Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/4207/20

18.05.21 22-ц/812/882/21 Провадження № 22-ц/812/882/21 Головуючий суду першої інстанції Нікітін Д.Г. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2021 року м. Миколаїв Справа 487/4207/20 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання Пасечнюком І.П., за участю: представника позивача РаковецьО.М., відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представника відповідачів ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Нікітіна Д.Г., в залі судового засідання в м. Миколаїв, повний текст якого виготовлено 15 березня 2021 року, за позовом Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав , В С Т А Н О В И В: 22 липня 2020 року Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом, який уточнив в подальшому, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав. Доводи позову обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Від народження дитина мала ім`я ОСОБА_4 , реєстрація народження дитини була здійснена за заявою матері, а відомості про батька дитини зазначені відповідно до частини 1 статті 135 Сімейного кодексу України. Родина ОСОБА_1 потрапила в поле зору служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської області відразу після народження дитини. Після пологів мати залишила лікарню, догляд за дитиною здійснював медичний персонал, мати категорично відмовлялась знаходитися біля дитини, лише інколи навідувала немовля. У зв`язку із загрозою життю та здоров`ю дитини, дитину було вилучено з родини та спрямовано позовну заяву до суду про позбавлення матері батьківських прав. Лише після зазначених дій ОСОБА_2 визнав батьківство щодо дитини, дитині змінено прізвище з ОСОБА_5 на ОСОБА_6 . Відповідач ОСОБА_1 є інвалідом з дитинства, соціально не адаптована, проживає по АДРЕСА_1 зі своїм цивільним чоловіком ОСОБА_2 , який є інвалідом 2 групи, перебуває на диспансерному обліку. З метою допомоги породіллі та забезпечення родини для дитини, сім`ю було передано на супровід до Миколаївського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді, проте мати з фахівцями центру співпрацювати відмовилась. 30 червня 2020 року до служби у справах дітей надійшов лист від Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 6» про те, що 22 червня 2020 року ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був виписаний з Миколаївської обласної дитячої клінічної лікарні та переданий на виховання матері. 23 червня 2020 року сімейний лікар та медична сестра здійснили патронаж дитини та встановили, що мати не має достатніх навичок по догляду за новонародженою дитиною. Під час огляду немовля мало задовільний стан, хоча на шкірі дитини були елементи пітниці, почервоніння, попрілості. 09 липня 2020 року спеціалістом служби у справах дітей сумісно з сімейним лікарем та фахівцем соціальної роботи Миколаївського міського центру соціальних служб для сім`ї та молоді був здійснений черговий вихід до родини. Під час огляду дитини лікар констатувала, що мати не здійснює належний догляд за дитиною, як наслідок недогляду немовля стрімко втратило масу тіла. Лікар поставив діагноз Гіпотрофія 1 ступеня, дефіцит маси тіла 13%, зазначений діагноз є підставою для негайної госпіталізації дитини. Сімейний лікар виписав направлення до міської дитячої лікарні № 2, однак мати категорично відмовилась від госпіталізації, чим створила небезпеку для життя і здоров`я немовляти. На допомогу в госпіталізації дитини було викликано наряд поліції та машина швидкої медичної допомоги, однак відповідачі не зважали на вмовляння лікарів, працівників поліції, служби та не давали згоди на госпіталізацію. З метою захисту життя та здоров`я малолітнього, було прийнято рішення виконкому Миколаївської міської ради від 10 липня 2020 року № 585 «Про негайне відібрання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Для наданням медичної допомоги дитину направлено до Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Міська дитяча лікарня № 2». Питання про відібрання у матері дитини ОСОБА_4 розглядалось як додаткове на комісії з питань захисту прав дитини, яке відбулось 09 липня 2020 року. Комісія дійшла висновку, що дитину негайно необхідно госпіталізувати та підготувати рішення про відібрання дитини. Питання щодо повернення дитини на виховання батьків розглядалось на засіданні комісії з питань захисту прав дитини, яке відбулось 23 липня 2020 року. Комісія дійшла висновку про недоцільність повернення дитини батькові та рекомендувала службі у справах дітей підготувати проєкт рішення виконкому Миколаївської міської ради про влаштування дитини до Комунальне некомерційне підприємство «Миколаївський обласний будинок дитини» терміном на 6 місяців. Зазначені факти, як кожен окремо та к і в сукупності, слід розцінювати як ухилення від виховання дитини обома батьками, свідомого нехтування своїми обов`язками, що підтверджує відсутність серйозного ставлення відповідачів до своїх батьківських обов`язків. Посилаючись на викладене, орган опіки та піклування Миколаївської міської ради просив суд позбавити батьківських прав ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відносно дитини, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнути з ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини, ОСОБА_8 в розмірі 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з дня пред`явлення позову до суду і до досягнення нею повноліття на її особистий рахунок. Стягнути з ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини, ОСОБА_8 в розмірі 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з дня пред`явлення позову до суду і до досягнення нею повноліття на її особистий рахунок. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом не встановлено вини в діях батьків за наявних доказів та обставин справи. В матеріалах справи відсутні беззаперечні докази того, що відповідачі ухиляються від виконання своїх батьківських обов`язків, або свідомо ними нехтують. В той же час в ході розгляду справи такі докази позивачем суду надані не були і такі твердження позивача спростовуються матеріалами справи. Вирішуючи питання про стягнення аліментів з відповідачів суд прийшов до переконання про відмову у задоволенні позову в цій частині. Не погодившись з рішенням суду, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради оскаржив його в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги обґрунтовано тим, що ухвалюючи оспорюване рішення суд першої інстанції здебільшого керувався інтересами відповідачів-батьків, ніж інтересами їхньої дитини, спираючись на аргумент у вигляді ймовірного «інтересу до дитини» відповідачів через заперечення проти позову. Проте суд не надав належної оцінки тому факту, що родина ОСОБА_1 потрапила в поле зору служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради відразу після народження дитини. Мати після пологів залишила лікарню, догляд за дитиною здійснював медичний персонал, мати категорично відмовлялась знаходитись біля дитини, оскільки боялась її та не погоджувалась її доглядати, лише інколи навідувала немовля. Очевидним є факт, що така поведінка матері пов`язана з її захворюванням. Окрім ймовірного «інтересу до дитини» відповідачів через заперечення проти позову, суд не вказав жодного аргументу щодо здатності відповідачів виконувати належним чином батьківські обов`язки. Суд також не звернув уваги на те, що після виписки з пологового будинку, через нездатність до виконання батьківських обов`язків, пов`язану із власною хворобою, мати створила небезпеку для життя і здоров`я немовляти, внаслідок чого у дитини погіршився стан здоров`я. Відповідно до висновку про стан здоров`я дитини Миколаївської дитячої лікарні № 2, який лікарня надала до Будинку дитини, немовля мало затримку фізичного розвитку, дефіцит ваги, анемію 1 ступеня. Судом не було враховано і той факт, що мати соціально неадаптована, потребує сторонньої допомоги, постійного зовнішнього контролю, про ці факти наголошували як медики, так і фахівці соціальної роботи Миколаївського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді. ОСОБА_1 є інвалідом з дитинства, проживає по АДРЕСА_1 , зі своїм цивільним чоловіком ОСОБА_2 ,, який також має інвалідність 2 групи, перебуває на диспансерному обліку. Отже обидва батьки мають вади здоров`я, через які об`єктивно не мають можливості здійснювати повноцінний догляд за немовлям, здійснювати інші обов`язки передбачені статтями 150, 180 Сімейного кодексу України. Проте суд не витребував у відповідачів належних доказів того, що вони здатні виконувати батьківські обов`язки належним чином, а саме довідки з КНП «Миколаївський обласний центр психічного здоров`я» МОР про відсутність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривалої хвороби, яка перешкоджає виконанню ними батьківських обов`язків, а також суд не встановив, чи мають батьки на цей час джерело постійного доходу для утримання дитини. Також скаржник звернув увагу суду на постійні погрози з боку відповідача ОСОБА_1 , яка неодноразово наголошувала на тому, що у разі відмови органу опіки та піклування та повернення дитини на її виховання, вона ніколи не допустить до дитини ані медиків, ані спеціалістів служб, що в даних обставинах є реальною загрозою життю дитини. Суд першої інстанції посилаючись в своєму рішенні на рішення ЄСПЛ по справі «Хант проти України» від 08 грудня 2006 року не звернув уваги на те, що у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини наголосив, що при вирішенні таких справ, дотримуючись справедливої рівноваги між інтересами дитини та інтересами батьків, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, яка за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема стаття 8 Конвенції забороняє батькам вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. У відзивах на апеляційну скаргу представник відповідачів ОСОБА_3 , доводи апеляційної скарги не визнав та просив в задоволенні скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина 2 статті 367 ЦПК України). Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Судом було встановлено, що дитина ОСОБА_9 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , його матір`ю є ОСОБА_1 , а батьківство визнано ОСОБА_2 . Матір дитини ОСОБА_1 є інвалідом з дитинства, проживає по АДРЕСА_1 , зі своїм цивільним чоловіком, ОСОБА_2 , який має інвалідність 2 групи, перебуває на диспансерному обліку. Родина ОСОБА_1 потрапила в поле зору служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради відразу після народження дитини. Після пологів мати залишила лікарню, догляд за дитиною здійснював медичний персонал, мати категорично відмовлялася знаходитися біля дитини, лише інколи навідувала немовля. З метою допомоги породіллі та збереження родини для дитини, сім`ю було передано на супровід до Миколаївського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді, при відвідуванні сім`ї 19 червня 2020 року фахівцями Центру, було встановлено, що у помешкання задовільні умови для проживання новонародженої дитини, є все необхідне для утримання та харчування дитини. 23 червня 2020 року сімейний лікар та медична медсестра здійснили патронаж дитини, та встановили, що мати не має достатніх навичок по догляду за новонародженою дитиною. Під час огляду немовля мало задовільний стан. 09 липня 2020 року спеціалістом служби у справах дітей сумісно з сімейним лікарем та фахівцем соціальної роботи Миколаївського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді був здійснений черговий вихід до родини. Під час огляду дитини лікар констатувала, що мати не здійснює належний догляд за дитиною, як наслідок недогляду, немовля стрімко втратило вагу, що є підставою для негайної госпіталізації дитини. Сімейний лікар виписав направлення до міської дитячої лікарні № 2, однак мати категорично відмовилася від госпіталізації, про що було складено відповідний акт. На підставі рішення виконкому Миколаївської міської ради від 10 липня 2020 № 585 Про негайне відібрання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » для надання медичної допомоги, дитину направлено до дитячої лікарні. Відповідно до рішення засідання комісії з питань захисту прав дитини виконкому Миколаївської міської ради від 23 липня 2020 року № 17 вирішено підгодовувати проект рішення виконкому про влаштування ОСОБА_10 до КНП «Миколаївській обласний будинок дитини» терміном на 6 місяців. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Відповідно до частини 1 статті 164 СК Українимати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Тлумачення пункту 2 частини 1 статті 164 СК Українидозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов`язками. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Крім того, зазначені чинники, повинні мати систематичний та постійних характер (постанова Верховного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 588/1781/19). Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу і повинен застосовуватись у випадках свідомого та умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, та з врахуванням того, що такий захід буде застосований в інтересах дітей. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (Hunt v. Ukraine, №31111/04, § 58, ЄСПЛ , від 07 грудня 2006 року). Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року). Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із статтею 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін. Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК Україниучасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. У частинах 1, 2, 8 статті 83 ЦПК Українивизначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинний подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені статтею 164 СК Українидля позбавлення відповідачів батьківських прав, відсутні. Батьки дитини наполегливо бажають спілкуватися з нею, проти позбавлення батьківських прав категорично заперечують, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Під час розгляду справи, суд першої інстанції не погодився з аргументами органу опіки та піклування про необхідність позбавлення батьківських прав відповідачів, оскільки позивачем не встановлено фактів, які б свідчили про те, що позбавлення відповідачів батьківських прав є заходом впливу, який найкраще відповідає інтересам дитини. Батьки дитини в силу своїх можливостей, намагалися піклуватися про дитину. Крім того, позбавлення відповідачів батьківських прав за відсутності доказів їх ухилення від виконання батьківських обов`язків чи жорстокого поводження з дитиною, є несправедливим, навіть не зважаючи на те, що відібрання дитини у липні 2020 року, що передувало зверненню Органом опіки та піклування до суду із цим позовом, було виправданим. Крім тогопозивачем не підтверджено, що такі випадки носять системний характер і що відповідачі допустили зменшення ваги дитини, наявність анемії, що стало причиною госпіталізації, з метою свідомого ухилення від батьківських обов`язків. Верховний Суд у своїй постанові від 15 квітня 2021 року у справі № 243/131192/19 зазначав, якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При ухваленні рішення про відібрання дитини від батьків може виникнути необхідність врахування низки чинників. Можливо, потрібно буде з`ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров`я. З іншого боку, той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз`єднання сім`ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (пункт 50 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не надав беззаперечних доказів, які б свідчили про ухилення відповідачів від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, їх винної поведінки у свідомому нехтуванні своїми обов`язками. Батьки бажають спілкуватися з дитиною, проти позбавлення їх батьківських прав заперечують, намагалися створити належні умови для проживання дитини, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позбавлення відповідачів батьківських прав є невиправданим, настільки крайнім заходом сімейно-правового характеру, який не відповідає інтересам дитини. У цьому випадку, держава, як про це влучно висловився Європейський суд у справах людини у рішенні «Савіни проти України», має допомогти родині у складній ситуації, без застосування радикальних заходів. Вихованням дітей відповідачі хоч і не в повній мірі, проте займаються, виходячи зі своїх здібностей і фінансових можливостей, а наявні в матеріалах цивільної справи докази не можуть бути достатніми для обґрунтованості висновку про свідоме та умисне їх ухилення від виховання дитини. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано, що мати дитини після пологів залишила лікарню, догляд за дитиною здійснював медичний персонал, мати категорично відмовлялась знаходитись біля дитини, оскільки боялась її та не погоджувалась її доглядати, лише інколи навідувала немовля та така поведінка пов`язана із захворюванням матері не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені будь-якими доказами у справі, а є припущенням органу опіки та піклування. Відповідач ОСОБА_1 пояснювала, що при пологах виникли складності, внаслідок чого після пологів вона погано себе почувала, від дитини не відмовлялась та намагалася здійснювати догляд в міру можливостей стану свого здоров`я. Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд не вказав жодного аргументу щодо здатності відповідачів виконувати належним чином батьківські обов`язки, не врахував, що через власну хворобу мати дитини створила небезпеку для життя і здоров`я немовляти, внаслідок чого у дитини погіршився стан здоров`я, не підтверджено відповідними доказами. При цьому висновки Органу опіки та піклування, які базуються тільки на довідці Миколаївської дитячої лікарні № 2, яку лікарня надала до Будинку дитини, про те, що немовля мало затримку фізичного розвитку, дефіцит ваги, анемію 1 ступеня, не заслуговують на увагу, оскільки така довідка свідчить про стан дитини, проте ніяких чином не пов`язує такий стан з хворобами батьків. Твердження скаржника про те, що мати дитини соціально неадаптована, потребує сторонньої допомоги, постійного зовнішнього контролю, не є підставою для позбавлення її батьківських прав, а навпаки потребує допомоги державних органів, які створені для допомоги таким сім`ям, зокрема, такими є органи опіки та піклування. Наявність вад здоров`я у обох батьків, які, за аргументами скарги, перешкоджають відповідачам здійснювати повноцінний догляд за немовлям, а також здійснювати інші обов`язки, передбачені статтями 150, 180 Сімейного кодексу України, є безпідставними та такими, що не підтверджені будь-якими письмовими доказами. Зауваження органу опіки та піклування в апеляційній скарзі, що суд не витребував у відповідачів належних доказів того, що вони здатні виконувати батьківські обов`язки належним чином, та про джерело їх доходів, не заслуговують на увагу з огляду на змагальність цивільного судочинства (стаття 12 ЦПК України), за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, зокрема у тому контексті, що за аргументами позивача, свідчить про наявність підстав для позбавлення батьківських прав відповідачів щодо малолітньої дитини. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2021 року залишити без змін. Частиною 13 статті 141 ЦПК Українипередбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат апеляційний суд не здійснює. Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуючий Л.М. Царюк Судді Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повний текст постанови складено 19 травня 2021 року.