Постанова 4818 № 639/1008/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 639/1008/20 Головуючий суддя І інстанції Гаврилюк С. М. Провадження № 22-ц/818/2095/21 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: Справи у спорах про виселення (вселення) П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2021 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Бурлака І.В., Хорошевського О.М., за участю секретаря судового засідання Семикрас О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 01 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Гаврилюк С.М., по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та звільнення квартири від особистих речей, В С Т А Н О В И В : У лютому 2020 року АТ «Альфа-Банк» через свого представника звернулося до суду з позовною заявою, яку в подальшому уточнено, та просило виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , в якій вони зареєстровані; зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звільнити квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , від особистих речей. В обґрунтування уточнених позовних вимог банк зазначив, що згідно з рішенням № 5/2019 АТ «Укрсоцбанк» від 15.10.2019 АТ «Альфа-Банк» стало правонаступником щодо всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк». Згідно зі ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» АТ «Альфа-Банк» оформлено право власності на трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 . Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа-Банк» на нерухоме майно є відповідне застереження в п.п. 4.5.3. Договору іпотеки від 19.08.2008, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.06.2018 право власності на спірну квартиру зареєстровано за АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк». Таким чином законним власником вказаної квартири є АТ «Укрсоцбанк», а з 15.10.2019 АТ «Альфа-Банк». Втративши право власності на квартиру, ОСОБА_4 та члени його сім`ї втратили і право користування нею. Згідно з витягом про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб у спірній квартирі зареєстровані відповідачі по справі. Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення. Проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у будинку, колишній власник, продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно виселятися. Такі дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатись неруховим майном. Оскільки відповідачі не є власниками житла, то вони підлягають виселенню у зв`язку з тим, що незаконно займають та проживають в квартирі без будь-яких правових підстав. У зв`язку з чим позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 01 грудня 2020 року відмовлено у задоволенні позову АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та звільнення квартири від особистих речей. В апеляційній скарзі АТ «Альфа-Банк» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове задоволення позову, а судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на відповідачів. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. В обґрунтування скарги зазначено, що судом не враховано, що предметом даної справи було не звернення стягнення на предмет іпотеки, а виселення осіб з майна, яке вже належить позивачу (банку) на праві власності. Послався на те, що, втративши право власності на квартиру, відповідач втратив відповідно до ст. 317 ЦК України право користування. Вказав, що право власності за банком чинне, воно не скасоване жодним судовим рішенням. Відтак, попереднє набуття права власності на таке майно позичальником (який наразі вже не є власником) за кредитні чи власні грошові кошти не мають значення для вірного вирішення справи. Вважає, що, оскільки відповідачі не є власниками житла, своїми діями порушують законні права АТ «Альфа Банк», вони підлягають виселенню у зв`язку з тим, що незаконно займають та проживають в квартирі без будь-яких правових підстав. Адвокатом Калініною О.Ю., яка діє в інтересах відповідачів, суду було надано відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить останню залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін, а також стягнути з позивача на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 5000,00 грн. Обґрунтовуючи відзив, зазначила, що до цього часу відповідачі навіть не були сповіщенні про позбавлення права власності на квартиру, яка була придбана ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу квартири від 07.09.2004, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., за реєстровим № 8048, право власності зареєстроване Харківським міським бюро технічної інвентаризації згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за номером 466011 1 від 07.09.2004, реєстраційний номер 6884234. Вказала, що відповідачі не підлягають виселенню із спірної квартири, оскільки вона була придбана не за кредитні кошти. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи. Вислухавши доповідь судді-доповідача, представників учасників справи, перевіривши матеріали справи у передбачених ст. 367 ЦПК України межах, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Положенням ст. 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що 19.08.2008 Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» та ОСОБА_4 уклали іпотечний договір № 825/4-40/9/8-086, за умовами якого ОСОБА_4 передав банку в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07.09.2004, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю., за реєстровим № 8048 (а.с. 4-6). Окрім того, 21.09.2009 між банком та ОСОБА_4 укладено договір № 1 про внесення змін та доповнень до іпотечного договору № 825/4-40/9/8-086 (а.с. 7), а також 25.02.2011 укладено договір про внесення змін до Іпотечного договору № 825/4-40/9/8-086 (а.с. 8-9). Так, у п. 4.5 іпотечного договору, з урахуванням внесених змін, сторонами визначено, що звернення стягнення здійснюється на підставах: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; шляхом організації Іпотекодержателем продажу Предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу Предмета іпотеки між Іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»; на підставі цього застереження, яке є Договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» одним із наступних способів: 1) шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»; 2) шляхом продажу Предмета іпотеки Іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Державним реєстратором Калініною Л.М. Зміївської міської ради Харківської області 22.08.2018 зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Укрсоцбанк» (а. с. 11). Як вбачається зі статуту Акціонерного товариства «Альфа-Банк», затвердженого Рішенням Спільних загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» та АТ «Укрсоцбанк» від 21.11.2019, протокол № 1/2019, погодженого НБУ 26.11.2019, позивач АТ «Альфа-Банк» з 15.10.2019 є правонаступником всього майна, прав і обов`язків АТ «Укрсоцбанк» (а. с. 16-20). Таким чином, з 15.10.2019 власником квартири АДРЕСА_2 наразі є позивач. Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідка про склад сім`ї) Реєстру територіальної громади міста Харкова від 22.01.2020 за вказаною вище адресою зареєстровані відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а. с. 10). АТ «Альфа-Банк» 31.01.2020 за вих. № 1580 направило на поштові адреси ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вимогу про добровільне виселення, в якій позивач зазначив, що внаслідок реорганізації шляхом приєднання АТ «Укрсоцбанк» правонаступником усього майна, майнових прав та обов`язків є АТ «Альфа-Банк». Цим банк повідомляє відповідачів, що згідно ст. 37 Закону України «Про іпотеку» банк задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, що знаходився в іпотеці банку відповідно до умов Іпотечного договору від 19.08.2008, а саме на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто законним власником предмета іпотеки наразі є АТ «Альфа-Банк». У зв`язку з чим позивач вимагає добровільно звільнити всіма мешканцями житлове приміщення зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку, а також звільнити вищезазначене приміщення від особистих речей (а.с. 12, 13, 14, 15). Однак, вказана вимога відповідачами проігнорована. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що, спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцю ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири від 07.09.2004, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю., за реєстровим № 8048, право власності зареєстроване Харківським міським бюро технічної інвентаризації згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за номером 4660111 від 07.09.2004, реєстраційний номер 6884234, номер запису П-6-16343 в книзі 1, про що зазначено у тексті іпотечного договору № 825/4-40/9/8-086 від 20.08.2008 (а. с. 4-6). Окрім того, позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів щодо наявності у відповідачів іншого нерухомого майна. Суд зазначив, що підставою для відмови в позові про виселення у цій справі є відсутність доказів щодо наявності постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, оскільки суд не має повноважень визначати на власний розсуд до якого іншого житлового приміщення має бути виселений мешканець квартири, що є предметом іпотеки, на який звернуто стягнення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Нормами ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. У статті 77 ЦПК України вказано про належність доказів:

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

3. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

4. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. У статті 78 ЦПК України зазначено про допустимість доказів:

1. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Про достатність доказів вказано у ст. 80 ЦПК України:

1. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

2. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно зі ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. За правилом ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом. Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України дають підстави дійти висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Відповідні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, провадження № 61-29115сво18, у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц, провадження № 61-16347св18. У постанові від 31 жовтня 2018 року, справа № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Аналогічні висновки зазначені Верховним Судом у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22.07.2020 по справі № 219/4394/16-ц. Також Верховним Судом у вищевказаній постанові зазначено, що немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16). Суд апеляційної інстанції зазначає, що районним судом було вірно встановлено, що правовідносини між учасниками справи випливають з правовідносин щодо іпотеки. Судом першої інстанції відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України було вірно враховано при вирішенні спору наведені вище правові висновки судів касаційної інстанції. В порушення вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України позивачем не було доведено доказами у розумінні ст.ст. 77-80 ЦПК України, існування іншого житлового приміщення, яке має бути надане відповідачам у зв`язку із виселенням зі спірної квартири. З огляду на те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів на підставі ст. 375 ЦПК України залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Підстави для перерозподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України відсутні. Представник відповідачів адвокат Калінініна О.Ю. подала клопотання про стягнення з позивача (апелянта) витрат на послуги адвоката. На підтвердження надала договори про надання праової допомоги, укладені між адвокатом та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , а також прибутковий касовий ордер про сплату ОСОБА_1 за наданян правової допомоги адвокату Калініній Олені Юріївні 5000 грн. за надання правової допомоги, акт виконанимй робіт до договору про надання правової допомоги № 16/03-21 від 16 березня 2021 року, укладений між адвокатом Калініною О.Ю. та ОСОБА_1 про виконання адвокатом роботи: складання відзиву на апеляційну скаргу, листування та винагороду адвоката, всього на 5000 грн, сторони один до одного претензій не мають (а. с. 203-215 т.1) Колегія суддів при вирішенні питання про стягнення витрат на правову допомогу відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує позицію Верховного Суду, що висвітлена у постанові КАС ВС від 11.06.2020 по справі №821/227/17. Так, суд касаційної інстанції встановив, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Позивач не надав своїх заперечень проти стягнення згаданих витрат, факт надання та їх розмір належним чином підтверджений, є пропорційним і тому колегія суддів відповідно до ст. 137 ЦПК України відшкодовує понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у апеляційному суді у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень. Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 01 грудня 2020 року залишити без змін. Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (код ЄДРПОУ 23494714) на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у апеляційному суді у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня проголошення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення виготовлений 27 травня 2021 року. Головуючий В.Б. Яцина. Судді колегії І.В. Бурлака. О.М. Хорошевський.