Постанова 4855 № 640/5918/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/5918/20 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Парінова А.Б. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2021 року у справі №640/5918/20 (розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), В С Т А Н О В И Л А : У березні 2020 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ), з позовом до Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві (надалі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві), в якому просила суд: - визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного Управління ДПС у м. Києві №Ф-1699-17-У від 14.05.2019; - зобов`язати Головне управління ДПС у м. Києві здійснити коригування відомостей в картці платника Єдиного соціального внеску шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 боргу зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 26 539,26 грн. В обґрунтування позову зазначено, що підприємницькою діяльністю не займається, є найманим працівником. Роботодавцем та відповідними органами соціального страхування нараховуючи заробітну плату та виплачуючи відповідні компенсації та допомоги було нараховано та сплачено Єдиного соціального внеску, а тому в неї відсутній обов`язок, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" щодо нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1699-17-У від 14.05.2019. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у м. Києві (ідентифікаційний код 44116011, місцезнаходження: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19) судові витрати у розмірі 4 340 (чотири тисячі триста сорок) грн. 80 коп., у тому числі судові витрати на професійну правничу (правову) допомогу в сумі 3500 гривень (три тисячі п`ятсот) та судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840,80 (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок). Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. Апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Крім того, в апеляційній скарзі зазначає, що заборгованість в інтегрованій картці платника є правомірною та підлягає сплаті на загальних підставах. Разом з цим, апелянт звертає увагу, що база нарахування ЄСВ фізичним особам-підприємцям відмінна від бази нарахування роботодавця у зв`язку з чим сплата ЄСВ у такому разі не здійснюється подвійно, адже за найманого працівника в юридичної особи, сплачує роботодавець. За наведених обставин, відповідач наголошує, що Головне управління Державної податкової служби України у м. Києві діяло у спосіб визначений законом та у межах наданих законом повноважень, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Позивачем не надано суду відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач з 23.05.2008 зареєстрований як фізична особа-підприємець. Основним видом діяльності позивача за КВЕД є: рекламна діяльність (код 74.40.0). Так, 02.06.2020 до Реєстру було внесено запис №20740060002012925 про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 . Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, що Головним управлінням ДПС у м. Києві було направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14.05.2019 №Ф-1699-17-У, відповідно до якої станом на 29.10.2019 ОСОБА_1 визначено недоїмку з єдиного соціального внеску у сумі 26 539,26 грн. Так позивач, вказану вимогу він не отримував, дізнався про порушення свого права 26.02.2020 року, при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження № 60826427. Вважаючи, дії відповідача протиправними щодо винесення вимоги та стягнення коштів позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом порушених прав. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивач документально підтвердив, що з 01 січня 2017 року є найманим працівником, отже в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього нараховує та сплачує роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем як фізичною особою - підприємцем. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку. Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Статтею 2 Закону № 2464-VI встановлено, що його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Пунктами 3 і 10 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям: застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу 1 пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року по справі №160/3114/19 та в подальшому підтримана у постанові від 4 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, від 05 листопада 2020 року по справа № 460/2442/19, від 03 грудня 2020 року по справі №140/2122/19 відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивач з 2016 року перебуває у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Іскрател Україна" (код ЄДПОУ 37200570). У позовній заяві вказує на те, що вона у 2017 році отримувала матеріальну допомогу від Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (код ЄДПОУ 22886300) та у 2018-2019 роках компенсацію в розмірі мінімальної заробітної плати від Управління соціального захисту населення Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області (код ЄДПОУ 20591492). Так, відповідно до довідки ТОВ "Іскрател Україна" від 11.02.2020 № 178, ОСОБА_1 з 20.10.2014 по 29.08.2017 перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі наказу № 241 від 17.10.2014 та з 30.08.2017 по 06.06.2020 у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі наказу № 419 від 28.08.2017). Пунктом 4 частини 1 статті 22 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" визначено, що допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї одного з таких страхових випадків: догляду за дитиною віком до трьох років або дитиною з інвалідністю віком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною. Отже, допомога по догляду за дитиною є допомогою по тимчасовій непрацездатності, яка надається застрахованим особам (у т. ч. підприємцям) у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу). Тобто, застрахована особа може не здійснювати підприємницьку діяльність у випадку догляду за дитиною віком до трьох років, при цьому, самостійно не сплачує єдиний внесок, а отримує щомісячну допомогу по догляду за дитиною, на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок. Системний аналіз наведених вище положень чинного законодавства дає підстави дійти висновку про те, що отримання застрахованою особою у встановленому порядку щомісячної допомоги по догляду за дитиною, на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок, виключає обов`язок сплати нею як особою, що зареєстрована як фізична особа - підприємець, єдиного внеску, якщо при цьому підприємницьку діяльність вона фактично не здійснює та доходів від неї не отримує. Відповідно до відомостей, що містяться у довідці про застраховану особу (форма ОК-5) (позивачу у період з І кварталу 2017 року по ІII квартал 2019 року включно був нарахований дохід (заробітна плата) у таких розмірах: - за І квартал 2017 року - 14 905,53 грн.; - за ІІ квартал 2017 року - 40 250,19 грн.; - за ІІІ квартал 2017 року - 21 411,17 грн.; - за IV квартал 2017 року - 9 600,00 грн.; - за І квартал 2018 року - 11 169,00 грн.; - за ІІ квартал 2018 року - 11 169,00 грн.; - за ІІІ квартал 2018 року - 11 169,00 грн.; - за IV квартал 2018 року - 11 169,00 грн.; - за І квартал 2019 року - 12 519,00 грн.; - за ІІ квартал 2019 року - 12 519,00 грн.; - за ІІІ квартал 2019 року - 12 519,00 грн. Таким чином, враховуючи встановлену статтею 8 Закону № 2464 ставку ЄСВ на рівні 22% бази нарахування, суми ЄСВ, обов`язок по утриманню та перерахуванню до бюджету яких покладено на роботодавця позивача, є такими: - за І квартал 2017 року - 3 279,22 грн. (14 905,53 грн. х 22%); - за ІІ квартал 2017 року - 8 855,04 грн. (40 250,19 грн. х 22%); - за ІІІ квартал 2017 року - 4 710,46 грн. (21 411,17 грн. х 22%); - за IV квартал 2017 року - 2112,00 грн. (9 600,00 грн. х 22%); - за І квартал 2018 року - 2457,18 грн. (11 169,00 грн. х 22%); - за ІІ квартал 2018 року - 2457,18 грн. (11 169,00 грн. х 22%); - за ІІІ квартал 2018 року - 2457,18 грн. (11 169,00 грн. х 22%); - за IV квартал 2018 року - 2457,18 грн. (11 169,00 грн. х 22%); - за І квартал 2019 року - 2754,18 грн. (12 519,00 грн. х 22%); - за ІІ квартал 2019 року - 2754,18 грн. (12 519,00 грн. х 22%); - за ІІІ квартал 2019 року - 2754,18 грн. (12 519,00 грн. х 22%); Отже, загальна сума єдиного внеску за період з І кварталу 2017 року по III квартал 2019 року включно, обов`язок по утриманню та перерахуванню до бюджету яких покладено на роботодавця позивача, складає 37 047,98 грн., тобто перевищує суму мінімальних страхових внесків за цей період, що свідчить про безпідставне визначення позивачеві недоїмки за спірною вимогою. Крім цього, колегія суддів зазначає, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права. Отже, за наведених вище мотивів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною. Відповідно до приписів статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Водночас, відповідачем як суб`єктом владних повноважень не наведено жодних обґрунтованих доводів та не надано жодних належних та допустимих доказів які б свідчили про правомірність прийнятого ним рішень у межах спірних правовідносинах. З аналізу норм права та встановлених обставин справи у їх сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач в спірному періоді (2017 - 20189 року) не була платником єдиного внеску в розумінні Закону № 2464-VI, у зв`язку з чим, оскаржувана позивачем вимога є такою, що була прийнята контролюючим органом за відсутності законних на те підстав, а тому підлягає скасуванню. Так, колегія суддів звертає увагу, що апелянтом не оскаржується рішення суду в частині стягнення судових витрат (сплата судового збору за подання позовної заяви та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн), а отже в даній частині не суд не наділений повноваженнями надавати оцінку правомірності прийняття рішення в даній частині, оскільки у відповідності до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на порушення судом першої інстанції на норми процесуального права, оскільки останній посилається виключно на норми КАС України, при цьому не конкретизує в чому містилося не правомірність застосування норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним відзиву на адміністративний позов, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев А. Б. Парінов