Постанова 4812 № 482/1283/20

24.05.21 22-ц/812/996/21 Єдиний унікальний номер судової справи: 482/1283/20 Провадження № 22-ц/812/996/21 Доповідач апеляційного суду Самчишина Н.В. Постанова Іменем України 24 травня 2021 року м. Миколаїв Справа № 482/1283/20 Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Пасечнюком І.П., за участі: прокурора Волкожа С.В., представника відповідача - ОСОБА_1 , переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 31 березня 2021 року, ухвалене у складі головуючого судді Сергієнка С.А. у приміщенні цього ж суду, за позовом заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, витребування земельної ділянки, повний текст постанови складено 09 квітня 2021 року, встановив: 30 липня 2020 року заступник керівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області (далі - прокурор) в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ ДГК у Миколаївській області), ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, витребування земельної ділянки. В обґрунтування позову зазначав, що 24 січня 2019 року наказом ГУ ДГК у Миколаївській області №395/0/14-19-СГ затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211 для ведення особистого селянського господарства в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області. На підставі цього наказу державним реєстратором Новобузької міської ради Альбертін О.В., 25 вересня 2019 року за №33418268 зареєстровано право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку. Прокурор вказував, що зазначений наказ ГУ ДГК у Миколаївській області прийнятий з порушенням норм земельного законодавства, оскільки згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна ОСОБА_3 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 20 грудня 2018 року №10-11373/15/18-СГ вже отримував земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3211200000:02:011:0021 для ведення особистого селянського господарства у межах території м. Фастів Київської області. Право власності на земельну ділянку зареєстровано 26 грудня 2018 року за №29707281. Таким чином, ОСОБА_3 на час видання ГУ ДГК у Миколаївській області наказу від 24 січня 2019 року №395/0/14-19-СГ про надання вказаної ділянки у власність вже використав 20 грудня 2018 році своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок для даного виду використання. Після отримання у власність земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211 на підставі договору купівлі-продажу №2402 від 12 грудня 2019 року, ОСОБА_3 відчужив її ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що ОСОБА_3 отримуючи у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211, порушив вимоги статей 116, 118, 121 ЗК України, повторно використавши своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки з одним і тим же цільовим призначенням, прокурор просив суд: - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ ДГК у Миколаївській області від 24 січня 2019 року № 395/0/14-19-СГ, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211 для ведення особистого селянського господарства в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області; - витребувати у порядку статті 388 ЦК України вказану земельну ділянку у ОСОБА_2 у власність держави в особі ГУ ДГК у Миколаївській області; - стягнути з відповідачів на користь прокуратури Миколаївської області сплачений при подачі позову судовий збір. У відзиві на позов представник ГУ ДГК у Миколаївській області зазначав, що законом не передбачено порядку перевірки інформації наданої особою при зверненні за безоплатною приватизацією земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства. Тому вважав, що наказ є законним та просив відмовити у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу від 24 січня 2019 року. Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти позову, посилалася, як на відсутність підстав для витребування земельної ділянки у неї як добросовісного набувача, так і недоведеність підстав звернення прокурора з даним позовом. Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 31 березня 2021 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 24 січня 2019 року № 395/0/14-19-СГ, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер 4824880800:03:000:0211) для ведення особистого селянського господарства в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області. Витребувано у ОСОБА_2 у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер 4824880800:03:000:0211) вартістю 54076,00 грн. для ведення особистого селянського господарства в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області. Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 з кожного на користь прокуратури Миколаївської області по 1751 грн. 67 коп. судових витрат. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що наказ ГУ ДГК у Миколаївській області від 24 січня 2019 року про затвердження проекту землеустрою та передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства не ґрунтується на нормах закону, оскільки всупереч положень ст.ст. 116,121 ЗК України відповідач ОСОБА_3 двічі безоплатно отримав у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2 га кожного разу. Тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора в інтересах держави є обґрунтованими. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову прокурора в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що прокурор не мав достатніх підстав для звернення до суду з цим позовом, тому що не направив попередньо до відповідного суб`єкта владних повноважень листа про намір звернутися до суду і не дочекався протягом розумного строку реакції або відсутності реакції відповідного органу на отриманий лист прокурора, як того вимагають норми ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». Крім того, відповідач зазначала, що спірна земельна ділянка може бути витребувана тільки за позовом власника, а не прокурора на підставі ст. 387, 388 ЦК України якщо є правові підстави. Також ОСОБА_2 вказувала, що відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. При задоволенні позову та витребування земельної ділянки відповідальність за помилки влади покладена на неї, а не на державу, що протирічить зазначеній нормі Конституції України. Відповідач зазначала, що задоволення позовних вимог про витребування у неї, як добросовісного набувача, земельної ділянки призвело до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки на неї покладено індивідуальний та надмірний тягар. Крім того, відповідач зазначала, що прокурором було визнано, що він звернувся до суду з віндикаційним позовом відповідно до ст.ст. 387, 388 ЦК України. Проте, поданий позов не відповідає вимогам законодавства щодо віндикаційного позову, тому що на час пред`явлення позову держава не була власником спірної земельної ділянки. Відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не подали. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом встановлено і таке вбачається з матеріалів справи, що на підставі заяви ОСОБА_3 від 10 жовтня 2018 року про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою подальшої передачі безоплатно у власність наказом ГУ ДГК у Миколаївській області від 09 листопада 2018 року № 7840/0/14-18-СГ ОСОБА_3 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області, орієнтованим розміром земельної ділянки 2, 0000 га пасовищ, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до наказу ГУ ДГК у Миколаївській області від 24 січня 2019 року № 395/0/14-19-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення. Надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 2 га, кадастровий номер 4824880800:03:000:0211, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності розташовану в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області. Відповідач ОСОБА_3 на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 48891062 від 27 вересня 2019 року зареєстрував своє право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211. Водночас, відповідач, ОСОБА_3 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 20 грудня 2018 року №10-11373/15-18-СГ вже отримував земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3211200000:02:011:0021 для ведення особистого селянського господарства в межах території м. Фастів Київської області. Право власності зареєстровано 26 грудня 2018 року за №29707281. У подальшому ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу №2402 від 12 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Новоодеського районного нотаріального округу Миколаївської області Філіпенко Д.В., відчужив у власність спірну земельну ділянку ОСОБА_2 , про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис №34603524, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №206236288 від 07 квітня 2020 року та копією самого договору купівлі-продажу. Отже, ОСОБА_3 із земель державної власності двічі безоплатно отримана земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площами 2,0 га кожна. Частина перша статті 21 ЦК України визначає, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Положення частини третьої та четвертої статті 116 Земельного кодексу України передбачають, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Згідно з пунктом б частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірах для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара. Досліджені судом докази доводять, що ОСОБА_3 двічі використав своє право на отримання безоплатно земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, що протирічить нормам статей 116,121 ЗК України. Іншого належними та допустимими доказами відповідачами не доведено, хоча це згідно приписів статті 81 ЦПК України, є їхнім обов`язком. Проаналізувавши викладене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог прокурора. Як встановлено, отримавши спірну земельну ділянку у власність, ОСОБА_3 відчужив її відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Новоодеського районного нотаріального округу Миколаївської області Філіпенком Д.В. Проте, виходячи з вище викладеного, ОСОБА_3 такого права не мав, а, відповідно, не могла набути такого права і ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що вона є добросовісним набувачем, а тому, спірна земельна ділянка не могла бути від неї витребувана, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного. Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Згідно частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Пунктом 21 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року передбачено, що спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України. Відповідно до п.п. 22, 26 вищевказаної постанови, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). У зв`язку із цим, якщо майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів. Власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Земельна ділянка площею 2, 000 га кадастровий номер 4824880800:03:000:0211, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташована в межах території Бузької сільської ради Новоодеського району Миколаївської області, вибула із земель запасу державної власності внаслідок незаконного використання ОСОБА_3 права на повторну безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду використання, тобто, поза волею власника цієї земельної ділянки - держави. Так, без належної перевірки обставин, необхідних для передачі землі у приватну власність громадян, наказом ГУ ДГК у Миколаївській області від 24 січня 2019 року № 395/0/14-19-СГ, було затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211 для ведення особистого селянського господарства в межах території Бузької сільської ради Новодеського району Миколаївської області, на підставі якого за ОСОБА_3 протиправно зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку. Зазначені вище дії ОСОБА_3 та посадової особи, уповноваженої від імені держави на вчинення дій з видачі землі громадянам, є явно протиправними, а тому підлягали визнанню саме такими, з застосуванням наслідків, на яких наполягав прокурор. Встановивши таке, суд першої інстанції дав правильну оцінку діям та доказам, названих осіб, дійшовши правильних висновків про те, що ОСОБА_3 двічі скористався правом на отримання безоплатно земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, що суперечить нормам статей 116, 121 ЗК України і тягне за собою визнання рішення про передачу землі незаконним та, позбавлення набувача права на цю земельну ділянку, пов`язаним зі скасуванням правовстановлюючого документу та права розпорядження землею. Колегія вважає такі висновки суду першої інстанції правильними, законними та обґрунтованими. За такого, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту порушеного права держави цілком відповідає правовій природі спірних правовідносин та вважав за необхідне витребувати у ОСОБА_2 у власність держави, в особі ГУ ДГК у Миколаївській області, спірну земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824880800:03:000:0211 у відповідності до ст. 388 ЦК України. Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції права заявника на мирне володіння майном, передбачене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та непропорційне втручання держави в право власності заявника, апеляційний суд зазначає наступне. Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року N 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності. З огляду на положення частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Таким чином земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. За таких обставин у справі, рішення в якій переглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатна передача у власність громадянам земель сільськогосподарського призначання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності. В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»). ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року). Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Відповідно до норм, визначених ст. 116, 121 ЗК України у приватну власність громадян України не можуть безоплатно передаватися із земель державної власності земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства у більшому розмірі, ніж 2 гектара. Отже закон прямо забороняє органам виконавчої влади передавати в приватну власність землі сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, якщо площа ділянки більше вказаного розміру. Судом встановлено, що ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку, що стало можливим через прийняття органом державної влади незаконного рішення. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначені відомості про те, що відповідач ОСОБА_3 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 20 грудня 2018 року №10-11373/15-18-СГ набув право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 3211200000:02:011:0021 для ведення особистого селянського господарства в межах території м. Фастів Київської області. Згідно пункту 4 договору купівлі-продажу від 12 грудня 2019 року його сторонами передбачено, що продавець свідчив, зокрема, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення для цього договору. В силу таких обставин ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність, на думку колегії суддів, могла знати, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_3 , вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття цієї земельної ділянки у власність за договором купівлі-продажу під обґрунтований сумнів. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог прокурора, який діє в інтересах держави про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, і рішення цього суду слід залишити в силі. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що прокурор не мав достатніх підстав для звернення до суду з цим позовом, оскільки не направив попередньо до відповідного суб`єкта владних повноважень листа про намір звернутися до суду і не дочекався протягом розумного строку реакції або відсутності реакції відповідного органу на отриманий лист прокурора, як того вимагають норми ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», то колегія суддів виходить з наступного. Повноваження прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави, в певних випадках, передбачені статтею 131-1 Конституції України, статтями 23 Закону «Про прокуратуру», статтею 56 ЦПК України, а наявність підстав такого представництва ґрунтується на визначенні поняття інтересів держави, яке містить рішення Конституційного суду України від 8 квітня 1999 року у справі №3-рп/99 та положення статті 13,14 Конституції України, статті 373 ЦК щодо особливого статусу землі. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Обґрунтовуючи представництво інтересів держави у суді прокурор зазначав про те, що є позивачем, бо ГУ ДГК у Миколаївській області є одним за співвідповідачів, наказ якого оскаржується через недотримання вимог законодавства стосовно передання земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства. Цим прокурор обґрунтовував відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів саме у спірних правовідносинах, тобто, навів підставу для представництва держави. З огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив ГУ ДГК у Миколаївській області одним зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним та скасування його оскарженого наказу, помилковим є посилання ОСОБА_2 про неможливість захисту прокурором інтересів держави за вимогами, які заявив прокурор. Тому апеляційний суд погоджується з висновком суду про те, що прокурор підтвердив підстави для представництва держави у цій справі та звернувся до суду як самостійний позивач й відхиляє як необґрунтовані аргументи апеляційної скарги. З урахуванням викладеного, згідно із приписами ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків судів першої інстанції не спростовують. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що апеляційним судом рішення суду першої інстанції про задоволення позову залишено без змін, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 31 березня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складено 25 травня 2021 року.