Постанова 4804 № 225/4698/20

Єдиний унікальний номер 225/4698/20 Номер провадження 22-ц/804/1026/21 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2021 року м. Бахмут Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді Космачевської Т.В., суддів: Агєєва О.В., Корчистої О.І., за участю секретаря судового засідання Гуляєва М.В., позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Рибалки О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 28 січня 2021 року, ухваленого судом у складі головуючого судді Мигалевича В.В. в місті Торецьку Донецької області, в справі номер 225/4698/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей військово-цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області, про надання тимчасового дозволу на в`їзд неповнолітніх дітей на територію населених пунктів України, на якій органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, в межах Донецької і Луганської областей, В С Т А Н О В И В: В серпні 2020 року до Дзержинського міського суду Донецької області звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей військово-цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області, про надання тимчасового дозволу на в`їзд неповнолітніх дітей на територію населених пунктів України, на якій органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, в межах Донецької і Луганської областей, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 28.09.2013 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем. Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 26.02.2019 року шлюб між сторонами у справі розірвано. Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які після розірвання шлюбу залишилися проживати з матір`ю. Позивач та діти зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Як внутрішньо переміщена особа позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , проте у зв`язку з нестабільною ситуацією у селищі, фактично проживає з дітьми по АДРЕСА_3 залишилася проживати її мати, ОСОБА_6 , та її баба, ОСОБА_7 , 1938 року народження, які за станом свого здоров`я не здатні навідувати її з дітьми за місцем фактичного проживання, проте вони мають тісний емоційний зв`язок із онуками та бажають брати участь у їх вихованні. Позивачка ОСОБА_1 неодноразово зверталась до відповідача з проханням надати дозвіл на тимчасовий в`їзд синів до населених пунктів України, де органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження (в межах Донецької і Луганської областей), проте щоразу отримувала відмови. Раніше Дзержинським міським судом Донецької області позивачці надавався тимчасовий дозвіл на виїзд/в`їзд дітей без дозволу та супроводу батька на непідконтрольну територію. Зазначене рішення суду ОСОБА_1 виконувала сумлінно. Просила суд надати тимчасовий дозвіл на виїзд/в`їзд на територію населених пунктів України, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та які розташовані на лінії зіткнення (територія проведення Операції об`єднаних сил) в межах Донецької та Луганської областей, неповнолітній особі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженцю м. Донецька Донецької області без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_3 , у супроводі матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту набрання рішенням суду законної сили до виповнення ОСОБА_4 16 років, тобто включно по 20.02.2030 року та надати тимчасовий дозвіл на виїзд/в`їзд на територію населених пунктів України, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та які розташовані на лінії зіткнення (територія проведення Операції об`єднаних сил) в межах Донецької та Луганської областей, неповнолітній особі ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженцю м. Дзержинська (Торецька) Донецької області без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_3 , у супроводі матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту набрання рішенням суду законної сили до виповнення ОСОБА_5 16 років, тобто включно по ІНФОРМАЦІЯ_6. Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 28 січня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей військово-цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області, про надання тимчасового дозволу на в`їзд неповнолітніх дітей на територію населених пунктів України, на якій органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, в межах Донецької і Луганської областей відмовлено. Із вказаним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права. Зазначає, що сам факт проведення антитерористичної операції не може вважатись безумовною підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки державні органи, до компетенції яких входить вирішення питання про виїзд та в`їзд громадян до та із зони проведення, своїми владними рішеннями передбачили таку можливість для неповнолітніх осіб. Звертає увагу, що Дзержинським міським судом Донецької області раніше надавався тимчасовий дозвіл на виїзд/в`їзд без дозволу та супроводу батька на непідконтрольну територію України, хоч ті самі умови та ризики існували і на момент розгляду відповідного позову. Наголошує, що пересування дітей по території України є їх законним конституційним правом. В відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 - адвокатка Бєлікова Н.А. просить суд залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення суду першої інстанції - без змін. Вважає, що висновок суду першої інстанції є правильним та таким, що відповідає обставинам справи та вимогам закону. Зазначає, що надання дозволу на виїзд на тимчасово окуповану територію до досягнення дітьми 16 року не відповідають нормам чинного законодавства. Позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Рибалка О.С. в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити. Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання апеляційного суду не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідно до статей 128, 130 ЦПК України, про що свідчить отримання ним 4 травня 2021 року рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 185). Представник третьої особи Служби у справах дітей ВЦА м. Торецьк Донецької області в судове засідання апеляційного суду не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідно до статей 128, 130 ЦПК України, про що свідчить отримання третьою особою 5 травня 2021 року рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 188). Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю нез?явившихся учасників справи. Заслухавши суддю - доповідача, позивачку та її представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що з 28.09.2013 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 26.02.2019 року шлюб між сторонами розірвано (а.с. 23-24). Відповідно до свідоцтв про народження ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 , батьками дітей є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с. 11, 13). З довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , перебувають на обліку як внутрішньо переміщені особи у м. Торецьку Донецької області, адреса проживання/перебування: АДРЕСА_4 (а.с. 10, 12, 14). З рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 13 листопада 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 було надано тимчасовий дозвіл на виїзд/в`їзд на територію населених пунктів України, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та, які розташовані на лінії зіткнення (територію проведення Операції об`єднаних сил) в межах Донецької та Луганської областей малолітнім особам - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_8 у супроводі матері ОСОБА_1 з моменту набрання рішенням суду законної сили строком на шість місяців. Дозволено ОСОБА_1 без згоди батька ОСОБА_3 оформити документи для тимчасового виїзду/в`їзду на територію населених пунктів України, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та які розташовані на лінії зіткнення (територію проведення Операції об`єднаних сил) в межах Донецької та Луганської областей, неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с. 25-27). Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено нагальності потреби в`їзду дітей на тимчасово окуповані території, на яких існують високі ризики небезпеки для життя та здоров`я дітей. Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає фактичним обставинам справи та нормам закону. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України). Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини третьої 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 28.09.2013 року по 26.02.2019 року. Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх синів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , перебувають на обліку як внутрішньо переміщені особи у м. Торецьку Донецької області, адреса проживання/перебування: АДРЕСА_4 . Звертаючись до суду з позовом, позивачка в обґрунтування своїх вимог зазначала, що у м. Горлівці проживає її матір та баба, яких вона має намір відвідувати разом з дітьми. Однак на теперішній час вона не має такої можливості, оскільки відповідач не надає згоду на в`їзд/виїзд малолітніх дітей на тимчасово неконтрольовану територію в районі проведення антитерористичної операції. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов правового висновку щодо необґрунтованості заявлених вимог. Позивачем не доведено вимогу щодо надання дозволу на в`їзд неповнолітніх дітей на тимчасово неконтрольовану територію в районі проведення антитерористичної операції без дозволу (згоди) та супроводу батька дітей. На території, на який органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, Держава Україна не може в повній мірі забезпечити інтереси та права дітей, які є громадянами України, а також їх повернення на територію, яка контролюється органами державної влади України. Апеляційний суд погоджується з таким правовим висновком суду першої інстанції. Питання перетинання лінії розмежування у Донецькій та Луганській областях регулюються Тимчасовим порядком контролю за переміщенням осіб через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, затвердженим наказом першого заступника керівника антитерористичного центру при Службі безпеки України 14.04.2017 року №222ог. Пунктом 5.1.1. цього порядку визначено, що в`їзд на тимчасово неконтрольовану територію дітей, які не досягли 16-річного віку, здійснюється з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Сукупний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законом встановлені у таких випадках певні обмеження та порядок для в`їзду на окуповану територію з метою захисту інтересів неповнолітніх (малолітніх) дітей, який є аналогічним порядку перетинання державного кордону України. Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Аналогічного правового висновку щодо застосування наведених норм матеріального права дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17. Зі змісту позовної заяви убачається, що звертаючись до суду з позовом, позивач не зазначала конкретного періоду виїзду дітей на тимчасово непідконтрольну територію, та зазначала тривалий проміжок часу (до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку) протягом якого вона має намір виїжджати на тимчасово неконтрольовану територію в районі проведення антитерористичної операції Конвенцією ООН Про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року і, відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено у п. 1 ст. 3, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (п.1 ст.18 Конвенції ООН). Виїзд малолітньої дитини за межі України або на тимчасово неконтрольовану територію в районі проведення антитерористичної операції повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини тощо, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Надання такого дозволу на виїзд без визначення його початку й закінчення, а також країни перебування без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов`язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею, створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості. Апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, зазначає, що надання дозволу на виїзд дітей на окуповану територію на вказаний позивачкою період без згоди батька порушить його право на участь у вихованні дітей, позбавить можливості знати про їх місцезнаходження, умовах проживання тощо, що згідно із вимогами статті 313 ЦК України, статей 141, 157 СК України, положеннями Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (далі Правила), є неприпустимим. Доводи апеляційної скарги про те, що раніше суд надав дозвіл на виїзд дітей не приймаються до уваги, оскільки вказане рішення суду першої інстанції не має преюдиційного значення для вирішення спору в цій справі. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 367 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що позивачка не позбавлена права звернутися до суду з відповідним позовом з дотриманням умов, передбачених підпунктом 1 пункту 4 наведених вище Правил. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для скасування судового рішення не вбачається. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати позивачки по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення, рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 28 січня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повне судове рішення складено 19 травня 2021 року. Суддя: