Постанова 4806 № 308/805/16-ц

Справа № 308/805/16-ц П О С Т А Н О В А Іменем України 20 травня 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд в складі: головуючого - Джуги С.Д. суддів - Готри Т.Ю., Кондора Р.Ю. з участю секретаря: Волощук В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2017 року у складі судді Світлик О.М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Виконавчий комітет Ужгородської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,- в с т а н о в и в : У січні 2016 року ОСОБА_3 пред`явив позов до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Свої вимоги мотивував тим, що він разом з сестрою ОСОБА_4 є особами з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки їхня мати померла, а батько відмовився від них. З огляду на це над ними була встановлена опіка, а опікуном призначено ОСОБА_5 , до якої і були влаштовані діти на виховання. Натомість з часу свого народження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 проживали разом із своєю матір`ю у квартирі по АДРЕСА_1 як члени сім`ї наймача і до теперішнього часу зареєстровані за цією адресою. Також за цією адресою зареєстрований їхній дядько (брат матері) ОСОБА_1 , який більше трьох років у ній не проживає, здаючи її у піднайм стороннім особам, а тому підлягає визнанню таким, що втратив право користування жилим приміщенням (т.1, а.с. 2-3). Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 17 травня 2017 року до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, залучено виконавчий комітет Ужгородської міської ради. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 11 жовтня 2017 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі по АДРЕСА_1 . Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 26 червня 2018 року скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 11 жовтня 2017 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , виконком Ужгородської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Постановою Верховного Суду від 08 липня 2020 року постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 26 червня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , просить скасувати зазначене рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи. Зокрема вказує, що позивач не є ані власником квартири, ні наймодавцем, ні наймачем, а тому у нього відсутнє право на звернення до суду із вказаним позовом і він не може бути належною стороною у спорі; суд дійшов неправильного висновку, що позивач не проживає у даній квартирі понад три роки, здаючи її у найм стороннім особам. В судове засідання апелянт ОСОБА_1 в черговий раз не з`явився. Про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлений за всіма адресами, які були відомі суду, а також через офіційний вебсайт судової влади України. Справа на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України розглянута у його відсутності. В судовому засіданні представник позивача адвокат Гончаров В.В. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Вказав, що позивач до цього часу не може проживати у вказаній квартирі і вимушений наймати житло у сторонніх осіб через перешкоди відповідача. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не проживає у квартирі по АДРЕСА_1 більше трьох років, здаючи її у найм стороннім особам. При цьому суд констатував, що ці обставини встановлені судовим рішенням у іншій цивільній справі, а тому доказуванню не підлягають. З таким висновком суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд, оскільки такий відповідає обставинам справи та вимогам закону. Судом встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з часу свого народження проживали у квартирі по АДРЕСА_1 разом з своєю матір`ю ОСОБА_6 та дядьком ОСОБА_1 ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, а батько відмовився від них. З огляду на це над ними була встановлена опіка, а опікуном призначено ОСОБА_5 , до якої діти і були влаштовані на виховання та стали проживати у її квартирі по АДРЕСА_2 . Однак, з часу свого народження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 проживали разом із своєю матір`ю у квартирі по АДРЕСА_1 як члени сім`ї наймача і до теперішнього час зареєстровані за цією адресою, за якою також зареєстрований їхній дядько ОСОБА_1 . Право проживання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у квартирі по АДРЕСА_1 підтверджено рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 15 червня 2015 року, яке було залишено без зміни ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2015 року. Цим рішенням встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 мали і мають право на користування жилими приміщеннями квартири по АДРЕСА_1 , вселено їх в цю квартиру та зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди в користуванні жилими приміщеннями цієї квартири. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням відмовлено. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Згідно з частинами першою та другою статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР . Згідно з ч.1ст. 248 СК України дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров`я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім`ї, має право: на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону. Статтею 25 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави. Відсутність одного або обох з батьків та батьківського піклування підтверджується відповідними документами, які є підставою для надання цим дітям матеріального забезпечення і пільг, передбачених законодавством України. У разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім`ї жиле приміщення, в якому вони проживали, зберігається за дітьми протягом усього часу перебування їх в цих закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім`ї незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім`ї. Жиле приміщення, яке зберігається за дітьми, може бути передано в оренду іншим громадянам на строк до повернення дітей із зазначених закладів, від опікунів чи піклувальників, з прийомної сім`ї чи дитячого будинку сімейного типу. Порядок збереження і передачі в оренду жилого приміщення та іншого майна дитини затверджується Кабінетом Міністрів України. Держава забезпечує дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім`ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мали впорядковане житло, що зберігалося за ними, вселення їх у ці приміщення і повернення їм майна, що знаходилося в цих приміщеннях на день передачі дітей під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім`ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Стаття 32 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» визначає, що за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім`ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування за місцем знаходження житла дітей несуть відповідальність за збереження зазначеного у частині першій цієї статті житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа після завершення терміну перебування у сім`ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Таким чином, оскільки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були вселеними до квартири як члени сім`ї наймача ( ОСОБА_1 ) і мають у даний час не скасоване право на проживання у цій квартирі і користування її жилими приміщеннями на рівні з наймачем, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача права на захист свого житлового права і на пред`явлення даного позову. Такі вказівки містяться в постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року і відповідно до ч.1 ст. 417 ЦПК України, є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. З врахуванням вищенаведеного доводи апеляційної скарги про те, що позивач не є власником, наймодавцем або наймачем квартири, а тому не може звертатись з таким позовом до суду, є безпідставними та не заслуговують на увагу. В обґрунтування заявленого позову позивач вказує, що ОСОБА_1 більше трьох років не проживав у квартирі, у зв`язку з чим втратив право користування її житловими приміщеннями. Судом першої інстанції правильно взято до уваги і враховано рішення суду від 15.06.2015 року у справі №308/14099/14-ц, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09.11.2015 року та ухвалою ВССУ від 24.12.2015 року, яким встановлено, що ОСОБА_1 більше трьох років до часу відповідної перевірки КП «ЖРЕР №1» (акт від 29.10.2014р). не проживає у квартирі АДРЕСА_3 і віддає її у найм стороннім особам. Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження відповідача про те, що встановлені у рішенні суду від 15.06.2015 року у справі №308/14099/14-ц обставини не відповідають дійсності, оскільки факт внесення до ЄРДР за №12016070030001263 відомостей за зверненням ОСОБА_1 і проведення досудового розслідування не є належним доказом, що свідчить про невідповідність цих обставин дійсності. Окрім того, показаннями допитаних судом першої інстанції за клопотанням представника відповідача свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 також не підтверджено факт постійного проживання ОСОБА_1 у згаданій квартирі, а лише вказано, що вони бачили його біля будинку АДРЕСА_4 , а інші свідки - ОСОБА_11 (дружина відповідача) і ОСОБА_12 (теща відповідача) є особами, заінтересованими у вирішенні даного спору на користь відповідача, а тому їх показання не можуть бути об`єктивними і визначальними у встановленні обставин, які входять в предмет доказування у даній справі. Таким чином, суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно задовольнив заявлений позов. Рішення судом ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Підстав для його скасування чи зміни не має. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З врахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст.374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 26 травня 2021 року. Головуючий: Судді: