Постанова 4818 № 638/15268/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2021 року м. Харків Справа №638/15268/18 Провадження №22-ц/818/1053/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: судді Тичкової О.Ю., суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання Супрун Я.С., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Харківська міська рада, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова, ухвалене 13 жовтня 2020 року у складі судді Семіряда І.В., установив: 19 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 ( надалі Квартира). Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_5 ( батько позивача), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є наймачем ОСОБА_6 ( мати позивача) померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Особовий рахунок по Квартирі досі оформлено на батька позивача. У 2015 році помер брат позивача ОСОБА_7 , який був знятий з реєстраційного обліку у зв`язку зі смертю. В свій час ОСОБА_7 перебував у шлюбі з ОСОБА_8 , від шлюбу вони мали дітей ОСОБА_9 , ОСОБА_2 . У 1988 році їх сім`я розпалась та невістка з дітьми почали проживати окремо. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19.03.1999 було поновлено право користування на спірну квартиру ОСОБА_8 , яка була примусово виселена з квартири разом з дітьми. У подальшому рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 08.01.2004 визнано такими, що втратили право користування ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . В квартирі залишились зареєстрованими ОСОБА_2 , який в квартирі не мешкав, речей його в квартирі не було. У 2000 році у квартирі був зареєстрований син ОСОБА_9 ОСОБА_4 ОСОБА_10 у спірній квартирі ніколи не оселявся, речі його відсутні. Відповідачі в квартирі ніколи не мешкали, не приймають участі в утриманні квартири, оплаті комунальних послуг, не здійснюють ремонт, не мають ніякого зв`язку з квартирою. Тривалий час в ній мешкає тільки позивач, який вимушений сплачувати квартплату та комунальні послуги за чотирьох осіб. Факт реєстрації відповідачів позбавляє його права оформити субсидію. Квартира належить до комунальної власності м. Харкова та не приватизована. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року суду в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення мотивовано тим, що позивачем не надано належних, допустимих та достовірних доказів відсутності відповідачів у спірній квартирі без поважних причин. В той час, як відповідачем ОСОБА_3 надано копії квитанцій, які підтверджують внесення ним плати за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_2 . Також у 2016 та 2019 роках ОСОБА_2 звертався до СВ Шевченківського ГУНП в Харківській області з заявами про перешкоджання користування указаною квартирою з боку позивача, що свідчить про поважність причин відсутності відповідача за указаною адресою, оскільки позивачем чинились перешкоди у доступі до житла. Суд вважав, що надана позивачем довідка КП «Жилкомсервіс» не може свідчити про факт не проживання відповідачів за спірною адресою, так як в ній зазначено лише про відсутність звернень відповідачів з заявами про не проживання у квартирі. Копія рішення Дзержинського районного суду м. Харкова про визнання ОСОБА_8 , ОСОБА_9 такими, що втратили право користування житловим приміщенням суд також не вважав таким, що може бути доказом у зазначеній справі, оскільки стосується інших осіб. Долучені до позовної заяви нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_11 та ОСОБА_12 суд вважав недостовірними доказами, оскільки особи, які надали заяви, не вказали джерело своєї обізнаності про відсутність відповідачів та дату, з якої відповідачі не мешкають у квартирі. Суд вважав, що позивач не обґрунтував належним чином мету, яку він переслідував, звернувшись до суду із позовом про визнання відповідачів таким, що втратили право користування спірною квартирою. Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Просить рішення скасувати та постановити нове про задоволення позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд дійшов не обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Надана ним оцінка доказам, що містяться в матеріалах справи не є вірною та призвела до ухвалення помилковго рішення. Так, сплата відповідачем комунальних послуг не була постійною і в період з 2016 року по час подання позову не здійснювалась. Після звернення у 2016 році до правоохоронних органів інших дій щодо вселення до Квартири ОСОБА_2 не вчиняв. Звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів у 2019 році відбулось вже після звернення позивача до суду з дісним позовом. Єдине звернення відповідача до поліції у 2016 році не може бути розцінене як доказ поважності його не проживання в квартирі, оскільки матеріалами перевірки не було встановлено фактів перешкоджання проживанню в ній з боку позивача. При цьому, суд не дав оцінку даним листа начальника Шевченківського ВП ГУНП в Харківській області від 08.10.2018 щодо відсутності заяв відповідачів про порушення їх житлових прав або перешкоджання їм у проживанні в указаній квартирі. Відхилення судом пояснень ОСОБА_12 та ОСОБА_11 апелянт вважає неправомірним, оскільки вони є сусідами позивача, неодноразово бували в його квартирі і нікого з відповідачів в ній ніколи не бачили. Також апелянт не погоджується з позицією суду щодо неприйняття в якості належного доказу рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 08.01.2004 та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 15.06.2009, оскільки в її мотивувальній частині цього рішення встанлвлено , що ОСОБА_8 і її діти ОСОБА_13 та ОСОБА_3 фактично в 1999 році в квартиру не вселились і цей факт в суді апеляційної інстанції не заперечували. ОСОБА_1 вважає, що ним доведено відсутність достатнього та тривалого зв`язку відповідачів з квартирою. Відповідачі тривалий час мають інше постійне місце проживання та ними не надано належних, допустимих та достовірних доказів відсутності у житловому приміщенні з поважних причин. ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу, яким просить рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Вважає, що судом були правильно застосовані законодавчі норми. Посилання апелянта на те, що відповідач постійно проживав разом з матір`ю, в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , не було його речей, не відповідає дійсності і довести це позивач не зміг. Відповідач іноді проживав з батьком, підтримував тісні родинні зв`язки з дідусем і бабусею ОСОБА_5 і ОСОБА_14 , за ініціативою яких в 1997 році і був прописаний в указаній квартирі. Однак через постійні сварки між усіма їх родичами постійно жити в цій квартирі стало важко, проте він продовжував приходити до батька, ночувати і жити у нього. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників сторін у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши обставини справи у межах доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як установлено судовим розглядом та підтверджується матеріалами справи, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (а.с. 10). Наймачем зазначеної квартири є ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , договору найму з позивачем укладено не було. Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з дійсним позовом, як член сім`ї колишнього наймача. Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку ( частини 1, 2 ст. 106 ЖК України). Згідно ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Так, при розгляді спорів про визнання особи такою що втратила право проживання у житловому приміщенні в будинках державного і громадського житлового фонду право вимоги належить наймачу житла, членам його сім» ї ( у разі відсутності наймача за місцем проживання без поважних причин ), наймодавцю житла. Наймодавцями жилих приміщень у будинках державного та громадського житлових фондів є орган місцевого самоврядування. На теперішній час Квартира не приватизована та належить на праві власності територіальній громаді м. Харкова. Під час розгляду справи судом першої інстанції наймодавцем - Харківською міською радою ( надалі ) подані заперечення проти позову, оскільки позивачем не надано належних доказів, які б підтверджували наявне у нього право користування Квартирою, що належить на праві власності територіальній громаді, тобто з ним не укладено договору найму Квартири. Крім цього, ХМР ввважала, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування, порушить їх конституційне право на житло, закріплене у статті 47 Конституції України (а.с. 33 - 38). Частиною першою статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК УРСР) ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбачених законодавством. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз норм статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц (провадження №61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява №39948/06, пункт 47). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа зберігає намір ставитися до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц (провадження №61-37646св18). Відповідачем ОСОБА_3 надано копії квитанцій, які підтверджують внесення плати за комунальні послуги за адресою АДРЕСА_2 , за період 2011-2016, 2019 років (а.с. 113-128). Згідно листа начальника відділення СВ Шевченківського ГУНП в Харківській області, по факту звернення ОСОБА_2 та іншими особами щодо перешкоджання користування квартирою, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , наявні матеріалами, зареєстровані в журналі єдиного обліку СВ Шевченківського ВП ГУНП в Харківській області, а саме матеріал ЖЄО №7811 від 19.03.2016 по факту звернення ОСОБА_2 та матеріал ЖЄО №22256 від 06.06.2019 по факту звернення ОСОБА_2 . Матеріали справи містять відзив представника відповідачів на позовну заяву, яким він просить в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись, зокрема, на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 знаходяться на заробітках в іншій країні; відповідачі не мають альтернативного житла. На підтвердження вказаних обставин представником до матеріалів справи долучені копії міграційних карток ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про в`їзд до Російської Федерації у 2019 році (а.с. 131 132). У матеріалах справи відсутні докази, які встановлюють на основі достовірних даних строк відсутності відповідачів у спірній квартирі та інформацію щодо причин їх непроживання у спірному приміщенні. Сам факт їх непроживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин. Надані позивачем докази не є достатніми для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Дослідивши надані сторонами докази суд першої інстанції прийшов обґрунтованого висновку, що відповідачі не проживали у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами, що підтверджується інформацією, наданою листом начальника відділення СВ Шевченківського ГУНП в Харківській області, тобто з поважних причин. Відсутність у відповідачів зв`язку з указаною квартирою спростовується наданими ОСОБА_3 копіями квитанцій про оплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_2 , за період 2011-2016, 2019 років. Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції щодо неналежності в якості доказу по даній справі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2004 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 червня 2019 року, яким визнано ОСОБА_8 , ОСОБА_9 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки частинами 4, 5, 7 статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом; обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені; правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Враховуючи, що указане рішення суду стосувалось інших осіб ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , воно не може бути використано в якості доказу по даній справі, відповідачами у якій є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а отже встановлені судом при винесенні указаного рішення обставини не є обов`язковими для суду при вирішенні по суті даного спору. Також представник відповідачів в наданому відзиві на позовну заяву посилався на відсутність у відповідачів іншого житла. Позивачем викладене належними доказами не спростовано. Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, посилання позивача на надані ОСОБА_11 , ОСОБА_12 письмові пояснення, згідно яких в квартирі АДРЕСА_1 проживає лише ОСОБА_1 , не є достатніми доказами у даній справі, оскільки суперечать іншим встановленим обставинам. Враховуючи викладене, а також те, що обов`язок доведення факту відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин покладено на позивача, і даний факт ним належними доказами не підтверджений, враховуючи також позицію ЄСПЛ у вирішенні аналогічних справ, згідно якої втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, враховуючи ненадання позивачем належних доказів по справі, які б однозначно вказували на не проживання відповідачів у спірній квартирі понад встановлений законодавством термін, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не проживають постійно у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами, тобто з поважних причин. Доказів, що відповідачі мають альтернативне житло або що їм буде надано рівноцінне житло при втраті права користування спірною квартирою, матеріали справи не містять. Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 376 і 382 ЦПК України повно та всебічно дослідив матеріали справи, правильно застосував норми матеріального права та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги висновку суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають, фактично направлені на переоцінку доказів та незгоду апелянта з висновками суду першої інстанції щодо їх оцінки. Тому апеляційну скаргу налдежитьл залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Так як апеляційна скарга залишається без задоволення, то судові витрати, у відповідності до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», між сторонами не розподіляються. На підставі викладеного, керуючись статтями 371, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 24 травня 2021 року. Головуючий О.Ю. Тичкова Судді С.С. Кругова Н.П. Пилипчук