Постанова 4851 № 440/6001/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2021 р. Справа № 440/6001/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Любчич Л.В. , П`янової Я.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної судової адміністрації України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 р. (ухвалену суддею Клочко К.І.) по справі № 440/6001/20 за позовом ОСОБА_1 до Полтавського апеляційного суду, третя особа Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавського апеляційного суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Державна судова адміністрація, в якому просив: визнати протиправними дії Полтавського апеляційного суду щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 р. по 28.08.2020 р. із застосуванням щомісячного обмеження її розміру встановленого статтею 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік"; зобов`язати Полтавський апеляційний суд нарахувати та виплатити суддівську винагороду судді Полтавського апеляційного суду позивачу на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи із базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений з 01.01.2020 р. та інших встановлених доплат, за період з 18.04.2020 р. по 28.08.2020 р., у розмірі 357256,054 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 р. позов задоволено частково, а саме: визнати протиправними дії Полтавського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р. із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; зобов`язати Полтавський апеляційний суд здійснити перерахунок суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р., обчисливши її відповідно до вимог статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", та здійснити її виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів; в іншій частині позовних вимог - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Державна судова адміністрація України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 р. та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування вимог посилається на те, що не погоджується з рішенням суду першої інстанції, вважає його необґрунтованим, незаконним, постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік, Кодексу адміністративного судочинства України, Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що на підставі постанови Верховної ради України «Про обрання суддів» № 3622-VІ від 07.07.2011 р. позивача призначено на посаду судді Апеляційного суду Полтавської області. На підставі Указу Президента України № 207/2018 від 28.09.2018 р. «Про переведення суддів» позивача переведено до Полтавського апеляційного суду. За період з квітня 2020 року по серпень 2020 року позивачу нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до ст. 29 Закону України Про Державний бюджет України із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, що підтверджується довідкою № 4.6.-20/213/20 від 12.10.2020 р., виданої Полтавським апеляційним судом. Не погодившись з діями відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 р. по 28.08.2020 р. із застосуванням обмеження, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що розмір бюджетних видатків на виплату суддівської винагороди не дозволив Полтавському апеляційному суду провести такі виплати позивачу за спірний період у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Частиною 1 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що повністю узгоджується з приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України. Зазначені конституційні запобіжники мають на меті унеможливлення свавільного встановлення або зміни законодавцем розміру винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Відповідно до ч. 2 ст. 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною 9 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Отже, з огляду на приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів розмір суддівської винагороди, зокрема і граничний розмір останньої можуть визначатись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Натомість, 12.03.2020 р. набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, якою з 12.03.2020 р. на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18.04.2020 р. набрав чинності Закон України Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік від 13.04.2020 р. № 553-IX, яким Закон України Про Державний бюджет України на 2020 рік доповнено статтею 29 такого змісту: Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині 1 цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Отже, адміністративний суд при вирішенні спору повинен застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, тобто в спірних правовідносинах приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України. Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає, що Закон України Про Державний бюджет України на 2020 рік не є Законом про судоустрій, виключно яким відповідно до ч. 2 ст. 130 Конституції України може встановлюватись розмір винагороди судді, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для застосування його положень при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена чи врегульована іншим законом, ніж змінами до Закону України Про судоустрій і статус суддів. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що набрання 18.04.2020 р. чинності Законом № 553, яким Закон України Про Державний бюджет України на 2020 рік доповнено статтею 29 зазначеного вище змісту, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для прийняття спірного наказу та обмеження розміру суддівської винагороди. Натомість, відповідач всупереч вимогам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів застосував до спірних правовідносин положення статті 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік, якими ці відносини, як зазначалось вище, не регулюються, внаслідок чого безпідставно видав наказ про обмеження розміру суддівської винагороди позивача та в період з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р. виплачував останньому зазначену винагороду в обмеженому розмірі. Отже, набрання 18.04.2020 р. чинності Законом № 553 не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, оскільки Законом України Про Державний бюджет України на 2020 рік розмір винагороди судді за приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України не регулюється, а тому розмір суддівської винагороди станом як на 18.04.2020 р., так і в подальшому у період існування спірних правовідносин повинен був визначатися виключно за положеннями ст. 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів. Відповідач навіть після набрання чинності Законом № 553 та доповненням Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік статтею 29 повинен був діяти виключно в межах приписів ч. 2 ст. 130 Конституції України, тобто застосовувати для обчислення розміру винагороди судді виключно положення Закону України Про судоустрій і статус суддів. Натомість, останній жодних норм стосовно можливості обмеження розміру винагороди судді не містить. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач повинен був керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування вимог ст. 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік прямо суперечить ст. 130 Конституції України. Відповідно до наданої листом Державної судової адміністрації № 10-9807/21 від 20.05.2021 р. інформації, зміни до кошторису Полтавського апеляційного суду стосовно зменшення бюджетних асигнувань КЕКВ 2111 «Заробітна плата» Державною судовою адміністрацією України у 2020 році не вносились. Згідно зі ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Також, як наголошується ЄСПЛ у рішенні по справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. Згідно Рішення ЄСПЛ по справі "Рисовський проти України" (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 р. (заява № 29979/04), принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких Статтею 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" встановлювали обмеження, як на нарахування, так відповідно у зв`язку з цим виплату суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р. При цьому, відповідачем по справі фактично заперечується нарахування та виплата суддівської винагороди позивача у спірний період в розмірі, що передбачений ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання протиправними дій Полтавського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р. із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та зобов`язання Полтавський апеляційний суд здійснити перерахунок суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 р. по 27.08.2020 р., обчисливши її відповідно до вимог статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", та здійснити її виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежі. Доводи апеляційної скарги про те, що у період з 18.04.2020 р. до 27.08.2020 р. положення частин першої; третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-IX) були чинними та на підставі них здійснювалось нарахування та виплата суддівської винагороди, а також доводів апеляційної скарги про те, що у вказаний період Полтавського апеляційного суду не мав правових підстав для нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-IX), суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки набрання 18.04.2020 р. чинності Законом № 553-ІХ не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а розмір суддівської винагороди станом як на 18.04.2020 р., так і в подальшому у період існування спірних правовідносин повинен був визначатися виключно статтею 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів. Крім того, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", а застосування останнім положень ст. 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік (Закон доповнено статтею 29 згідно із Законом № 553-IX від 13.04.2020 р.) прямо суперечить статті 130 Конституції України. Також суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи апелянта, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, оскільки суд першої інстанції розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, з наступних підстав. Згідно із ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Відповідно до ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Оскільки вказана справа за ознаками не належить до категорій справ, визначених ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, а скаржником не наведено обставин, які відповідно до приписів ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України свідчили б про наявність підстав для розгляду даної справи за правилами загального позовного провадження, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження відповідно. Так як кошти для виплати суддівської винагороди суддям Полтавського апеляційного суду, у т.ч. позивачу, виділялися у повному обсязі передбаченому кошторисом, без врахування обмежень, введених Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 р., суд апеляційної інстанції вважає, що невиплата суддівської винагороди позивачці у повному обсязі є результатом дій саме відповідача - Господарського суду Харківської області, та не пов`язана із діяльністю ДСА України, як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду, стаття 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Таким чином, суд апеляційної інстанції не вбачає, встановлених п. 4 ч. 3 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки рішення суду не впливає на права та обов`язки ДСА України. Щодо інших доводів апелянта суд зазначає, що вони спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, суд апеляційної інстанції, переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 р. - без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 308, 311, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 по справі № 440/6001/20 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді Л.В. Любчич Я.В. П`янова