Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 2040/5275/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2021 р.Справа № 2040/5275/18 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Сліденко А.В.) від 06.12.2018 року по справі № 2040/5275/18 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України третя особа Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві про визнання бездіяльності протиправною, скасування рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив: визнати бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України протиправною; скасувати наказ Департаменту Внутрішньої безпеки Національної поліції України у м.Києві за № 96 о/с «По особовому складу» від 06 червня 2018 року про звільнення ОСОБА_1 , державного службовця 6 рангу з посади заступника начальника управління внутрішньої безпеки в Харківській області з 07.06.2018 року на підставі ч.2 ст. 87 Закону України « Про державну службу»; поновити ОСОБА_1 , державного службовця 6 рангу на посаді заступника начальника управління внутрішньої безпеки в Харківській області з 07.06.2018 року, або надати іншу рівноцінну посаду; надавши відповідне робоче місце, ознайомивши з посадовою(службовою) інструкцією; зобов`язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України надати ОСОБА_1 відпустку по догляду за онуком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 07 червня 2018 року; стягнути з Департаменту Внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 27 грудня 2016 року по 24 жовтня 2017 року у розмірі 210867,10 гривень та середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 22.03.2017 року по 07.06.2018 включно у розмірі 169722,30 грн.; стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 заборгованість по оплаті п`яти перших днів тимчасової непрацездатності згідно листків непрацездатності: серії АДВ № 596137, виданий 11 грудня 2017 року; серії АДВ № 480848, виданий 26 лютого 2018 року; серії АДВ № 408708, виданий 02 січня 2018 року; серії АДВ № 454872, виданий 27 квітня 2018 року; серії АДП № 518054, виданий 02 травня 2018 року; серії АДП № 518078, виданий 05 лютого 2018 року; серії АДП № 518079, виданий 19 лютого 2018 року; серії АДВ № 480435, виданий 22 січня 2018 року; серії АДВ № 149614, виданий 25 жовтня 2017 року; серії АДВ № 455450, виданий 05 лютого 2018 року АДВ № 596099, виданий 20 листопада 2017 року; стягнути з Департаменту Внутрішньої безпеки Національної поліції України в рахунок відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_1 , 300000 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач тривалий час не виконував рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді, а в подальшому його знов було незаконно звільнено, у зв`язку із чим позивач підлягає поновленню на посаді з виплатою йому усіх належних коштів як середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за час затримки виконання рішення суду та як компенсації оплати праці за період тимчасової непрацездатності, яка мала місце у спірному періоді. Позивач також зазначав, що йому було незаконно відмовлено у наданні відпустки по догляду за онуком, тому така відпустка має бути надана за рішенням суду. За твердженням позивача, діями відповідача у спірних правовідносинах йому було завдано моральну шкоду, яку також належить стягнути у судовому порядку. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2018 року по справі № 2040/5275/18 позовні вимоги задоволено частково: стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ідентифікаційний код - 40116086; місцезнаходження - місто Київ, вул. Богомольця, б. 10) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 57 602 (п`ятдесят сім тисяч шістсот дві) грн. 72 коп. як середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.12.2016 р. по 21.03.2017 р. (56 робочих днів). стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ідентифікаційний код - 40116086; місцезнаходження - місто Київ, вул. Богомольця, б. 10) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 140 920 (сто сорок тисяч дев`ятсот двадцять) грн. 94 коп. як середній заробіток за час затримки у виконанні рішення суду про поновлення на роботі з 22.03.2017 р. по 11.10.2017 р. (137 робочих днів). стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ідентифікаційний код - 40116086; місцезнаходження - місто Київ, вул. Богомольця, б.10) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 9 257 (дев`ять тисяч двісті п`ятдесят сім) грн. 58 коп. як оплату праці за час роботи з 12.10.2017 р. по 24.10.2017 р. (9 робочих днів). стягнуто з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ідентифікаційний код - 40116086; місцезнаходження - місто Київ, вул. Богомольця, б.10) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 52 473 (п`ятдесят дві тисячі чотириста сімдесят три) грн. 92 коп. як компенсацію оплати праці за період безперервної тимчасової непрацездатності з 25.10.2017 р. по 11.05.2018 р. У решті вимог позов залишено без задоволення. Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його частково скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції просить залишити його без змін. В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції частково скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін у судовому засіданні, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції відповідачем не оскаржувалося, рішення суду першої інстанції переглядається в межах вимог та доводів апеляційної скраги. Судом першої інстанції встановлено, що згідно з наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 08.04.2016 р. № 50 о/с позивач за наслідками успішного стажування був прийнятий на роботу на посаді заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області з 08.04.2016 р. При цьому, юридичного статусу поліцейського ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області не мав, знаходився у штаті органу як державний службовець, працював на умовах трудових відносин, без застосування правового режиму служби поліцейських. Наказом Департаменту від 26.12.2016 р. № 216 о/с позивач на підставі п. 1 ст. 83 та п.п. 1 п. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу на виконання наказу Національної поліції України від 06.10.2016 р. № 984 Про зміни у штатах Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України позивач був звільнений з роботи. Відповідно до довідки Департаменту від 25.07.2018 р. № 112 середньоденний розмір заробітної плати позивача за жовтень 2016 р. та листопад 2016 р. (два попередні календарні місяці відносно місяця звільнення позивача зі служби) склав 1028,62 грн. з урахуванням належних до утримання податків (зборів) (а.с. 131 т. 1). Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі № 820/6846/16 позивач був поновлений на посаді з 27.12.2016 р. Рішення суду в частині поновлення на посаді було допущено до негайного виконання. 22.03.2017 р. позивач до роботи не приступив. 20.06.2017 р. постанова Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі № 820/6846/16 була залишена в силі ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2017 р. 21.06.2017 р. позивач до роботи не приступив. 12.10.2017 р. на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі №820/6846/16 Департаментом було видано наказ № 246 о/с про скасування раніше виданого наказу від 26.12.2016 р. № 219 о/с та про поновлення позивача на посаді заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області з 27.12.2016 р. Листами від 12.10.2017 р. № 9110/42-02/02017 та № 9111/42-02/0217 відповідно позивач за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 був сповіщений відносно видання наказу про поновлення на роботі та відносно потреби прибути 23.10.2017 р. до Департаменту (а.с. 85, 86 т. 1). 13.10.2017 р. позивач до роботи не приступив, а 23.10.2017 р. до Департаменту позивач не прибув. З тексту листа позивача від 19.01.2018 р. вбачається, що про винесення наказу стосовно поновлення на посаді позивач дізнався 25.10.2017 р. (а.с. 92, а.с. 92 зворот т. 1). З 25.10.2017 р. по 27.10.2017 р., з 28.10.2017 р. по 01.11.2017 р., з 02.11.2017 р. по 10.11.2017 р., з 11.11.2017 р. по 17.11.2017 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №149614 від 25.10.2017 р. (а.с. 38 т. 1). З 20.11.2017 р. по 24.11.2017 р., з 25.11.2017 р. по 29.11.2017 р., з 30.11.2017 р. по 08.12.2017 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №596099 від 20.11.2017 р. (а.с. 34 т. 1). З 11.12.2017 р. по 15.12.2017 р., з 16.12.2017 р. по 20.12.2017 р., з 21.12.2017 р. по 29.12.2017 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №596137 від 11.12.2017 р. (а.с. 36 т. 1). З 02.01.2018 р. по 06.01.2018 р., з 07.01.2018 р. по 11.01.2018 р., з 12.01.2018 р. по 19.01.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №408708 від 02.01.2018 р. (а.с. 38 т. 1). З 22.01.2018 р. по 25.01.2018 р., з 26.01.2018 р. по 29.01.2018 р., з 30.01.2018 р. по 02.02.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №480435 від 22.01.2018 р. (а.с. 37 т. 1). З 05.02.2018 р. по 16.02.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з дублікатом лікарняного листка АДВ №596251 від 05.02.2018 р. (а.с. 33 т. 1) З 19.02.2018 р. по 23.02.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з дублікатом лікарняного листка АДВ №596298 від 19.02.2018 року (а.с. 32 т. 1) З 26.02.2018 р. по 02.03.2018 р., з 03.03.2018 р. по 07.03.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №480848 від 26.02.2018 р. (а.с. 37 т. 1). З 12.03.2018 р. по 16.03.2018 р., з 17.03.2018 р. по 21.03.2018 р., з 22.03.2018 р. по 30.03.2018 р., з 31.03.2018 р. по 06.04.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №455450 від 12.03.2018 р. (а.с. 35 т. 1). З 10.04.2018 р. по 27.04.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДВ №454872 від 27.04.2018 р. (а.с. 35 т. 1). З 02.05.2018 р. по 06.05.2018 р. та з 07.05.2018 р. по 11.05.2018 р. позивач знаходився у стані тимчасової непрацездатності згідно з лікарняним листком АДП від 02.05.2018 р. (а.с. 34 т. 1). 14.05.2018 р. позивач став до роботи. 14.05.2018 р. позивач заявою (без долучення будь-яких документів) порушив перед керівником Департаменту питання відносно надання з 17.05.2018 р. відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (а.с. 106 т. 1). Листом Департаменту від 21.05.2018 р. №М-157о/п/12-02/04-18 було зазначено про необхідність подання: копії свідоцтва про народження дитини, довідки органу праці та соціального захисту населення про припинення виплати матері дитини допомоги по догляду за дитиною (з місця проживання матері із зазначенням дати припинення), довідки органу праці та соціального захисту населення про не призначення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною (з місця проживання матері), довідку з місця роботи (служби, навчання) матері дитини про вихід на роботу (навчання) до закінчення строку відпустки по догляду за дитиною до досягненню нею 3-річного віку (із зазначенням дати). У травні 2018 р. позивач відпрацював 13 днів, а у червні 2018 р. 5 днів, з яких останнім робочим днем є 07.06.2018 р. Наказом Департаменту від 06.06.2018 р. №96 о/с позивач був звільнений з посади заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області з 07.06.2018 р. Як з`ясовано судом першої інстанції, підставою для видання оскарженого наказу Департамент обрав приписи ч. 2 ст. 87 Закону України Про державну службу, а фактичною підставою послугував висновок Департаменту про постійне та безперервне знаходження працівника на лікарняному (тимчасова непрацездатність) у період 25.10.2017 р. - 11.05.2018 р. Відповідно до довідки Департаменту від 02.11.2018 р. №170 середньоденний розмір заробітної плати позивача за квітень 2018 р. та травень 2018 р. (два попередні календарні місяці відносно місця звільнення позивача зі служби) склав 486,43 грн. з урахуванням, належних до утримання податків (зборів) (а.с. 23 т. 2). Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що вимога про скасування наказу стосовно припинення проходження публічної служби задоволенню не підлягає, оскільки, що у спірних правовідносинах відповідач діяв із додержанням ч. 2 ст. 19 Конституції України. Також суд вказав, що загальний розмір заробітку за час вимушеного прогулу у спірних правовідносинах дорівнює 57602,72 грн. (56 календарних робочих днів * 1 028,62 грн.). При цьому, суд зауважив, що з цієї суми роботодавцем (тобто Департаментом) під час виплати на користь позивача мають бути утримані належні податки (збори). Суд першої інстанції також дійшов висновку, що загальний розмір заробітку за час затримки у виконанні рішення суду про поновлення працівника на посаді дорівнює 140920,94 грн. (137 календарних робочих дня * 1 028,62 грн.). При цьому, суд зауважив, що з цієї суми роботодавцем (тобто Департаментом) під час виплати на користь позивача мають бути утримані належні податки (збори). Судом першої інстанції також було зазначено, що оскільки останні 6 календарних місяців до події настання періоду постійної і безперервної непрацездатності (25.10.2017 р. - 11.05.2018 р.) позивач знаходився з 27.12.2016 р. по 21.03.2017 р. у режимі вимушеного прогулу, з 22.03.2017 р. по 11.10.2017 р. - у режимі затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, з 11.10.2017 р. по 25.10.2017 р. - у режимі очікування подальших вказівок відносно проходження служби, то суд вважає за необхідне взяти до обрахунку оплати праці самостійно розрахований відповідачем показник середньоденного заробітку працівника перед попереднім звільненням, а саме 1 028,62 грн. Кількість випадків тимчасової непрацездатності у спірних правовідносинах склала

11. Відтак, оплаті підлягає 55 днів (перші 5 робочих днів у кожному з 11 випадків непрацездатності). На вказаний період припадає також і 9 робочих днів (з 12.10.2017 р. по 24.10.2017 р.), у які позивач до роботи не став, але вже вважався поновленим на посаді і за які позивачу належить виплатити 9 257,58 грн. із розрахунку 1 028,62 грн. середньоденного заробітку. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що зміст позову не містить доводів, а матеріали справи не містять жодних доказів настання у позивача у спірних правовідносинах моральної шкоди. В доводах апеляційної скарги позивач по справі послався на те, що суд розглянув справу за первісним позовом, не врахувавши всі зміни та уточнення, які подавались згодом до моменту розгляду справи по суті, хоча всі вони містяться в матеріалах справи. Окрім того, суд у своєму рішенні не зазначив про підстави неврахування уточнень по позову. Вказав, що не відповідає фактичному стану справи встановлений судом факт про те, що ОСОБА_1 був прийнятий на посаду заступника начальника оперативного забезпечення управління внутрішньої безпеки в Харківській області 08 квітня 2016 року, оскільки фактично позивач був прийнятий на роботу лише з 12 квітня 2016 року, що підтверджується записом у трудовій книжці, копія якої є у матеріалах справи. Також не відповідає фактичному стану справ обставина начебто допущення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 року до негайного виконання, оскільки постанову фактично відповідач не збирався виконувати, про що свідчить його умисна затримка у виконанні вищевказаної постанови. Встановлюючи факти про те, що позивач до роботи не став 22.03.2017 року, 21.06.2017 року, суд, на думку апелянта, свідомо не зазначив причини, з яких він нібито не став до роботи, оскільки він фактично і не міг приступити до роботи, так як не було наказу роботодавця про поновлення його на роботі. Щодо встановленого судом факту, про те, що в процесі розгляду справи та взагалі реалізації свого право на судовий захист позивач самостійно визнав обставини обізнаності з виданням Департаментом наказу стосовно поновлення на посаді з 25.10.2017 року, апелянт вказує, що він не був ознайомлений зі змістом наказу № 246о/с від 12.10.2017 року, а про його існування його було повідомлено лише в телефонній розмові, яка відбулась 25.10.2017 р. Отже належним доказом ознайомлення мене з наказом № 246о/с може бути лише його особистий підпис про ознайомлення з цим наказові, але він відсутній. Також вказує, що судом не правильно була встановлена обставина щодо затримки виконання рішення суду щодо поновлення працівника на посаді, яке фактично мало місце з 22.03.2017 року до 24.10.2017 року, а не до 11.10.2017 року, як про це було зазначено у рішенні суду. Апелянт також вказав, що судом не обґрунтовано та незаконно не було включено до суми відшкодування 2 лікарняних листи (не зрозуміло які саме), які не були ним прийняті не зважаючи на те, що вони були у матеріалах справи, були додатками до позовних заяв та у всіх уточненнях, які подавались до суду. Окрім того, вказує, що суд не надав належної оцінки фактам, викладеним у позові щодо спричинення позивачу моральної шкоди. Вважає, що лише наявність факту тривалого невиконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 року вже свідчить про спричинення моральної шкоди. Вказує, що в межах спірних правовідносин моральна шкода виразилась у його моральних хвилюваннях та переживаннях у зв`язку з незаконним звільненням, постійному погіршенні стану здоров`я, у зв`язку з чим він вимушений був тривалий час перебувати на лікарняних; втрати нормального життєвого устрою, що негативно позначилось на його психологічному та емоційному стані. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для частково задоволення позовних вимог та відхиляє доводи апелянта, з огляду на наступне. Судовим розглядом встановлено, що наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 26.12.2016 р. № 216 о/с позивач на підставі п. 1 ст. 83 та п.п. 1 п. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» на виконання наказу Національної поліції України від 06.10.2016 р. № 984 «Про зміни у штатах Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України» був звільнений зі служби. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі №820/6846/16 позивач був поновлений на посаді з 27.12.2016 р., але з 22.03.2017 р. позивач до робота не приступив. 20.06.2017 р. постанова Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі №820/6846/16 була залишена в силі ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2017 р., але з 21.06.2017 р. позивач до роботи не приступив. Також судовим розглядом встановлено, що 12.10.2017 р. на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі № 820/6846/16 відповідачем виданий наказ № 246 о/с про скасування раніше виданого наказу від 26.12.2016 р. №219 о/с та про поновлення позивача на посаді заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області з 27.12.2016 р. Листами від 12.10.2017 р. № 9110/42-02/02017 та № 9111/42-02/0217 відповідно, позивач за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 був сповіщений щодо видання наказу про поновлення на роботі та про необхідність прибуття 23.10.2017 р. до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України. Що стосується посилання позивача на те, що вказані вище листи він не отримував, судовим розглядом встановлено, що відповідачем до суду надано Журнал реєстрації вихідних та внутрішніх документів № 7 (інв. № 98нт, почато - 11.09.2017, закінчено -27.10.2017), згідно якого на вищевказані адреси рекомендованими листами з повідомленням про вручення їх було направлено «Укрпоштою» (а.с. 129-134, т. 2). 13.10.2017 р. позивач до роботи не став, а 23.10.2017 р. до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України не прибув. З тексту листа позивача від 19.01.2018 р. вбачається, що про видання Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України наказу від 12.10.2017 № 246 о/с про поновлення на посаді ОСОБА_1 дізнався 25.10.2017 р., що встановлено судом першої інстанції та не заперечується позивачем у поданій ним апеляційній скарзі. Судовим розглядом також встановлено, що: 1) з 25.10.2017 р. по 27.10.2017 р., з 28.10.2017 р. по 01.11.2017 р., з 02.11.2017 р. по 10.11.2017 р., з 11.11.2017 р. по 17.11.2017 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ № 149614 від 25.10.2017 р.; 2) з 20.11.2017 р. по 24.11.2017 р., з 25.11.2017 р. по 29.11.2017 р., з 30.11.2017 р. по 08.12.2017 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ № 596099 від 20.11.2017 р.; 3) з 11.12.2017 р. по 15.12.2017 р., з 16.12.2017 р. по 20.12.2017 р., з 21.12.2017 р. по 29.12.2017 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ №596137 від 11.12.2017 р.; 4) з 02.01.2018 р. по 06.01.2018 р., з 07.01.2018 р. по 11.01.2018 р., з 12.01.2018 р. по 19.01.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ №408708 від 02.01.2018 р.; 5) з 22.01.2018 р. по 25.01.2018 р., з 26.01.2018 р. по 29.01.2018 р., з 30.01.2018 р. по 02.02.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ № 480435 від 22.01.2018 р.; 6) з 05.02.2018 р. по 16.02.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з дублікатом лікарняного листка АДВ № 596251 від 05.02.2018 р.; 7) з 19.02.2018 р. по 23.02.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з дублікатом лікарняного листка АДВ № 596298 від 19.02.2018 р.; 8) з 26.02.2018 р. по 02.03.2018 р., з 03.03.2018 р. по 07.03.2018 р. позивач находився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ № 480848 від 26.02.2018 р.; 9) з 12.03.2018 р. по 16.03.2018 р„ з 17.03.2018 р. по 21.03.2018 р., з 22.03.2018 р. по 30.03.2018 р., з 31.03.2018 р. по 06.04.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність) з лікарняним листком АДВ № 455450 від 12.03.2018 р.; 10) з 10.04.2018 р. по 27.04.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДВ № 454872 від 27.04.2018 р.; 11) з 02.05.2018 р. по 06.05.2018 р. та з 07.05.2018 р. по 11.05.2018 р. позивач знаходився на лікарняному (тимчасова непрацездатність), згідно з лікарняним листком АДП № 518054 від 02.05.2018 р. 14.05.2018 р. ОСОБА_1 став до роботи, після чого ним надано до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України заяву щодо надання позивачу з 17.05.2018 р. відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку. Листом відповідача від 21.05.2018 р. № М-157о/п/12-02/04-18 було зазначено про необхідність подання: копії свідоцтва про народження дитини, довідки органу праці та соціального захисту населення про припинення виплати матері дитини допомоги по догляду за дитиною (з місця проживання матері із зазначенням дати припинення), довідки органу праці та соціального захисту населення про не призначення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною (з місця проживання матері), довідку з місця роботи (служби, навчання) матері дитини про вихід на роботу (навчання) до закінчення строку відпустки по догляду за дитиною до досягненню нею 3-річного віку (із зазначенням дати). Наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 06.06.2018 р. № 96 о/с позивач був звільнений з посади заступника начальника Управління внутрішньої безпеки у Харківській області з 07.06.2018 р. Підставою для видання цього зазначено ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а саме: нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. Колегія суддів зазначає, що ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» передбачено дві підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, а саме: перша - нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності; друга - нез`явлення державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. Наявність таких підстав припинення державної служби обумовлена тим, що тривала відсутність державного службовця у випадку тимчасової непрацездатності може негативно впливати на функціонування державного органу, де особа проходить державну службу. З наведених приписів законодавства вбачається, що до періоду тимчасової непрацездатності зараховуються всі календарні дні звільнення від роботи за листком непрацездатності, у тому числі святкові, неробочі і вихідні дні, які припадають на такий період. Отже, при визначені наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється безперервно, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. У такому разі, вихід державного службовця на службу до закінчення зазначеного періоду (120 календарних днів) - перериває такий строк та, у наступному, цей період тимчасової непрацездатності не враховується при визначенні наявності підстав припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. При визначені наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється не підряд, а сумарно протягом року, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. Також у цьому разі, вихід державного службовця на службу не є тією обставиною, яка перешкоджає суб`єкту призначення реалізувати його право на припинення державної служби за його ініціативою. При цьому, наведені законодавчі приписи обумовлюють здійснення розрахунку саме зважаючи на кількість календарних днів тимчасової непрацездатності у період перебування у трудових відносинах (проходження служби), а не кількість календарних днів тимчасової непрацездатності, які припадають на робочі дні. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 31.10.2018 р. у справі № 815/4343/17. В апеляційні скарзі позивач посилався на те, що суд першої інстанції припустився помилки визначаючи термін нез`явлення державного службовця на службу виокремлюючи певні фрази із норми статті, а саме не зазначаючи, що нез`явлення на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності у позивача не було. Це підтверджується доказами, долученими до матеріалів справи, а саме даними листків непрацездатності, які переривались вихідними днями. Вказав, що непрацездатність позивача не тривала безперервно 120 календарних днів. Тобто нез`явлення державного службовця на службу більш як 120 календарних днів підряд відбувалось не тільки внаслідок тимчасової непрацездатності, як це передбачено законом, а і внаслідок наявності вихідних днів, як законної підстави не з`явлення на службу. Вважає, що саме тому ця обставина не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Також вказує, що застосувати норму нез`явлення держслужбовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності в даному випадку теж не можливо, оскільки позивача протягом робочого року не було на службі лише 145 календарних дні. З приводу наведених вище доводів апелянта, колегія суддів зазначає, що законодавством пов`язується право роботодавця на звільнення працівника з державної служби на підставі ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» за наявності таких умов у їх сукупності: 1) нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд; 2) таке нез`явлення (протягом 120 календарних днів підряд) є наслідком тимчасової непрацездатності. Положеннями ч. 2 ст. 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 р. № 1105-XIV визначено, що допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством. Оплата перших п`яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Положеннями п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 року № 1266 встановлено, що середньоденна заробітна плата (дохід, грошове забезпечення) обчислюється шляхом ділення нарахованої за розрахунковий період (12 календарних місяців) заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на яку нарахований єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та/або страхові внески на відповідні види загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - єдиний внесок та/або страхові внески), на кількість календарних днів зайнятості (відповідно до видів страхування - період перебування у трудових відносинах, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими договорами, проходження служби, провадження підприємницької або іншої діяльності, пов`язаної з отриманням доходу безпосередньо від такої діяльності) у розрахунковому періоді без урахування календарних днів, не відпрацьованих з поважних причин, - тимчасова непрацездатність, відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та шестирічного віку за медичним висновком, відпустка без збереження заробітної плати (далі - поважні причини). Місяці розрахункового періоду (з першого до першого числа), в яких застрахована особа не працювала з поважних причин, виключаються з розрахункового періоду. Згідно з п. 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13.11.2001р. № 455, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 04 грудня 2001 року за № 1005/6196 (далі Інструкція №4 55): тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності. Відповідно до п. 2.2 Інструкції № 455: при втраті працездатності внаслідок захворювання або травми лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах може видавати листок непрацездатності особисто терміном до 5 календарних днів з наступним продовженням його, залежно від тяжкості захворювання, до 10 календарних днів. Якщо непрацездатність триває понад 10 календарних днів, продовження листка непрацездатності до 30 днів проводиться лікуючим лікарем спільно з завідувачем відділення, а надалі - ЛКК, яка призначається керівником лікувально-профілактичного закладу, після комісійного огляду хворого, з періодичністю не рідше 1 разу на 10 днів, але не більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК. В окремих випадках, коли захворювання вимагає тривалого лікування, наприклад у разі важких травм та туберкульозу періодичність оглядів ЛКК з продовженням листка непрацездатності може бути не рідше 1 разу на 20 днів залежно від тяжкості перебігу захворювання. Положеннями п. п. 3.12 та 3.13 Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України 03.11.2004р. № 532/274/136-ос/1406, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 року за № 1456/10055: у графі "Звільнення від роботи" у першому стовпчику "З якого числа" дата видачі ЛН (число, місяць, рік) позначається арабськими цифрами; у другому стовпчику "До якого числа включно" дата продовження ЛН (число і місяць) позначається літерами; у четвертому стовпчику "Підпис та печатка лікаря" продовження або закриття ЛН підтверджується підписом та печаткою лікаря. Якщо ЛН продовжується в амбулаторних умовах, запис терміну лікування здійснюється відповідно до п. 2.2 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України від 13 листопада 2001 року N 455, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 4 грудня 2001 року за N 1005/6196. Продовження ЛН здійснюється з обов`язковим зазначенням посад та прізвищ лікаря, завідувача відділення або голови лікарсько-консультативної комісії, що засвідчується їх підписами. У стаціонарному відділенні запис усього терміну лікування може бути вказаний в одному рядку з обов`язковим зазначенням посад та прізвищ лікаря і завідувача відділення, що засвідчується їх підписами та печатками. У графі "Стати до роботи" вказують словами число і місяць, коли приступити до роботи; посаду, прізвище лікаря, що засвідчується його підписом та печаткою закладу охорони здоров`я "Для листків непрацездатності". У разі продовження тимчасової непрацездатності підкреслюється "Продовжує хворіти" та зазначається номер нового ЛН. Згідно наявних в матеріалах справи листків непрацездатності (листки та періоди тимчасової непрацездатності наведені вище) вбачається, що період тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 склав 134 дні безперервно, тобто підряд, і саме протягом цієї кількості днів мало місце нез`явлення позивача на службу. Посилання апелянта на те, що непрацездатність позивача не тривала безперервно 120 календарних днів, оскільки нез`явлення державного службовця на службу більш як 120 календарних днів підряд відбувалось не тільки внаслідок тимчасової непрацездатності, як це передбачено законом, а і внаслідок наявності вихідних днів, як законної підстави не з`явлення на службу, колегія суддів зазначає, що приписи ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» безперервний строк (період) нез`явлення на службу у 120 календарних днів пов`язується виключно з перебуванням особи тимчасово непрацездатною і згідно наявних в матеріалах справи копій листків непрацездатності, нез`явлення ОСОБА_1 на службу, у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю мало місце протягом 134 дні. Факт того, що у вихідні і святкові дні, протягом періоду з 25.10.2017 р. по 11.05.2018 р., позивач не був тимчасово непрацездатним, не є свідченням переривання 120-денного періоду, в розумінні ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу», оскільки в ці дні (вихідні та святкові) у особи не виникає обов`язку з`являтися на службу. У інші ж календарні дні періоду з 25.10.2017 р. по 11.05.2018 р. (крім вихідних та святкових) у позивача був обов`язок з`являтися на службу, але у зв`язку з перебуванням його тимчасово непрацездатним, ОСОБА_1 на службу з`являвся. Кількість таких днів підряд становить 134 (перевищує 120 календарних днів), що в свою чергу, є підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, згідно з ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу». На підставі цього, колегія суддів дійшла до висновку, що наказ Департаменту Внутрішньої безпеки Національної поліції України у м.Києві за № 96 о/с «По особовому складу» від 06.06.2018 р. про звільнення ОСОБА_1 , державного службовця 6 рангу з посади заступника начальника управління внутрішньої безпеки в Харківській області з 07.06.2018 року на підставі ч.2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» є правомірним та підстави для скасування відсутні. Що стосується вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2016 р. по 21.03.2017 р., колегія суддів зазначає наступне. Положеннями ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Як вказувалося вище, наказом Департаменту від 26.12.2016 р. № 216 о/с позивач на підставі п. 1 ст. 83 та п.п. 1 п. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу на виконання наказу Національної поліції України від 06.10.2016 р. № 984 Про зміни у штатах Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України позивач був звільнений з роботи. Відповідно до довідки Департаменту від 25.07.2018 р. № 112 середньоденний розмір заробітної плати позивача за жовтень 2016 р. та листопад 2016 р. (два попередні календарні місяці відносно місяця звільнення позивача зі служби) склав 1028,62 грн. з урахуванням належних до утримання податків (зборів) (а.с. 131 т. 1). Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2017 р. по справі № 820/6846/16 позивач був поновлений на посаді з 27.12.2016 р. Рішення суду в частині поновлення на посаді було допущено до негайного виконання. Колегія суддів зазначає, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Статтею 236 КЗпП України визначено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Статтею 370 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Згідно з ч. 2 ст. 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Обчислення середньої заробітної плати у випадку вимушеного прогулу здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з п. 3 розділу ІІІ Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Судовим розглядом встановлено, що у спірних правовідносинах такий час вимушеного прогулу мав місце у період з 27.12.2016 р. по 21.03.2017 р. і включає 56 робочих календарних днів. Згідно довідки Департаменту від 25.07.2018 р. № 112, розмір середньоденного заробітку позивача за два останні перед звільненням місяці складав 1028,62 грн., у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що загальний розмір заробітку за час вимушеного прогулу у спірних правовідносинах складає 57602,72 грн. (56 календарних робочих днів * 1028,62 грн.). Що стосується стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки при виконанні рішення суду про поновлення на роботі, колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах затримка виконання рішення суду про поновлення працівника на посаді мала місце з 22.03.2017 р. (наступна дата після винесення судом рішення про поновлення робітника на посаді із застосуванням механізму негайного виконання) і до 11.10.2017 р. (дата, що передувала винесенню наказу від 12.10.2017 р. № 246 о/с про поновлення позивача на посаді), що не заперечувалося відповідачем. Зазначений період часу включає 137 робочих календарних днів, і оскільки розмір середньоденного заробітку позивача за два останні перед звільненням місяці дорівнює 1028,62 грн., суд першої інстанції дійшов до висновку, що загальний розмір заробітку за час затримки у виконанні рішення суду про поновлення працівника на посаді складає 140920,94 грн. (137 календарних робочих дня * 1028,62 грн.). Що стосується вимоги про стягнення з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України компенсації оплати праці за період безперервної тимчасової непрацездатності з 25.10.2017 р. по 11.05.2018 р., судовим розглядом встановлено, що у спірних правовідносинах позивачем було подано до органу місця проходження публічної служби Департаменту 11 листків тимчасової непрацездатності. Вирішуючи спірні правовідносини у цій частині, суд першої інстанції дійшов до висновку, що кількість випадків тимчасової непрацездатності у спірних правовідносинах склала 11, у зв`язку з чим оплаті підлягає 55 днів (перші 5 робочих днів у кожному з 11 випадків непрацездатності). Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що за час тимчасової непрацездатності належить до виплати з боку Департаменту 56574,10 грн. (1028,62 грн. середньоденного заробітку * 55 перших робочих днів непрацездатності). При цьому, судом першої інстанції при вирішенні спірних правовідносин також враховано і те, що відповідачем було виплачено компенсацію втрати заробітку через тимчасову непрацездатність у розмірі 4100,18 грн. (1332,39 грн. за платіжним дорученням від 14.06.2018 р. № 326 та 2767,79 грн. за платіжним дорученням від 27.09.2018 р. № 592), у зв`язку з чим суд дійшов обґрунтованого висновку, що до виплати належить 52473,92 грн. (різниця між належною до виплати сумою коштів у розмірі 56574,10 грн. та фактично виплаченою сумою коштів у розмірі 4100,18 грн.). Також суд першої інстанції зазначив, що на вказаний період припадає також і 9 робочих днів (з 12.10.2017 р. по 24.10.2017 р.), у які позивач до роботи не став, але вже вважався поновленим на посаді і за які позивачу належить виплатити 9257,58 грн. із розрахунку 1028,62 грн. середньоденного заробітку. Що стосується вимоги позивача про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, оскільки ця вимога є похідною від основних вимог, зокрема вимоги про скасування наказу стосовно припинення державної служби та поновлення на посаді державного службовця, підстави для задоволення цієї вимоги відсутні. Що стосується посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги надану ним уточнену позовну заяву про що свідчить викладений у рішенні суду зміст позовних вимог, колегія суддів зазначає, що приписами КАС України не встановлено такої вимоги до змісту судового рішення, як викладення позовних вимог дослівно. При цьому, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції була надана оцінка спірним правовідносинам з урахуванням уточненої позовної заяви і судом першої інстанції не ухвалювалося рішень про відмову у прийнятті уточненої позовної заяви. Що стосується посилання апелянта на зазначення судом у своєму рішенні термінів (визначень), які чинним законодавством не передбачені, колегія суддів зазначає, що формальні недоліки судового рішення можуть бути підставою до його скасування лише за тієї умови, якщо вони вплинули або могли вплинути на правильність рішення. Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, ЄСПЛ у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з`ясувати, «чи перетворили допущені порушення (в контексті конкретних обставин справи) судовий розгляд у цілому на несправедливий». При цьому, як свідчить практика ЄСПЛ, навіть виявлення судом серйозних (чи вагомих), на його думку, порушень права на справедливий судовий розгляд, допущених національними судами, не завжди тягне загальну оцінку проведеного судового розгляду та ухваленого підсумкового рішення як несправедливого. Наведене свідчить про те, що за принципами ЄСПЛ, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості. На підставі викладеного, наведені апелянтом доводи з приводу застосування судом термінології, якої немає в чинному законодавстві, та яка була вжита судом в ухваленому рішенні на правильність висновків суду першої інстанції не впливають та не є підставою для скасування рішення. Стосовно позовних вимог в частині стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 300000,00 грн. внаслідок неправомірних дій та рішень відповідача, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Положеннями ч. 2 цієї статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. У постанові Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду № 5 від 25.05.2001 та від 27.02.2009 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Так, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. З матеріалів справи вбачається, що підставою для відшкодування моральної шкоди позивачем зазначено, що лише наявність факту тривалого невиконання постанови ХОАС від 21.03.2017 р. вже свідчить про спричинення йому моральної шкоди. Вказав, що моральна шкода також виразилась у його моральних хвилюваннях та переживаннях у зв`язку з незаконним звільненням, постійному погіршенні стану здоров`я, у зв`язку з чим ОСОБА_1 вимушений був тривалий час перебувати на лікарняних; втрати нормального життєвого устрою, що негативно позначилось на його психологічному та емоційному стані. Водночас, судовим розглядом встановлено, що дії відповідача та наказ про звільнення були законними, а за невиконання (затримку виконання) судового рішення про поновлення на посаді судом стягнуто відповідну компенсацію. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, моральних або фізичних страждань внаслідок поведінки відповідача, яку позивач вважає протиправною, не зазначено, з яких міркувань вона виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується; не підтвердив наявність причинного зв`язку між моральною шкодою і діями відповідача. Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, задоволенню не підлягають. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також, згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2018 року по справі №2040/5275/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло А.М. Григоров Повний текст постанови складено 10.06.2021 року