Постанова 4816 № 591/6378/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м.Суми Справа №591/6378/25 Номер провадження 22-ц/816/2243/26 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач), суддів - Собини О. І. , Сізова Д. В. за участю секретаря судового засідання - Овчаренко М.В., у присутності: відповідача ОСОБА_1 , представника відповідача - адвоката Верещагіна Д.Б., представника позивачки - адвоката Сусіденко Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Верещагіна Дмитра Борисовича на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 24 березня 2026 року, ухваленого в м. Суми в складі судді Клименко А.Я., в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради про позбавлення батьківських прав, - в с т а н о в и в : 10 червня 2025 року позивачка ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Сусіденко Я.С. звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 та просила суд позбавити відповідача батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позовних вимог вказувала, що з 04 жовтня 2013 року перебувала у шлюбі з відповідачем, від шлюбу мають малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 20 липня 2017 року рішенням Зарічного районного суду м. Суми шлюб між сторонами розірвано. Син залишився проживати з матір`ю. Спілкування між позивачкою та відповідачем фактично припинилося. Відповідач з 2014 року не спілкується з сином, не бере участі в його вихованні та утриманні, не цікавиться його життям і здоров`ям, має заборгованість зі сплати аліментів, чим свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків. Наразі відповідач відбуває покарання за вироком Зарічного районного суду м. Суми від 21 серпня 2023 року. Враховуючи зазначене, просила суд позбавити батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 24 березня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради про позбавлення батьківських прав задоволено. Позбавлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнуто з відповідача на користь держави 1211 грн. 20 коп. судового збору. Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідач участі в утриманні дитини не приймає, не цікавиться життям дитини, не приймає участі у її вихованні, не піклується про її фізичний та духовний розвиток, не цікавиться станом її здоров`я, не спілкується з дитиною з 2014 року. Таким чином відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню своєї дитини. Будь-яких доказів того, що батько дитини піклується про дитину та приймає особисту участь у вихованні дитини - суду не надано. Така поведінка відповідача, свідчить про незацікавленість його як батька у долі дитини, байдужому ставленні до своїх батьківських обов`язків, а тому позов задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник відповідача подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначене рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позбавлення батьківських прав є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують своїх батьківських обов`язків, та одним із способів захисту прав і законних інтересів дитини. Застосування такого заходу має ґрунтуватися на переконанні суду в тому, що позбавлення батьківських прав сприятиме поліпшенню умов життя дитини та забезпеченню належного захисту її прав та інтересів, а також, що менш суворі заходи впливу є неефективними або неможливими для досягнення зазначеної мети. Зазначає, що відповідач засуджений вироком суду до покарання у виді позбавлення волі та відбуває його в Державній установі «Сумська виправна колонія № 116». При цьому його засудження пов`язане із вчиненням кримінального правопорушення, передбаченого статтею 185 КК України (крадіжка), та жодним чином не стосується порушення прав чи законних інтересів дитини. Представник відповідача зазначає, що відповідач був позбавлений можливості надати суду свої заперечення щодо позовних вимог, оскільки в позовній заяві було вказано адресу його реєстрації: АДРЕСА_1 , за якою він фактично не проживає у зв`язку з відбуванням покарання. Крім того, судові повістки надсилалися безпосередньо відповідачу, а не адміністрації ДУ «Сумська виправна колонія № 116», яка могла б забезпечити його участь у судовому засіданні в порядку, передбаченому законодавством. Апелянт вважає, що позивачка не довела належними та допустимими доказами свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, оскільки матеріали справи не містять доказів його винної поведінки щодо дитини чи застосування до нього заходів впливу, а відтак відсутні передбачені законом підстави для позбавлення його батьківських прав. Встановлені судом обставини не давали підстав для висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав покращить умови життя малолітньої дитини. При цьому висновок Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради від 19 січня 2026 року № 104/27.1-26 не можна вважати повним, оскільки під час його підготовки не було з`ясовано позицію відповідача, який відбував покарання в ДУ «Сумська виправна колонія № 116», місцезнаходження якої було відоме. За таких обставин суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про доведеність ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків та безпідставно застосував до нього такий винятковий захід, як позбавлення батьківських прав. 02 червня 2026 року від представника позивачки надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, належним чином оцінив докази та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав. Матеріалами справи підтверджено, що відповідач тривалий час не бере участі у вихованні та утриманні дитини, не спілкується з нею, не цікавиться її здоров`ям, навчанням і розвитком, не підтримує зв`язку із закладами освіти та охорони здоров`я, а також має значну заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 189 408 грн 25 коп. Доводи апелянта про відсутність доказів його винної поведінки є безпідставними, оскільки матеріалами справи підтверджено тривале ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, відсутність участі у вихованні дитини та несплату аліментів. Зазначені обставини свідчать про свідоме нехтування ним своїми обов`язками як батька. При цьому апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували встановлені судом обставини, а зводиться до незгоди з ухваленим рішенням. Перебування апелянта у місцях позбавлення волі саме по собі не свідчить про порушення його процесуальних прав та не є підставою для скасування рішення суду. Водночас він мав право на отримання безоплатної вторинної правничої допомоги за рахунок держави. Служба у справах дітей надала висновок у межах наданих законом повноважень на підставі наявних матеріалів справи та після безпосереднього спілкування з дитиною. Водночас відповідач мав можливість звернутися до служби, надати пояснення чи висловити свою позицію щодо питання позбавлення його батьківських прав, однак таким правом не скористався. Крім того, в апеляційній скарзі відповідач не навів жодного доказу своєї участі у вихованні дитини, її матеріальному забезпеченні, навчанні, розвитку чи підтриманні емоційного зв`язку із сином. Отже, доводи апеляційної скарги зводяться виключно до переоцінки доказів та не спростовують встановленого судом факту тривалого ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків. В судовому засіданні відповідач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, представник позивачки заперечувала проти скарги з підстав, що викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, тому колегія суддів вважає за необхідне проводити розгляд справи у їх відсутність. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Частиною 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачка ОСОБА_2 з 04 жовтня 2013 року перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а.с.17). Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком якого є відповідач, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с.16). Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 20 липня 2017 року у справі № 591/2951/17 шлюб між сторонами розірвано (а.с.18). Станом на 01 квітня 2025 року відповідач ОСОБА_1 має заборгованість по сплаті аліментів на дитину ОСОБА_3 за виконавчим листом № 592/1270/15-ц, виданим Зарічним районним судом м. Суми, за період з 12 лютого 2015 року по 31 березня 2025 року у розмірі 189408 грн. 25 коп., що підтверджується довідкою-розрахунком Зарічного відділу ДВС у місті Суми Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 08 квітня 2025 року №13/56512 (а.с. 20-23). Відповідно до повідомлення Сумського дошкільного навчального закладу (ясла-садок №22 «Джерельце» м. Суми Сумської області за вих. № 01- 26/83 від 14 квітня 2025 року дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зарахований до дошкільного навчального закладу (ясла-садок) №22 «Джерельце» м. Суми Сумської області 15 березня 2018 року та відвідував до настання карантину, спричиненого коронавірусом до березня 2020 року; заяву про зарахування дитини до закладу дошкільної освіти подавала його мати ОСОБА_5 (а.с. 26). Відповідно до інформації Комунальної установи Сумська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №22 імені Ігоря Гольченка Сумської міської ради за вих. №51 від 28 квітня 2025 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 навчається в 5-В класі з 02 вересня 2024 року по теперішній час. Заява про зарахування до 1 класу була подана 15 липня 2020 року матір`ю ОСОБА_2 . Мати, ОСОБА_6 піклується про відвідування та навчання сина. Під час заходів мати завжди супроводжує дитину до школи, бере участь у житті класу. Зв`язок із класним керівником мати дитини ОСОБА_2 підтримує систематично, вчасно відвідує всі батьківські збори. Батько ОСОБА_3 - ОСОБА_1 батьківські збори не відвідував, зв`язок з класним керівником не підтримував (а.с. 25). Згідно повідомлення комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-соціальної допомоги №1» Сумської міської ради за вих.№01-23/3/290 від 15 квітня 2025 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має декларацію з сімейним лікарем амбулаторії №5 Центру Демидовим Дмитром Віталійовичем з 27 вересня 2022 року, декларація в його інтересах укладена матір`ю ОСОБА_2 . Зі слів лікаря, за період укладення декларації про здоров`я та розвиток ОСОБА_3 піклується тільки його матір ОСОБА_2 , на прийомі у лікаря хлопчика супроводжує саме вона. Вакцинацією, придбанням ліків та вітамінів, лікуванням захворювань, профілактикою захворювань піклувалася і піклується мати дитини. До здоров`я сина відноситься відповідально, у випадку хвороби звертається вчасно, рекомендації лікаря виконує в повному обсязі (а.с. 24). Позивачкою надано докази про те, що відповідач був засуджений 08 грудня 2011 року вироком Ковпаківського районного суду м. Суми у справі № 1806/1-557/11 (а.с. 34-38, 39-40), 21 січня 2016 року вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 21 січня 2016 року у справі №592/12236/15-к (а.с. 41-42), 03 серпня 2016 року вироком Апеляційного суду Сумської області від 20 жовтня 2016 року у справі № 592/6282/16-к (а.с. 43-46, 47-51), 09 грудня 2016 року вироком Ковпаківського районного суду м. Суми у справі № 592/10754/16-к (а.с. 52-53), який було змінено ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 03 березня 2017 року (а.с. 54-57). Відповідно до повідомлення Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України від 11 квітня 2025 року згідно інформації, що міститься в Єдиному реєстрі засуджених та осіб, узятих під варту, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відбуває покарання, призначене вироком Зарічного районного суду м. Суми від 21 серпня 2023 року, з урахуванням змін згідно ухвали колегії суддів Сумського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року, в державній установі «Сумська виправна колонія (№116)» (а.с. 58). Відповідно до висновку Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради від 19 січня 2026 року №104/27.1-26, служба вважає за можливе позбавити батьківських прав відповідача відносно сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У висновку зазначено, що працівником Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради 11 грудня 2025 року було обстежено умови проживання родини ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Під час обстеження було з`ясовано, що родина проживає в 3-х кімнатній квартирі, яка належить на праві власності бабусі позивачки ОСОБА_9 . У кімнатах чисто, достатня кількість всіх необхідних меблів та побутової техніки, у дитини наявна окрема кімната. Денис в повній мірі забезпечений одягом, взуттям відповідно віку та сезону, канцелярським приладдям, засобами для онлайн навчання, для дитини створені належні умови для гармонійного розвитку. Мати дитини працює оператором автомийки без укладання трудових відносин. Її місячний дохід становить 15 000 грн. ОСОБА_2 з 2014 року виховує сина без участі батька дитини - ОСОБА_1 , який свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків. Зі слів, позивачки відповідач неодноразово притягувався до адміністративної та кримінальної відповідальності за вчинені ним правопорушення. На думку ОСОБА_2 поведінка ОСОБА_1 свідчить про незацікавленість його, як батька, у долі дитини, байдужому ставленні до своїх батьківських обов`язків. Він протягом більше десяти років взагалі не цікавиться життям сина, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, не забезпечує необхідним достатнім харчуванням, медичним оглядом, взагалі не проявляє ініціативи у вихованні дитини, не створює належні умови для розвитку його здібностей, не виявляє зацікавленості до його інтересів. Була проведена розмова з малолітнім ОСОБА_4 , який впевнено повідомив, що проживає разом з матір`ю, а з батьком майже не спілкується та не бачив його вже більше 3 років, тому не заперечує проти позбавлення його батьківських прав. Провести розмову з ОСОБА_1 не було можливості у зв`язку з відсутністю відомих засобів комунікації (а.с. 151-152). Також матеріалами справи встановлено, що 10 травня 2022 року позивачка ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_10 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а.с.28). У подружжя є двоє спільних дітей: ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с.29, 30). У 2023 році сім`ї було надано статус багатодітної, оскільки подружжя спільно виховує та утримує трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , що підтверджується посвідченням багатодітної сім`ї Серії НОМЕР_1 (а.с.31). Згідно ч. 3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Згідно ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Згідно ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Згідно ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Згідно ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Відповідно п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов`язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов`язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава до позбавлення батьківських прав можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Відповідно до статті 166 СК України позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою важливі правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини. Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (рішення у справі «Хант проти України»). Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла 18 років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України. Відповідно до частини другої статті 171 СК України думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належить зокрема вирішення спору про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України). У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 зазначено, що ухилення від виконання батьківських обов`язків проявляється, зокрема, у відсутності піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її здоров`я, навчання та підготовку до самостійного життя, відсутності належного спілкування з дитиною, інтересу до її внутрішнього світу та участі у її вихованні. Такі дії (бездіяльність) свідчать про ухилення від виховання дитини за умови винної поведінки батьків та свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, правові наслідки позбавлення батьківських прав визначено статтею 166 СК України. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Рішення суду першої інстанції щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав щодо сина ОСОБА_3 мотивовано тим, що відповідач не бере участі в утриманні та вихованні дитини, не цікавиться її життям, станом здоров`я, фізичним і духовним розвитком, а також не підтримує спілкування з нею з 2014 року. Належних і допустимих доказів виконання батьківських обов`язків або участі у вихованні дитини відповідачем суду не надано. Таким чином, відповідач тривалий час ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо дитини. Колегія суддів погоджується з зазначеним висновком суду. Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідачем не доведено належними та допустимими доказами факту участі у житті дитини, зокрема у її вихованні, матеріальному утриманні, навчанні, розвитку та підтриманні емоційного зв`язку із сином. Встановлені під час судового розгляду обставини вказують на те, що відповідач не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунуся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір`ю, і можливість налагодження стосунків між батьком та сином остаточно втрачена. Доказів на підтвердження вчинення дій, які б свідчили про бажання відповідача брати участь у вихованні та розвитку дитини, відповідач не надав. Лише той факт, що відповідач в апеляційній скарзі заперечує проти позовних вимог та не згоден з рішенням суду першої інстанції, не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18), згідно з якими: «Самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав недостатньо, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Мотиви такого заперечення можуть бути різними, наприклад, це може бути пов`язане не з бажанням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати у майбутньому піклування від неї. Тому до уваги мають братися всі обставини конкретної справи». Також у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20) зроблено такий висновок: «[…] Лише зазначення відповідачем в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину не спростовує факту його ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. […] Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Верховний Суд зазначає, що позбавлення відповідача батьківських прав, здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже, має законну мету і втручання в права відповідача є пропорційним меті позбавлення його батьківських прав». Аналогічний висновок Верховним Судом зазначено у постанові від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23. Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України). Доводи апеляційної скарги про те, що наданий суду першої інстанції висновок управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради від 19 січня 2026 року № 104/27.1-26 не можна вважати повним, оскільки не з`ясовувалася думка відповідача, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав носить рекомендаційний характер та має оцінюватися у сукупності з іншими доказами у справі, тоді як відповідачем не наведено обставин та не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин його участі у житті сина. Згідно висновку, наведеному у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2021 року у справі №473/44/20-ц, статтею 171 СК України встановлено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Отже, положення закону визначають необхідність врахування думки дитини при вирішені спорів з питань, які стосуються її життя, в першу чергу, батьками. Наведені положення закону не дають підстав для висновку, що думка дитини повинна бути вислухана тільки судом у залі судового засідання, оскільки самий факт розірвання шлюбу між батьками вже є психотравмуючим фактором для дитини. Присутність дитини під час суперечок батьків також не впливає сприятливо на її психоемоційний стан. Присутність у суді, у судовому засіданні не є комфортним для дітей. Тому, вирішуючи питання про необхідність заслуховування думки дитини саме судом у судовому засіданні, потрібно враховувати обставини кожної конкретної справи, особливості та вік дитини, а також те, чи була заслухана думка дитини органом опіки чи піклування, психологом, чи донесена думка дитини до суду у відповідних документах, та чи є потреба суду особисто заслухати дитину. За обставинами справи, яка переглядається судом апеляційної інстанції, при підготовці висновку органом опіки та піклування була вислухана думка малолітнього сина сторін ОСОБА_4 , який впевнено повідомив, що проживає разом з матір`ю, а з батьком майже не спілкується та не бачив його вже більше 3 років, тому не заперечує проти позбавлення його батьківських прав. Стягнення аліментів є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та вказує на спонукання батька до надання дитині належного утримання. Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції представником позивачки повідомлено, що з серпня 2025 року відбувалася оплата заборгованості по аліментам внаслідок утримання установою відбування покарання з доходів відповідача. В той же час, слід зазначити, що сплата боргу за аліментами, не проявляючи по відношенню до дитини жодних інших дій щодо виховання і піклування, що є його обов`язком, не маючи бажання побачитись з дитиною, приймати участь в її вихованні, не може свідчити про те, що відповідач бажає почати спілкування з сином та не бажає позбавлення його батьківських прав. Зазначене відповідає висновку, наведеному у постанові Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 203/4279/20 Колегія суддів також враховує те, що відповідач неодноразово притягався до кримінальної відповідальності, що негативно впливає на моральний приклад та виховання сина. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, а зводяться виключно до переоцінки досліджених судом доказів та незгоди з їх оцінкою, що саме по собі не свідчить про неправильне встановлення судом обставин справи чи порушення норм матеріального або процесуального права. Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що відповідач був позбавлений можливості висловити свої заперечення з приводу позовних вимог, оскільки у позовній заяві зазначалася помилкова адреса відповідача: АДРЕСА_1 , за якою він не проживає через засудження, а по повістках про виклик у судові засіданні він не мав можливості прибути, оскільки вони направлялися безпосередньо відповідачу, а не керівництву ДУ «Сумська ВК № 116», яка могла би забезпечити конвоювання до суду. Так, матеріали справи містять відомості про отримання відповідачем копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у зазначеній справі (а.с. 69 зворот), а також судових повісток з зазначенням дату та часу судових засідань (а.с. 78 зворот, 149 зворот, 158 зворот), з власноручним підписом відповідача про їх отримання. Посилання про те, що керівництво виправної колонії мало забезпечити конвоювання до суду відповідача не грунтуються на нормах діючого законодавства. Отже, наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що відповідач був обізнаний про порушений відносно нього позов про позбавлення батьківських прав відносно сина та повідомлений належним чином про час і місце судового розгляду справи за вказаним позовом. Як вже зазначалось, відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими. У пункті 1 статті 6 Конвенції гарантується «процесуальна» справедливість, тобто змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення Європейського суду з прав людини від 06 липня 2010 року у справі «Стар Кейт Епілекта Гевмата та інші проти Греції» (Star Cate Epilekta Gevmata and other v. Greece), заява № 54111/07)). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) враховує, що одним із елементів права на суд (крім права на доступ до суду) є принцип процесуальної рівноправності сторін, або так званий принцип «рівної зброї» («equality of arms»), за яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне по відношенню до опонента. Цей принцип вимагає насамперед рівності сторін спору в їхніх процесуальних можливостях щодо подання доказів і пояснень у судовому провадженні (рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Бехеєр Б. В. проти Нідерландів» (Dombo Beher B.V. v. The Netherlands), заява № 14448/88; від 23 жовтня 1996 року у справі «Анкерль проти Швейцарії» (Ankerl v. Switzerland), заява № 17748/91)). Право може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 березня 2000 року у справі «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans v. France), заява № 34553/97; від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії» (Donadze v. Georgie), заява № 74644/01)). Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гук проти Нідерландів» (Van De Hurk v. The Netherlands), серія A № 288)). Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист. Відповідно до статті 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення є однією із засад судочинства, яка застосовується з дотриманням принципу верховенства права, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності всіх учасників перед законом і судом, розумності строків розгляду справи. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, та конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення у правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції. Реалізація конституційних прав на судовий захист, апеляційне та касаційне оскарження судового рішення здійснюється відповідно до процесуальних норм, зокрема ЦПК України. За змістом частини третьої статті 2 ЦПК України основними принципами цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (частина п`ята статті 4 ЦПК України). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункти 1, 3, 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). За змістом пунктів 2, 3 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Змагальність цивільного процесу передбачає активну процесуальну позицію сторін в справі та, відповідно, покладає обов`язки на учасників подавати докази, клопотання, заяви, вчиняти відповідні процесуальні дії з метою доведення власної позиції та спростування позиції опонента. Роль суду за концепцією змагального процесу полягає у балансуванні інтересів сторін, сприянні в реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи тощо. При цьому, суд наділяється активною процесуальною позицією лише в деяких виключних випадках з огляду на характер та предмет спору. В інших випадках за загальним правилом саме на сторони покладається обов`язок вчинення процесуальних дій з метою доведення відповідної позиції. Тобто пасивна участь сторони у дослідженні доказів та незаявлення відповідних клопотань у суді першої інстанції позбавляє таку особу права посилатися на ці обставини як на підставу для скасування рішення, оскільки це суперечить принципу змагальності (ст. 12 ЦПК України). Враховуючи те, що відповідач мав достатньо часу для ознайомлення з позовними вимогами та вчинення будь-яких процесуальних дій, зокрема висловлення своїх заперечень шляхом подачі відзиву на позовну заяву, звернення до суду з клопотанням про витребування доказів в разі неможливості самостійного їх отримання, прийняття участі у розгляді справи в режимі відеконференцзв`язку, тощо, проте не вчинив такі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що права відповідача не були порушені та були забезпечені у повному обсязі. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 про позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав, оскільки вищевказані обставини справи та подані сторонами докази у своїй сукупності свідчать про те, що відповідач своєю поведінкою підтверджує, що її змінити у кращий бік неможливо, свідомо ухиляючись від виконання батьківських обов`язків щодо малолітньої дитини. В той же час відповідно до ч. 1 ст. 169 СК України мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право за певних обставин на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Таким чином позбавлення відповідача батьківських прав не тягне для нього невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Ухвалюючи рішення у цій справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, дійшовши правильного висновку про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстави для скасування рішення суду відсутні. Керуючись ст.ст. 367,374,375,381-384,389 ЦПК України, апеляційний суд, - у х в а л и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Верещагіна Дмитра Борисовича залишити без задоволення, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 24 березня 2026 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 12 червня 2026 року. Головуючий - А. П. Сидоренко Судді: О. І. Собина Д. В. Сізов