Постанова 4854 № 420/7984/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/7984/20 Головуючий в 1 інстанції: Харченко Ю.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача - судді Косцової І.П., суддів - Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,- В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №153 від 12.08.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуване рішення прийняте протиправно, оскільки він має побоювання за своє життя у разі повернення до Сьєрра-Ліоне. Позивач вказує, що обґрунтоване побоювання за своє життя є належною підставою для отримання захисту в Україні. Також ним зазначено, що відомості про країну громадянської належності та факти, що підтверджують реальність побоювань за власне життя буде надано після ознайомлення з матеріалами особової справи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2020 року, розглянутому у порядку спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову відмовлено. Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач не довів достовірності своїх тверджень і точності фактів, на яких ґрунтуються його заява, не повідомив про факти загрози його життю, безпеці чи свободі в країні громадянського походження, звернувся до ДМС України після 5 років перебування в Україні в статусі нелегального іммігранта, міграційний орган правомірно відмовив у задоволенні його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, невірне застосування норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів апелянт зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя і разі повернення до країни громадянської належності. Зважаючи на розгляд справи у суду першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції здійснює розгляд справи у порядку письмового провадження. Фактичні обставини справи Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянинином Сьєрра-Леоне, уродженцем м. Койду, за національністю сьєрра-леонець, за віросповіданням - мусульманин. 19.03.2015 року ОСОБА_1 вибув з Сьєрра-Леоне до Гвінеї, звідки вибув авіасполученням Конакрі (Гвінея) - Рабат (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна). В`їзд в Україну було здійснено 20.03.2015 року на підставі паспортного документу та оформленої одноразової візи типу Д, дійсної до 22.03.2015 року. 23.07.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (особова справа № 2020ОD0075), у якій повідомив про наявність у нього проблем з органами влади в Сьєрра-Леоне та можливість його арешту при поверненні до країни походження. В подальшому, за результатами розгляду справи №2020ОD0075, дослідивши заявлені заявником обставини та інформацію про країну походження, ГУДМС в Одеській області 12.08.2020 року складено Висновок, яким було встановлено, що заявник не підпадає під ознаки біженця, оскільки ОСОБА_1 не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984року, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв`язку з відсутністю доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було. На підставі зазначеного висновку Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято Наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 12.08.2020р. №153, яким відмовлено громадянину Республіки Сьєрра- Леоне ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Законність вказаного рішення є предметом спору у даній справі. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції. Перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, додержання норм матеріального та процесуального права, провівши аналіз доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на таке. Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. В свою чергу, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон № 3671-VI). Відповідно до пунктів 1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону № 3671-VI поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Зокрема, такими обставинами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається з об`єктивної та суб`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає в наявності у особи зазначеного побоювання. При цьому побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулась особисто із заявником. Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Директивою Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» 2011/95/ЕС від 13.12.2011 (п.5 ст.4) передбачено умови, які повинні бути дотримані в заяві: «реальна спроба обґрунтувати заяву, надання всіх важливих елементів, що є у розпорядженні заявника та мають відношення до справи, та обґрунтування неможливості надання інших елементів, послідовність, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника загальній та конкретній інформації, що відноситься до випадку заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як тільки це стало можливим; встановлено, що заявник заслуговує на довіру». За правилами пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, пропонують, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Таким чином, особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. В свою чергу, відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За приписами ч.1 ст.8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Частиною 4 цієї ж статті передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. За змістом ч. ч. 5,6,7 ст.8 Закону №3671-VI у разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Статтею 9 Закону №3671-VI встановлено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. У разі відсутності у заявника документів, що посвідчують особу, або якщо такі документи є фальшивими, для встановлення особи заявника центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з відповідними органами Служби безпеки України згідно із законодавством проводиться ідентифікація особи. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Згідно ч.2 ст.10 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною 5 зазначеної статті передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, докази переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Метою виїзду позивача за межі країни громадянської належності було бажання покращення умов власного життя, оскільки ОСОБА_1 мав вже оформлені документи для в`їзду на територію України, що свідчить про відсутність у нього відповідних проблем у Сьєрра-Леоне. Виїзд ОСОБА_1 за межі країни громадянської належності відбувся без перешкод. Також позивачем не надано жодних доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні та позивачем не наведені. Інформація по Сьєрра-Леоне, яка була проаналізована відповідачем, визначає наявність у країні демократичних цінностей та відсутність жодних репресивних дій влади у відношенні своїх громадян. Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач вибув з Сьєрра-Леоне до Гвінеї, звідки вибув авіасполученням Конакрі (Гвінея) - Рабат (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна). Суд зауважує, що дійсний шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування та відшукує для себе країни з м`яким режимом набуття статусу біженця або особи, що потребує відповідного статусу. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31.03.2020 року у справі № 420/4829/19. До того ж, звернення позивача з заявою про визнання його біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту відбулось через 5 років після прибуття до України, що свідчить скоріше про намір легалізувати своє перебування, ніж про наявні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Правова позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17. Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Таким чином, оцінюючи у сукупності суперечливість історії переслідування позивача; факт його знаходження у третіх безпечних країнах та власне небажання скористатись захистом; звернення за захистом в України через тривалий проміжок часу, колегія суддів не може визнати історію переслідування ОСОБА_1 такою, що заслуговує на довіру, а тому рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №153 від 12.08.2020 року прийнято правомірно та скасуванню не підлягає. Враховуючи те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та вірно зазначена юридична кваліфікація встановлених фактів, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо законності та обґрунтованості спірних рішень, колегія суддів, згідно зі ст.316 КАС України, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляції та про залишення рішення суду першої інстанції в силі. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Головуючий суддя Косцова І.П. Судді Осіпов Ю.В. Скрипченко В.О.