Постанова 4804 № 263/4914/19

22-ц/804/1375/21 263/4914/19 Єдиний унікальний номер 263/4914/19 Номер провадження 22-ц/804/1375/21 ПОСТАНОВА І м е н е м У к р а ї н и 20 травня 2021 року Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої судді Мальцевої Є.Є., суддів Лопатіної М.Ю., Пономарьової О.М., секретар судового засідання Сікора М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 19 березня 2021 року у справі за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відібрання малолітніх дітей, В С Т А Н О В И В: До Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області 03 квітня 2019 року надійшла позовна заява ОСОБА_3 (нині ОСОБА_2 ) до ОСОБА_1 , третя особа Управління «Служба у справах дітей» Маріупольської міської ради про відібрання дітей та повернення дітей за місцем проживання їх матері. 17.03.2021 року на адресу суду від позивача ОСОБА_2 надійшла заява про забезпечення позову шляхом встановлення зустрічей позивачки з дітьми. В обґрунтування зазначила, що 16.01.2019 року відповідач самочинно змінив спосіб та місце проживання малолітніх дітей, хоча до цього часу вони постійно проживали з матір`ю, проти чого відповідач не заперечував. З 16.01.2019 року позивач не має можливості бачитись та спілкуватись зі своїми дітьми. Після зазначених подій діти тривали час не відвідували школу, після чого відповідач перевів їх на домашню форму навчання. На дзвінки позивача батько дітей не відповідає, номери телефонів дітей змінені, що позбавляє позивачу можливості спілкування за допомогою засобів зв`язку, двері також не відчиняє. З метою забезпечення можливості спілкування з дітьми, хоча б у присутності психолога, щоб не втратити контакт з ними, позивач подала зазначену заяву. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 березня 2021 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено. Вирішено встановити зустрічі ОСОБА_2 з донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , протягом однієї години в присутності і в кабінеті практикуючого психолога ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 з 12-00 годин до 13-00 годин кожної неділі. Зобов`язано відповідача ОСОБА_1 забезпечити явку дітей до кабінету практикуючого психолога ОСОБА_6 з 12-00 годин до 13-00 годин кожної неділі для зустрічей з ОСОБА_2 . Не погодившись з даною ухвалою суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду, та постановити нову - про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. Доводи апеляційної скарги вмотивовані тим, що 11.03.2019 року Жовтневим судом міста Маріуполя відкрито провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 про визначення місця проживання малолітніх дітей. 15.05.2019 року відкрито провадження по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дітей та повернення за місцем проживання матері. Позов ОСОБА_1 розглядається тривалий час з вини відповідача, яка зловживає процесуальними правами. 19.03.2021 року винесена оскаржена ухвала. Під час вирішення питання судом не враховані докази, надані ним до справи. не врахований висновок органу опіки та піклування. Суд не прийняв до уваги думку дітей, які не бажають жити і навіть спілкуватися з матір`ю, і ці обставини відображені в акті служби по справам дітей. Ухвала суду не відповідає вимогам співмірності позову. Більш того, з неї вбачається, що суд вже вирішив справу, надавши перевагу доводам позивача. Крім того, зауважує, що захід забезпечення позову, визначений ОСОБА_2 , не мотивований: не зазначено, яким чином будуть забезпечені права дітей при такому спілкуванні з позивачем, чому обраний саме психолог, визначений позивачем, який рівень фаху в даного психолога, отже, можна вважати, що спілкування дітей з матір`ю в такому форматі негативно вплине на дітей. В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Хмаріна О.В. доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити. Позивач ОСОБА_2 заперечувала проти апеляційної скарги, просила залишити ухвалу суду без змін. Зважаючи на положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка відповідача ОСОБА_1 , представника третьої особи органу опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, які надали заяви про розгляд справи без їх участі, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до положень статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зі справи вбачається, що у травні 2019 року ОСОБА_8 звернулася з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Управління «Служба у справах дітей» Маріупольської міської ради, про відібрання дітей та повернення дітей за місцем проживання їх матері. Позов виник у зв`язку із тим, що після розірвання шлюбу між сторонами діти залишилися проживати з позивачем, при цьому позивач обумовила порядок спілкування батька . 16 січня 2019 року відповідач самовільно забрав дітей, з того часу позивач не має можливості спілкуватися з ними взагалі. Під час розгляду справи, щоб не втратити контакт із дітьми, позивач заявила про забезпечення позову шляхом встановлення для неї щотижневих зустрічей з дітьми в присутності психолога. Посилаючись на статті 150,153 ЦПК України, вищенаведені обставини, врахувавши принципи здійснення цивільного судочинства, співмірність заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, суд задовольнив заяву, оскільки вважав, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим у подальшому виконання рішення суду про повернення дітей матері. З такими висновками суду не погодитися неможливо. Частиною 3 статті 151 ЦПК України визначено, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Як роз`яснено п.4 Постанови №9 від 22.12.2006 року Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. З оскарженої ухвали вбачається, що суд першої інстанції врахував наявність усіх обставин, передбачених п.4 Постанови №9 від 22.12.2006 року Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», перевірив факти, викладені в заяві. Так, суд першої інстанції погодився з твердження про те, що тривалий розгляд даної справи без спілкування дітей з позивачем може спричинити усталене відчужене ставлення дітей до їх матері, що в свою чергу зробить неможливим виконання можливого судового рішення про задоволення даного позову. Такий висновок є логічним, таким, що випливає з обставин справи. Суд також вказав, що обраний вид забезпечення позову співмірний із заявленими позовними вимогами та не може вважатися вирішенням спору по суті, оскільки не охоплює усієї маси конфліктних та спірних питань, що виникли між сторонами, а спрямований виключно на забезпечення найкращих інтересів дітей. Доводи апеляційної скарги про те, що суд таким чином практично вирішив спір, не спростовують таких висновків суду, зводяться до незгоди із рішенням. Суд зазначав, що в справі «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії (заява №6221/14), Європейський суд з прав людини виходив з того, що тривалий судовий процес, пов`язаний, у тому числі, з встановленням графіку відвідування дитини, невиправдано позбавив батька можливості бачитися з сином протягом чотирьох років, а тому допустимим є встановлення такого графіку до закінчення розгляду справи по суті. Судом правильно враховано, що відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, всі дії стосовно дітей органів соціального забезпечення, судів, адміністративних чи законодавчих органів повинні бути спрямовані на якнайкраще забезпечення інтересів дитини. Держави-учасниці повинні забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручі до уваги права і обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Тому неможливо не погодитися із думкою суду першої інстанції, що відновлення відносин та емоційного контакту дітей з їх матір`ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від таких зустрічей. Крім того, очевидно, що обраний спосіб забезпечення позову щотижневе спілкування з дітьми протягом всього однієї години, у кабінеті і у присутності психолога є максимально щадним для дітей. Висновки суду цілком узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 04 квітня 2018 року по справі № 344/16653/16-ц. Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд прийшов до правильного висновку про необхідність задоволення заяви про забезпечення позову у повному обсязі. Згідно з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки, безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. З урахуванням доводів апеляційної скарги про те, що суд не врахував думку дітей, які категорично не бажають спілкуватися з матір`ю, колегією суддів досліджені матеріали цивільної справи №263/4914/19, які не привели колегію до іншого висновку, а напроти, підтвердили, що позивачу край необхідно налагоджувати емоційний контакт з дітьми, і присутність спеціаліста -психолога в такому контакті є обґрунтованою. Надані представником відповідача акти державного виконавця про те, що після ухвалення оскарженої ухвали про забезпечення позову, на виконання цієї ухвали, діти не бажають спілкуватися з матір`ю, також вказують на те, що відновлення спілкування позивача з дітьми є поступовим тривалим процесом, який не можна повністю переривати на час розгляду справи. Отже, доводи апеляційної скарги про відсутність мотивації в ухвалі суду необхідності вжиття заходів забезпечення позову мають загальний характер, нічим не обґрунтовані, не є переконливими з урахуванням характеру спору. Неможливо погодитися із посиланнями відповідача на те, що спосіб, обраний позивачем для забезпечення позову, не є належним, і не захистить інтереси дітей. Так, відповідач вказує, що психолог, якого позивач пропонує для участі в зустрічах з дітьми, викликає у нього сумніви щодо фаху та досвіду роботи, однак батько дітей не позбавлений можливості витребувати необхідні відомості про даного спеціаліста самостійно, перевірити їх, зробити певні висновки, або пропонувати іншого спеціаліста, однак відповідач не наводить конкретних фактів, які б виключили можливість застосування послуг саме цього психолога, не бажає взаємних поступок, а тільки категорично заперечує проти спілкування дітей з матір`ю. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив усі обставини, необхідні для вирішення даного питання, врахував характер позову і у відповідності до положень закону ухвалив про забезпечення позову про відібрання дітей шляхом зобов`язання одного з батьків не перешкоджати контакту з малолітніми дітьми іншому з батьків у присутності психолога, що забезпечує відсутність негативного психологічного тиску на дітей. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного судового рішення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складений 24 травня 2021 року. Головуючий: Є.Є. Мальцева Судді М.Ю. Лопатіна О.М. Пономарьова