Постанова Київський апеляційний суд № 375/195/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №375/195/19 Головуючий у І інстанції - Нечепоренко Л.М. апеляційне провадження №22-ц/824/953/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Гуля В.В., суддів Сушко Л.П., Сліпченка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 31 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна, набутого під час шлюбу,- встановив: Позивач звернулася до суду із вказаним позовом посилаючись на те, що вона перебувала із відповідачем в зареєстрованому шлюбі з 12.07.2005 року по 22.03.2012 рік. Від шлюбу мають двоє дітей. Проживали в АДРЕСА_1 , де були зареєстровані. Під час шлюбу, а саме 27.04.2006 року між відповідачем та його матір`ю - третьою особою та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання останньої. Відповідно до вказаного договору відповідач набув у власність Ѕ частину житлового будинку з господарськими спорудами та Ѕ частину земельної ділянки площею 0,5155 га, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку, та 0,3363 га для ведення селянського господарства, які розташовані в АДРЕСА_1 . Після укладення договору довічного утримання ОСОБА_4 , яка є бабусею відповідача, постійно проживала до дня смерті разом з позивачем та відповідачем у вказаному будинку. Як дружина відповідача позивач постійно догладала за ОСОБА_4 , надавала їй необхідну допомогу. Вважає, що у відповідності до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності і вона має право на поділ набутого майна. Тому просить визнати спільною сумісною власністю позивача та відповідача Ѕ частину житлового будинку та на 1/2 частину земельної ділянки під ним та визнати за нею право власності на ј частину житлового будинку та на 1/4 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування цього житлового будинку. Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 31 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати і її позов задовольнити. Апеляційну скаргу мотивувала тим, що право спільної сумісної власності презюмується і відповідач його не спростував. Крім того судом неправильно застосовано строк позовної давності, оскільки невірно визначено строк, з якого необхідно його рахувати. У відзиві відповідач посилається на те, що позивач не довела доказами, що вона виконувала обов`язки за договором довічного утримання. Строк позовної давності вважає необхідно рахувати з моменту розірвання між сторонами шлюбу, тобто з 22.03.2012 року. Твердження позивача про те, що вона проживала у спірному будинку до 2016 року є безпідставним, оскільки допитані в справі свідки свідчать про те, що вона проживала до 2014 року. Рішення суду вважає законним і обгрунтованим. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір довічного утримання із ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла остання ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто догляд за ОСОБА_4 мав місце трохи більше місяця. Свідок ОСОБА_5 суду показала, що її дочка ОСОБА_6 допомагала за бабусею, готувала їй, перестиляла постіль, так як ОСОБА_7 та її сину не було коли це робити. Свідок ОСОБА_8 суду показала, що є тіткою позивача, часто навідувалась до племінниці, яка доглядала не менше за свекруху за її матір`ю. Готувала їсти тій, годувала, міняла білизну. Баба скаржилася, що дочка не дає багато їсти, щоб не мінята часто памперси. Свідок ОСОБА_9 суду показала, що є сестрою ОСОБА_10 . ОСОБА_11 з червня 2014 року вже не проживала у спірному будинку, З квітня 2006 року їх мати ОСОБА_4 проживала у сестри в літній кухні, з якою вона та її син ОСОБА_12 уклали договір довічного утримання. Доглядала за матір`ю сестра, вона та ще одна сестра також інколи приїздили допомагати. Мати постійно жила в літній кухні у сестри, пару раз ОСОБА_11 допомагала переодягти ОСОБА_13 , постійного догляду вона не вчиняла, їжею та одягом не забезпечувала. Родичів ОСОБА_11 вона в будинку ні разу не бачила, а тим паче, щоб ті надавали необхідну допомогу за ОСОБА_13 . Мати прожила у сестри - ОСОБА_10 до місяця і там же померла. Свідок ОСОБА_14 суду показала, що ОСОБА_6 в житловому будинку не проживає з червня 2014 року. До будинку не навідувалася і речей її там не залишилося. Свідок ОСОБА_15 суду показав, що ОСОБА_11 допомоги в догляді за ОСОБА_4 не надавала, ту доглядала ОСОБА_3 , їй допомагали її сестри. Встановивши вказані обставини, суд вважав, що твердження відповідача та третьої особи, підтверджені показанями свідків з їх боку, що вони доглядали за ОСОБА_4 , а позивач інколи на прохання третьої особи надавала посильну допомогу на час її відсутності, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, так як ті поодинокі випадки, коли позивач допомагала перевдягти чи нагодувавти ОСОБА_4 , неможливо назвати постійним доглядом і не надають можливості набути право власності на майно, яке придбав відповідач на виконання договору довічного утримання. Тим паче, що ОСОБА_4 проживала в одному будинку із третьою особою, яка витрачала кошти на її постійній догляд, утримання, лікування. Позивач же коштів на утримання, догляд, лікування ОСОБА_4 не витрачала, що вона та свідки підтвердили в судовому засіданні, тобто умов договору довічного утримання не виконувала і позивачем та її представником не надано суду жодного доказу, що вона виконувала обов`язки за таким договором, крім пояснень родичів позивачки. При цьому встановивши, що в судовому засіданні позивач пояснила, що вона знала про укладення довору довічного утримання відповідачем із ОСОБА_4 в день його укладення, тобто з 27.04.2006 року, суд вважав, що почався відлік позовної давності на усунення порушених прав позивача, а оскільки позовна заява до суду подана до суду 31.01.2019, заяви позивача про поновлення строку позовної давності суду не надано, суд за заявою відповідача застосував строки спливу позовної давності і відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності. Проте такі вісновки суду не в повній мірі відповідають вимогам закону. Як вказано в постанові Верховного Суду України № 6-2891цс15 від 13.04.2016 року: «Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем». Кім того, згідно правової позиції Верховного Суду від 29 травня 2019 року № 522/19610/15-ц вказано, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно п. 6 договору довічного утримання від 27.04.2006 року вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду та необхідної допомоги) визначена сторонами в розмірі 140 грн на місяць. Судом першої інстанції було встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що позивачка допомагала перевдягати, годувавти ОСОБА_4 , що також визнається третьою особою, тобто вчиняла дії щодо солідарного обов`язку свого чоловіка за зобов`язаннями за договором довічного утримання. Встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст.ст. 76-81 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Договір довічного утримання укладений у період перебування сторін у шлюбі. У спірному будинку проживала та була зареєстрована позивачка, як дружина позивача разом їхніми дітьми. Відповідач, який порушив питання про спростування цієї презумпції, ні належними, ні допустими доказами у встановленому, цивільно-процесуальному порядку, протилежного не довів, що свідчить про обгрунтованість позовних вимог. Отже, суд першої інстанцій, застосовуючи до спірних правовідносин норми сімейного, цивільного законодавства, не з`ясував при цьому в чиїх інтересах укладався договір довічного утримання (догляду), чи солідарно подружжя виконувало обов`язки за цим договором, що має істотне значення для правильного вирішення спору та неправильно вважав, що тягар доказування у цій справі лежить на позивачці, оскільки той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, а в данному випадку, такий факт заперечував саме відповідач. При цьому, судом неправильно до спірних правовідносинах застосовано строк позовної давності. Статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки (ст.257 ЦК). Згідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У сімейних прововідносинах відлік такого строку починається з моменту поділу спільного сумісного майна, коли спільний режим такого майна не визнається одним із подружжям (колишнім подружжям). Оскільки у справі відсутні докази тим обставинам, коли позивач дізналася про порушення свого права, перебіг позовної давності починається від дня виникнення спору, щодо спільного майна, незалежно від того чи зареєстровано воно на одного з них. За таких обставин, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позову та визнання спірного майна спільним сумісним та визнання за позивачкою права власності на ј частину спірного будинку та у відповідності до ч. 3 ст. 120 ЗК України ј частини земельної ділянки під цим будинком. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,376,381,382,389 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 31 липня 2019 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна, набутого під час шлюбу задовольнити. Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 . Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Ѕ частину земельної ділянки кадастровий номер 3223785002:01:006:0024, площею 0.1792, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, яка розташована по АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на ј частину житлового будинку з господарськими спорудами розташованого по АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на ј частину земельної ділянки кадастровий номер 3223785002:01:006:0024, площею 0.1792, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, яка розташована по АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України. Суддя-доповідач В.В. Гуль Судді Л.П. Сушко О.І. Сліпченко