742 «Про внесення змін до наказу від 20 листопада 2018 року № 678 «Про організацію роботи працівників технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції» викладено цей пункт в наступній редакції: встановити робочі місця працівників технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен банк Аваль» згідно з додатком 1 до цього наказу; додаток до наказу Дирекції від 20 листопада 2018 року №678 наказано вважати таким, що втратив чинність. Додатком 1 до наказу від 22 грудня 2018 року №742 робоче місце працівника технічного відділу - діловода ОСОБА_1 закріплено за Управлінням адміністративного обслуговування дирекції ( АДРЕСА_1 ). З вказаним наказом від 22 грудня 2018 року №742 позивач ОСОБА_1 ознайомлена 27 грудня 2018 року. Згідно з наказом від 08 січня 2019 року №12-к «Про зміну істотних умов праці», у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, а саме: відсутністю місця розміщення у Центральному Нікопольському відділенні (м.Нікополь) АТ «Райффайзен банк Аваль» робочого місця діловода технічного відділу банку ОСОБА_1 , наказано: 1.У порядку, встановленому частиною третьою статті 32 КЗпП України, змінити істотні умови праці діловоду технічного відділу банку ОСОБА_1 через два місяці з дня її попередження про зміну істотних умов праці за цим наказом, а саме: змінити місце розташування робочого місця з Центрального Нікопольського відділення (м.Нікополь) банку (Дніпропетровська область м.Нікополь пр.Трубників,37) на Управління адміністративного обслуговування Дніпропетровської обласної дирекції банку (м.Дніпро вул.Січових Стрільців,4д). 2.Начальнику Центрального Нікопольського відділення (м.Нікополь) банку ОСОБА_6 провести ознайомлення ОСОБА_1 з даним наказом під розпис із зазначенням дати ознайомлення. 3.У випадку згоди на продовження роботи в нових умовах ОСОБА_1 подати у двомісячний строк з дня її ознайомлення з даним наказом до Відділу адміністрування трудових відносин (м.Житомир) банку заяву про згоду на продовження роботи на нових умовах праці. 4.У разі незгоди чи відмови ОСОБА_1 від продовження роботи в нових умовах у зв`язку зі зміною істотних умов праці припинити з нею трудовий договір за пункту 6 статті 36 КЗпП України у встановленому чинним законодавством порядку. Підставою вказано: накази Дніпропетровської обласної дирекції банку від 20 листопада 2018 року №678 та від 22 грудня 2018 року №742. 09 січня 2019 року працівниками Центрального Нікопольського відділення Овдієнко О.А., ОСОБА_7 , ОСОБА_8 складено акт про відмову ОСОБА_1 від підпису про ознайомлення з наказом від 08 січня 2019 року №12-к «Про зміну істотних умов праці». Наказом від 12 березня 2019 року №236-к ОСОБА_1 , діловода технічного відділу Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен банк Аваль», звільнено з роботи з 15 березня 2019 року у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку, виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку в кількості 75 календарних днів за період з 18 квітня 2016 року по 15 березня 2019 року. З наказом від 12 березня 2019 року №236-к ОСОБА_1 ознайомлена 28 березня 2019 року, при цьому вказала, що «…від продовження роботи не відмовлялась, не згодна...». Встановлено також, що ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 14 січня 2019 року по 29 березня 2019 року: листок непрацездатності серії АДС №264153 - з 14 по 29 січня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №475343 з 30 січня по 07 березня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №474138 - з 08 по 15 березня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №676503 - з 16 по 29 березня 2019 року. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для поновлення позивачу строку звернення до суду та відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що її звільнення із займаної посади на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв`язку із зміною істотних умов праці, відбулось на законних підставах з додержанням вимог чинного законодавства. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Згідно з частинами першою та шостою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Таким чином, до зміни істотних умов праці відноситься: зміна систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інше. Із аналізу частини третьої статті 32 КЗпП України слідує, що у разі, коли роботодавець лише за умов зміни в організації виробництва та праці планує змінити систему та розмір оплати праці, пільг, режиму роботи, встановити або скасувати неповний робочий час, суміщення професій, зміну розрядів або найменування посад він має попередити працівника про це не пізніше, ніж за два місяці. Попереджаючи працівника про таку зміну істотних умов праці, роботодавець має чітко зазначити, які саме істотні умови праці зміняться, оскільки саме конкретизація змін істотних умов праці у попереджені дає змогу працівнику свідомо вирішити для себе питання, чи має він намір продовжувати дію трудового договору з конкретним працедавцем. Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. Доказами такої відмови повинно бути письмове повідомлення роботодавця про майбутню зміну істотних умов праці з розпискою працівника про відмову від продовження роботи або письмова заява працівника про відмову від продовження роботи у зв`язку із змінами істотних умов праці. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі №761/11887/15-ц(провадження №61-15506сво18) зроблено висновок, що «звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.[…] підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням, однак робітник у визначений законом двомісячний термін не відмовлявся від роботи в нових умовах праці». Відповідач АТ Райффайзен Банк Аваль дійшов висновку, що ОСОБА_1 відмовилась від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці, оскільки у відведений двомісячний строк не надала заяву про згоду на продовження роботи на нових умовах праці до Відділу адміністрування трудових відносин у м.Житомирі. Пунктом 3 наказу від 08 січня 2019 року №12 «Про зміну істотних умов праці» встановлено, що у випадку згоди на продовження роботи в нових умовах ОСОБА_1 необхідно подати у двомісячний строк з дня її ознайомлення з даним наказом до Відділу адміністрування трудових відносин (м.Житомир) банку заяву про згоду на продовження роботи на нових умовах праці. Таким чином, згідно з наказом від 08 січня 2019 року №12 звільнення ОСОБА_1 було можливим лише в разі її незгоди з продовженням роботи на нових умовах праці. Разом з тим, ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 14 січня 2019 року по 29 березня 2019 року: листок непрацездатності серії АДС №264153 - з 14 по 29 січня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №475343 з 30 січня по 07 березня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №474138 - з 08 по 15 березня 2019 року, листок непрацездатності серії АДС №676503 - з 16 по 29 березня 2019 року (т.1,а.с. 19-21). З наказом від 12 березня 2019 року №236-к ОСОБА_1 ознайомлена 28 березня 2019 року, тобто через 16 днів після звільнення, та, перебуваючи на лікарняному, зазначила, що від продовження роботи не відмовлялась, не згодна (т.1 а.с.18). Позивач ОСОБА_1 від продовження роботи на нових умовах праці, з урахуванням вимог пункту 3 наказу від 08 січня 2019 року №12 «Про зміну істотних умов праці» та часу її перебування на лікарняному з 14 січня по 29 березня 2019 року, враховуючи, що її звільнення відбулось 15 березня 2019 року, не відмовлялась. В матеріалах даної справи відсутня відповідна письмова відмова. Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року №6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_9 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини. Вказаний висновок висловлений також у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі №310/2284/17 (провадження №61-3146св18), від 13 листопада 2019 року у справі №545/1151/16-ц (провадження №61-17196вв19), від 11 грудня 2019 року у справі №522/3410/15-ц (провадження №61-43676св18), від 29 січня 2020 року у справі №320/7991/16 (провадження №61-36022св18) та від 11 червня 2020 року у справі №481/1043/17 (провадження №61-37451св18), на які заявник посилається у своїй касаційній скарзі. Таким чином колегія суддів наголошує на тому, що не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності. З врахуванням наведеного колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині правомірного звільнення позивача ОСОБА_1 , оскільки відсутні докази її відмови від продовження роботи в нових умовах праці та вона була звільнена в період тимчасової непрацездатності. Втім колегія суддів позбавлена можливості задовольнити позовні вимоги у зв`язку з тим, що не встановлено поважних причин для поновлення пропущеного позивачем строку на звернення до суду з даним позовом. Відповідно до статей 233,234 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний умісті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. Відповідно до пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КзпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов`язки сторін. При цьому наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову з цих підстав застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Тобто він втілює «право на суд», яке, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розпочати провадження в суді за цивільним позовом та отримати його вирішення (наприклад, п.25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», п.50 рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п.52 рішення у справі «Меньшакова проти України»). Виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування пункту 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті «права на суд», тлумачення статті 233 КЗпП України, суд робить висновок, що початок перебігу строку звернення особи для захисту порушених законних прав та інтересів у сфері трудових правовідносин слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обставини порушення її прав. Так, у статті 234 КЗпП України не передбачається перелік поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. У справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Звернувшись з даним позовом 06 серпня 2019 року, ОСОБА_1 зазначала, що з наказом про звільнення ознайомилась 28 березня 2019 року та як на поважність причин пропуск строку посилалась на те, що вона є інвалідом другої групи, після звільнення перебувала на лікуванні, постійно зверталась за медичної допомогою, лише у липні 2019 року звернулась за наданням безоплатної вторинної правової допомоги через відсутність коштів на адвоката та позовну заяву отримала 06 серпня 2019 року. Колегія суддів не вбачає правових підстав для поновлення строку. Факт того, що вона є інвалідом 2 групи жодним чином не перешкоджав їй звернутись до суду з позовом своєчасно, крім того інвалідність 2 групи їй була встановлена у 2016 році, тобто під час перебування з відповідачем у трудових відносинах. Посилання на те, що після свого звільнення вона перебувала на лікуванні не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не підтверджені матеріалами справи. Позивачем на надано відповідних листків непрацездатності за період з 30 березня 2019 року по 06 серпня 2019 року. Копії витягів з медичної картки не свідчать про неможливість позивача звернутись за правовою допомогою в межах законодавчо визначеного строку. Таким чином, позивач не надала доказів того, що не мала реальної можливості звернутися з даним позовом у межах строку визначеного законом. Відсутні докази того, що її своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або значно утруднили таке звернення. Пунктами 3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, за таких обставин рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_10 до акціонерного товариства Райффайзен Банк Аваль про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Макаров М.О. Ткаченко І.Ю.