Постанова 4824 № 755/19453/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 755/19453/17 Головуючий у 1 інстанції: Арапіна Н.Є. провадження №22-ц/824/4624/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 12 травня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В., при секретарі Панчошній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про стягнення заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних, - в с т а н о в и в : У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовував тим, що 01 січня 2014 року між ним та відповідачами укладено договір позики на суму 43 200 Доларів США на строк до 31 грудня 2014 року, що підтверджується письмовою розпискою. Зазначав, що на теперішній час відповідачі не виконали своїх зобов`язань за договором позики, у зв`язку з чим позивач просив про солідарне стягнення з відповідачів суми боргу за договором позики у розмірі 53 785,73 доларів США, що станом на 13 грудня 2017 року еквівалентно 1 461 358 грн. 28 коп. та стягнення витрат зі сплати судового збору. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2014 року у розмірі 57 785 доларів США 73 центи, що за офіційним курсом НБУ станом на 13 грудня 2017 року еквівалентно 1 461 358 грн. 28 коп., що складається із заборгованості за договором позики у розмірі 43 200 доларів США, відсотків за користування грошовими коштами, нарахованими за 2014 рік у розмірі 3 740 доларів США, відсотків за користування грошовими коштами, нарахованими за 2015 рік у розмірі 4 320 доларів США, та трьох процентів річних за період від 01 січня 2016 року до 01 грудня 2017 року у розмірі 2525,73 доларів США. В решті позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині, в якій частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 та стягнуто з ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2014 року у розмірі 57 785 доларів США 73 центи та ухвалення нового, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Скаргу обґрунтовував тим, що обставини, які встановлені судом не відповідають, фактичним обставинам справи, оскільки Дніпровський районний суд міста Києва встановив, що відповідно до укладеного договору від 01.01.2014 року ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 43 200 доларів США, однак, в жодному розділі договору не йдеться про отримання ОСОБА_1 коштів, обумовлено лише порядок передачі коштів. Позивачем не надано жодного допустимого доказу, який підтверджує факт отримання коштів відповідачем, а без отримання коштів позичальником не виникає жодних зобов`язань їх повернення. Вказує, що права позивача в даній справі не можуть бути порушені відповідно до договору позики від 01.01.2014 року, оскільки сторонами не укладено акт прийому-передачі коштів до договору про фактичне їх отримання, як це передбачено п.2.1. даного договору, тобто у позивача не виникає права пред`явити вимогу про виконання зобов`язання, а у позичальника не виникає обов`язку. Відлік позовної давності починається від дати договору позики від 01.01.2014року, а оскільки позивач звернувся до суду 14.12.2017 року, то це свідчить про те, що порушено строк позовної давності. Також вказує, що без належних документів майнових вимог до позичальника у позивача не виникає права пред'являти вимогу про виконання зобов'язання відповідно до суми коштів, яка зазначена в предметі договору, нараховувати проценти, які встановлені умовами укладеного договору та трьох відсотків річних у розмірі 2 525, 73 доларів США. Звертає увагу, що Дніпровський районний суд міста Києва вийшов за межі позовних вимог позивача. ОСОБА_2 подав до апеляційного суду відзив, в якому просить відмовити в задоволенні вимог апеляційної скарги. Вважає оскаржуване судове рішення законним та обґрунтованим, а підстави для задоволення вимог апеляційної скарги відсутні. Зазначає, що з наданих документів вбачається, що між позивачем та ОСОБА_1 виникли відносини позики, а саме: апелянтом від позивача були отримані грошові кошти у сумі 43 200 доларів США та виник обов`язок з їх повернення на умовах, передбачених договором позики від 01 січня 2014 року. Вказує, що підписавши договір позики від 01 січня 2014 року та відповідний акт приймання-передачі коштів, апелянт підтвердив факт їх отримання, дійсність та реальність договору позики. Підписавши 31 грудня 2014 року Додаткову угоду до Договору позики від 01 січня 2014 року, апелянт також підтвердив факт наявності відносин позики і факт отримання коштів. ОСОБА_3 також подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувати оскаржуване рішення та відмовити в позовних вимогах ОСОБА_2 у повному обсязі. Зазначає, що умовами договору позики від 01.01.2014 року обумовлено тільки порядок передачі коштів, зокрема в п.4.1. Договору не пізніше 31 грудня 2013 року та пункті 2.1. з оформленням Акта прийому-передачі до Договору, але оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 жодного документа не підписували в проміжок від 01.01.2014 року до 31.12.2014 року про отримання коштів відповідно до умов договору позики від 01.01.2014 року, то він вважається таким, що не створює для відповідачів ніяких юридичних наслідків, а у позикодавця не виникає право вимоги по договору позики від 01.01.2014 року. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що грошові кошти у розмірі 43 200 доларів США, одержані ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за договором позики від 01 січня 2014 року, використані в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та вважав не обґрунтованим те, що внаслідок укладення договору позики ОСОБА_1 виникло зобов`язання в інтересах його сім`ї, а тому відмовив у солідарному стягненні суми боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що 01 січня 2014 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримав грошові кошти у розмірі 43 200 доларів США на строк до 31 грудня 2014 року (а.с.8, 9 т.1). 31 грудня 2014 року між позивачем та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 укладено додаткову угоду №1, якою продовжено строк повернення позики до 31 грудня 2015 року та визначено заборгованість за відсотками у розмірі 3740 доларів США, строк повернення яких продовжено до 31 грудня 2015 року (а.с.10, т.1). Встановлено, що позивач просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором позики від 01 січня 2014 року в сумі 53 785,73 доларів США, що у гривневому еквіваленті станом на 13 грудня 2017 року за офіційним курсом НБУ становило 1 461 358 грн. 28 коп. Підставою для задоволенні позовних вимог позивачем зазначено про неповернення відповідачами позики у строки, зазначені у договорі. Суд вірно вважав, що між сторонами виникли договірні правовідносини і предметом доказування є порушення чи невиконання умов договору. Відповідно до п.4 ст.129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. За ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (). Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають на підставах, встановлених ст.11 ЦК України. Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За ст.599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно з ч.1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до положень ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Як вбачається зі ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа,- незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ч.1 ст.533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях і тому гривня. як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України. Проте, ч.2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України. Згідно з ч.3 статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України). Отже, незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов`язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов`язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня. Тому у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов`язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. За ст.541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання. Як вбачається з ч.1 ст.543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідно до ч.1 ст.544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Як встановлено судом, відповідач ОСОБА_1 та третя особа - ОСОБА_4 отримали у борг у позивача ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 43 200 доларів США, при цьому у договорі позики від 01 січня 2014 року не зазначено, на які цілі була отримана позика та не вказано, що ОСОБА_3 як дружина ОСОБА_1 надавала згоду на її отримання. Згідно з ч.4 ст.65 СК України той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Отже, законодавець не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї. Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі №6-55цс13. Як вірно зазначав суд першої інстанції, позивачем не доведено того, що кошти, у розмірі 43 200 доларів США, одержані ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за договором позики від 01 січня 2014 року, використані в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та дійшов вірного висновку, щодо необґрунтованості ого, що внаслідок укладення вказаного договору ОСОБА_1 , виникло зобов`язання в інтересах його сім`ї та вірно відмовив в солідарному стягненні заявленої ОСОБА_2 суми боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Також, судом вірно зазначено, що 31 грудня 2015 року відповідачем ОСОБА_1 не були повернені грошові кошти, у зв`язку із чим від 01 січня 2016 року були порушенні права позивача. Крім того, з позовною заявою до суду ОСОБА_2 звернувся 14 грудня 2017 року, а тому не вбачається порушення строку позовної давності позивачем ОСОБА_2 . Як встановлено судом, умови договору позики ОСОБА_1 належним чином не виконані, в передбачені договором строки позика не погашена, внаслідок чого у відповідача ОСОБА_1 утворилася заборгованість за договором позики у розмірі 51 260 доларів США. (сума позики в розмірі 43 200 доларів США, сума процентів, нарахованих у 2014 році в розмірі 3 740 доларів США, сума процентів, нарахованих у 2015 році, в розмірі 4 320 доларів США). Тому, позовні вимоги в частині стягнення суми боргу за договором позики у розмірі 51 260 доларів США підлягали до задоволення в повному обсязі. Крім того, позивач просив стягнути три проценти річних за час прострочення виконання зобов`язання за період від 01 січня 2016 до 01 грудня 2017 року у сумі 2 525,73 доларів США. За змістом ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Розрахунок трьох процентів річних здійснюється за кожен день прострочення за формулою: сума боргу х 3 % / 365 (кількість днів у році) х кількість днів прострочення. Так, з урахуванням прострочення виконання грошового зобов`язання за договором позики за період від 01 січня 2016 до 01 грудня 2017 року та строку прострочки (713 днів) три відсотки річних складають: 43 200 доларів США х 713 днів х 3%: 365 днів та складає 2 525,73 доларів США. На підставі наведеного, позовні вимоги в частині стягнення трьох відсотків річних за період від 01 січня 2016 до 01 грудня 2017 року у сумі 2525,73 доларів США теж підлягали до задоволення. З огляду на вищенаведене та оскільки апелянт не просив приєднати до справи наявну в матеріалах справи переписку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку щодо задоволення позовних вимог. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2019 рокузалишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 18 травня 2021 року. Головуючий: Судді: