Постанова 4824 № 755/10964/20

справа № 755/10964/20 головуючий у суді І інстанції Виниченко Л.М. провадження № 22-ц/824/10091/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І. ПОСТАНОВА Іменем України 08 листопада 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Мостової Г.І., суддів: Сушко Л.П., Суханової Є.М., за участю секретаря судового засідання: Сердюк К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2021 року у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та зобов`язання вчинити дії, - в с т а н о в и в : У серпні 2020 року АТ «Альфа-Банк» звернулось до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , зняття відповідачів з реєстраційного обліку за вказаною адресою та зобов`язання відповідачів звільнити спірну квартиру від особистих речей. Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2021 року у задоволенні позову АТ «Альфа-Банк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані у спірній квартирі з 16 червня 2009 року та мають право користуватися спірним житлом за місцем свого проживання. Відсутні підстави вважати, що квартира АДРЕСА_1 придбана за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, тому не можна визнати відповідачів такими, що втратили право користування вказаною квартирою. Матеріали справи не містять доказів про надсилання позивачем відповідачам письмової вимоги про добровільне звільнення спірної квартири з наданням для цього відповідного строку, згідно з припису статті 40 Закону України «Про іпотеку». Позовна вимога про зобов`язання відповідачів звільнити спірну квартиру та зняття їх з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 , взаємопов`язана із вимогою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, а тому задоволенню також не підлягає. Не погоджуючись із заочним рішенням суду першої інстанції, АТ «Альфа-Банк» подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неповністю з`ясував обставини, що мають значення для справи, порушив норми процесуального та матеріального права з огляду на таке. Суд першої інстанції не звернув увагу на положення договору іпотеки, відповідно до пункту 4.5.3 якого сторони погодили можливість реєстрації права власності за іпотекодержателем. Після припинення права власності на квартиру відповідачі відповідно до статті 317 ЦК України втратили право користування нею. Відповідачі дії банку не оскаржували, до суду не з`являлися. Застосування судом до регулювання житлових відносин положень ЖК України не відповідає реаліям сьогодення та змісту теперішніх суспільних відносин. Відповідно до протоколу автоматизованої зміни складу колегії суддів від 13 жовтня 2021 року у зв`язку з припиненням повноважень судді Сержанюка А.С. визначено склад колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Мостової Г.І., суддів Суханової Є.М., Сушко Л.П. Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасника справи, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частин 1, 6 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Звертаючись з позовом АТ «Альфа-Банк» обґрунтовувало свої позовні вимоги тим, що 06 квітня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого з 15 жовтня 2019 року є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 02-10/738, відповідно до умов якого відповідач передала кредитору в іпотеку двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . На підставі статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку» АТ «Укрсоцбанк» з 03 травня 2018 року оформлене право власності на вказану квартиру, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідачі втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , у якій зареєстровані. Позивач надсилав вимогу відповідачам про звільнення житлового приміщення, але відповідачі продовжують користуватися нею. Такі дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатися нерухомим майном. Як вбачається з матеріалів справи, 06 квітня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 02-10/738, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П., зареєстрований в реєстрі за № 1320. За умовами якого відповідач передає банку в іпотеку у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 06 квітня 2006 року № 42.06-07/068, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 (далі - іпотечний договір) (а. с. 4-5). Зі змісту іпотечного договору від 06 квітня 2006 року убачається, що за умовами кредитного договору № 42.06-07/068 від 06 квітня 2006 року ОСОБА_1 отримала в кредит грошові кошти у сумі 51 850 доларів США, які зобов`язувалась повернути до 05 квітня 2021 року. Того ж дня відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. за реєстровим № 1318, ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , що є предметом іпотеки, вартість якої становить 308 050 грн., що за офіційним курсом НБУ на день укладення цього договору складає 61 000 доларів США. Відповідно до п. 1.1 іпотечного договору іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту №42.06-07/068 від 06 квітня 2006 року, укладеним між іпотекодавцем та іпотекодержателем, нерухоме майно, що придбане іпотекодавцем за кредитні кошти надані іпотекодержателем відповідно до умов договору, яким обумовлено основне зобов`язання у розмірі 51 850 доларів США. Відповідно до п. 4.5.3. договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 5) Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 травня 2018 року № 122637114, право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 46,2 кв.м, зареєстроване 03 травня 2018 року за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 06 квітня 2006 року № 1320, підстава виникнення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 40910450 від 03 травня 2018 року (а.с. 7). Відповідно Витягу з Реєстру територіального громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні від 10 жовтня 2019 року № 10312445 та за відомостями електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА» від 28 вересня 2020 року, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 з 16 червня 2009 року (а.с. 6, 53, 54). Позивач АТ «Альфа-Банк» є правонаступником всього майна, прав і зобов`язань АТ «Укрсоцбанк» на підставі передавального акту, затвердженого рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року № 5/2019 та рішення Загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» від 15 жовтня 2019 року, протокол № 4/2019 (а. с. 8-31). Дослідивши матеріали справи, колегією апеляційного суду враховано таке. Зі змісту пунктів 4 і 5 частини 3 статті 175 ЦПК України слід дійти висновку, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19 (провадження № 61-2192св20)). Колегією апеляційного суду встановлено, що позивач, звертаючись з позовом, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Підстави втрати права користування житловим приміщенням, визначені статтями 71, 72 ЖК України та статтею 405 ЦК України. Частиною 1 статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з частиною 1 статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частиною 4 статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушено право та з яких підстав. Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Аналіз статей 71, 72 ЖК України та 405 ЦК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 405 ЦК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Отже, саме причини та строк не проживання відповідача у спірному житловому приміщенні є предметом доказування у справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обов`язок доказування даних обставин покладається на сторону позивача. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п. 47). У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Разом з тим, колегія апеляційного суду встановила, що звертаючись з позовом, позивачем не наведено доводів та не надано доказів на їх підтвердження про те, що відповідачі втратили інтерес до житла та не проживають там без поважних причин понад один рік. З огляду на встановлене, колегія апеляційного суду вважає, що відмовляти у задоволенні позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та зобов`язання вчинити дії, треба було саме з цих правових підстав (стаття 405 ЦК України). А задовольняючи позов, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність правових підстав, визначених статтею 109 ЖК України, для виселення мешканців зі спірного майна. Відповідно до статті 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Підсумовуючи викладене, колегія апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції - підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з інших правових підстав. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, ­- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Відмовити у задоволені позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та зобов`язання вчинити дії. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 06 грудня 2021 року. Головуючий Г.І. Мостова Судді Є.М. Суханова Л.П. Сушко