Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 260/262/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2021 рокуЛьвівСправа № 260/262/20 пров. № А/857/7611/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Затолочного В.С., Ніколіна В.В., за участю секретаря судового засідання Квітовської Ю.С., представника відповідачів Андращук Д.С., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на рішення Закарпастького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), Головного територіального управління юстиції в Закарпатській області про стягнення грошових коштів,- суддя (судді) в суді першої інстанції Луцович М.М., час ухвалення рішення 15:24:51, місце ухвалення рішення м. Ужгород, дата складання повного тексту рішення 22 лютого 2021 року, В С Т А Н О В И В: 30 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), Головного територіального управління юстиції в Закарпатській області, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив стягнути солідарно з відповідачів вихідну допомогу у розмірі не менше середньомісячного заробітку в розмірі 19238,14 грн та компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що з 21 квітня 2017 року його призначено на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, як переможця конкурсу. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення про ліквідацію територіальних органів Міністерства юстиції в тому числі і Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області. Згідно наказу від 20 грудня 2019 року № 3974/к його звільнено з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області з 26 грудня 2019 року, відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 87 Закон України «Про державну службу». Наказом Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 23 грудня 2019 року № 1620/4 «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України» від 20 грудня 2019 року № 3974/к зазначено про виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані дні відпустки. Зазначає, що у наказі про його звільнення не було зазначено про виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, у зв`язку з ліквідацією. вважає, що Головне територіальне управління юстиції у Закарпатській області не виплатило йому вихідну допомогу при звільненні, що є порушенням законодавства про працю. Вказує, що наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України», ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Закарпатській області та створено Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), яке у свою чергу є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області. Зазначає, що новостворені юридичні особи - міжрегіональні управління юстиції продовжують виконувати завдання та функції ліквідованих територіальних органів Міністерства юстиції. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Стягнуто солідарно з Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ) на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі не менше середньо місячного заробітку в сумі 19238,14 грн. Стягнуто солідарно з Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги. Стягнуто солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ) на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7200,00 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні є порушення гарантованих трудових прав такого, а оскільки з позивачем не було проведено повного розрахунку при звільненні, таким чином з відповідачів слід стягнути солідарно на користь позивача компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги. Не погодившись з прийнятим рішенням, Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбаченими Законом № 889, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 у зв`язку із ліквідацією, а тому позивач не набув права на її отримання. Питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв`язку із звільненням врегульовані Законом України «Про державну службу», отже на спірні правовідносини не поширюються положення ст. 44 КЗпП України. При звільненні позивача йому було виплачено всі суми, що підлягали йому виплаті згідно із законодавством, що підтверджується довідкою про доходи позивача. Також, вважає, що судом першої інстанції протиправно стягнуто на користь позивача судові витрати в повному розмірі не застосовуючи співмірність. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні є порушенням гарантованих трудових прав такого, а тому таку вихідну допомогу слід стягнути з відповідача разом з компенсацією за несвоєчасну виплату. Також, судові витрати на правову допомогу правомірно стягнені в повному обсязі, оскільки вони підтверджені позивачем належними доказами. В судовому засіданні представник відповідачів апеляційну скаргу підтримав, в своїх поясненнях покликався на доводи в ній викладені. Позивач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідачів, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, згідно наказу Міністерства юстиції України від 21 квітня 2017 року № 1522/к позивача було з 21 квітня 2017 року призначено на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, як переможця конкурсу. У відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» було прийнято рішення про ліквідацію територіальних органів Міністерства юстиції в тому числі і Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області. Також, згідно вищевказаної постанови зазначено, що міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, а саме в даному випадку Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) - Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції в Івано- Франківській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області. 24 жовтня 2019 року позивача було ознайомлено зі змістом письмового Попередження про наступне вивільнення із займаної посади на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження (а.с.8). Згідно наказу від 20 грудня 2019 року № 3974/к позивача звільнено з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області з 26 грудня 2019 року, відповідно до з п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закон України «Про державну службу» (а.с.7). Підставою звільнення позивача із займаної посади зазначено постанову Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» та попередження з відміткою про ознайомлення. З наказом про звільнення від 20 грудня 2019 року № 3974/к позивач ознайомився 02 січня 2020 року. Згідно наказу Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 23 грудня 2019 року № 1620/4 про оголошення наказу Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року № 3974/к - зазначено про виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані дні відпустки(а.с.17). Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог. Однак, колегія суддів частково погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до ст. 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Пунктом 2 ч. 2 ст. 3 Закону № 889-VIII передбачено, що дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIIІ правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Підстави для припинення державної служби визначені у статті 83 Закону № 889-VIII, відповідно до пункту 4 частини першої якої державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону). Згідно із п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу. Частиною 4 ст. 87 Закону № 889-VIII передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати. Виплата вихідної допомоги при звільненні на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII не передбачена даним законом, натомість вказана виплата передбачена Кодексом законів про працю України. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року, ч. 1 ст. 87 Закону № 889 доповнено п. 1-1, а саме виокремлено підставу для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення як ліквідація державного органу, яка була включена у попередню редакцію п. 1 ч. 1 ст. 87 цього Закону, тобто до 25 вересня 2019 року, відповідно до якої підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Відтак, питання щодо виплати вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати у разі звільнення з державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у випадку ліквідації державного органу не було врегульоване на час виникнення спірних правовідносин. Натомість, посилання на п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889, як на підставу виплати вихідної допомоги, у частині четвертій цієї статті на час виникнення спірних відносин залишилося незмінне. Разом з тим, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Згідно із ч. 4 ст. 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Відповідно до ст. 44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася в постановах Верховного Суду, зокрема від 12 грудня 2018 року в справі № 826/25887/15, 17 липня 2019 року в справі № 820/2932/16. В постанові Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова № 870) не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Головного територіального управління юстиції в Закарпатській області. Таким чином, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури звільнення у зв`язку з реорганізацією та ліквідацією державного органу, зокрема і в частині виплати вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, якщо працівника звільнено у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Оскільки позивача звільнено на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 у разі ліквідації державного органу, і спеціальним законодавством (на час виникнення спірних відносин) не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників за вказаною вище підставою, у зв`язку з чим до спірних відносин підлягають застосуванню приписи КЗпП, що не заборонено спеціальним законодавством, тому позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до ст. 44 КЗпП. Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією із таких гарантій є виплата працівникові, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівникові у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Отже, у день фактичного звільнення із займаної посади ОСОБА_1 належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом із виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, у тому числі і вихідної допомоги. Відтак, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною 1 ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100). Пунктом 1 Порядку № 100 встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку виплати вихідної допомоги. Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно із абз. 3 п. 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно наявної в матеріалах справи довідки про доходи Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області № 01/13.5-15 від 27 січня 2021 року середьномісячна заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці становить 19238,14 грн (а.с.167). Відтак, вихідна допомога при звільненні позивача становить 19238,14 грн, яку слід стягнути на користь позивача. Разом з тим, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції помилково задоволено позовні вимоги щодо стягнення вихідної допомоги солідарно з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) та з Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» зазначено, що міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, а саме в даному випадку Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) - Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції в Івано- Франківській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області. Наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України», ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Закарпатській області та створено Південно- Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), яке у свою чергу є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області. Крім того, наказом Міністерства юстиції України від 23 жовтня 2019 за № 3228/5 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України» внесені зміни до наказу Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5 «Про затвердження Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі» (а.с.83) - внесено зміни у пункті 1 слова «Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі» та замінено словами «міжрегіональні управління Міністерства юстиції України». Таким чином, новостворені юридичні особи - міжрегіональні управління юстиції продовжують виконувати завдання та функції ліквідованих територіальних органів Міністерства юстиції. Оскільки, з 29 жовтня 2019 року - дня утворення Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції в Закарпатській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з п. 3 Постанови № 870, тому Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) зобов`язане виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Відповідно до ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняє свою діяльність, передаючи все своє майно, права та обов`язки іншим юридичним особам - правонаступникам внаслідок реорганізації (через злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до новоствореної юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й відносин публічної служби. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про стягнення вихідної допомоги солідарно з Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ), а тому на користь позивача слід стягнути вихідну допомогу в розмірі 19238,14 грн саме з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ). Щодо позовних вимог про стягнення солідарно з відповідачів компенсації за несвоєчасну виплату вихідної допомоги, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. При цьому, ч. 2 ст. 117 КЗпП України покладено обов`язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. У спірних правовідносинах, судом апеляційної інстанції встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні. Проте, не встановлено вини відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні, так як останній вважав, що така допомога позивачу не належить через що і не здійснив виплату такої. Разом з тим, юридично значимими обставинами в межах спірних правовідносин є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення (виплати) з ним остаточного розрахунку. Однак, на момент розгляду цієї справи, відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за цим рішенням суду апеляційної інстанції не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому право позивача не є порушеним. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції протиправно стягнуто на користь позивача судові витрати в повному розмірі не застосовуючи співмірність, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно із ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Згідно із ч. 1 та ч. 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивач надав до суду договір про надання правничої допомоги від 14 січня 2020 року, згідно якого зазначена плата за правничу допомогу в сумі 7200,00 грн (а.с.27); ордер на надання правничої допомоги (а.с.29); акт приймання виконаних робіт від 26 лютого 2020 року, згідно якого зазначено загальну вартість наданих послуг 7200,00 грн (а.с.28); квитанцію № ПН997371 від 19 лютого 2020 року на суму 7200,00 грн (а.с.32). Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з урахуванням складності справи та наданих позивачем доказів понесення витрат на правничу допомогу, вартість послуг адвоката є співмірними виконаним адвокатом роботам (наданим послугам), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, відповідно до умов договору про надання правничої допомоги від 05 червня 2020 року є обґрунтованою. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що судом першої інстанції на користь позивача обгрунтовано стягнуто документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7200,00 грн, оскільки такі відповідають наявним у справі доказам. Проте, колегія суддів також зазначає, що такі витрати помилково стягнуті судом першої інстанції солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ), оскільки правонаступником Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області є Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ) та згідно зазначеного вище висновку апеляційного суду позовні вимоги підлягають до задоволення в частині, що стосується стягнення з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ). Тому, судові витрати на професійну правничу допомогу слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано- Франківськ). Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) задовольнити частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2021 року у справі № 260/262/20 скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі не менше середньомісячного заробітку в сумі 19238,14 грн (дев`ятнадцять тисяч двісті тридцять вісім гривень вісімнадцять копійок). Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 43316386) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 7200,00 грн (сім тисяч двісті гривень). В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді В. С. Затолочний В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 09 червня 2021 року.