Постанова Київський апеляційний суд № 753/4392/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/4886/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2024 року м. Київ Справа № 753/4392/23 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М. за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року, ухвалене у складі судді Коренюк А.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації про відібрання дитини та повернення дитини за попереднім місцем проживання, встановив: У березні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про відібрання дитини та негайне повернення дитини за попереднім місцем проживання. Позов обґрунтовано тим, що 28.03.2022 року його дружина ОСОБА_2 разом із малолітньою донькою ОСОБА_3 , 2013 року народження, перетнули державний кордон України у напрямку ФРН, з якою метою йому не відомо. Водночас, він як батько дитини не надавав дозволу відповідачеві у будь-якій формі на виїзд дитини за межі України. Матір дитини не погоджувала з ним виїзд дитини за кордон, здійснила вивіз дитини таємно, не попередивши його як батька. До цього часу дитина не повернулась до України, проте вона зареєстрована в м. Києві, за територіальністю місця проживання/реєстрації навчається у загальноосвітній школі, проте фактично заочно відвідує школу, оскільки перебуває за кордоном. Позивач вважає, що він як батько має право на безперешкодне спілкування з дочкою, поведінку відповідача вважає аморальною, оскільки вона самочинно змінила місце проживання дитини. Із урахуванням наведених обставин, позивач просив суд відібрати малолітню дочку ОСОБА_3 , 2013 року народження, від ОСОБА_2 та негайно повернути дитину в Україну за попереднім місцем проживання: АДРЕСА_1 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. Вказує, що ОСОБА_2 таємно, не попередивши батька дитини, з яким в силу приписів закону проживала ОСОБА_3 , змінила місце проживання їх спільної доньки, фактично здійснивши викрадення дитини, вивезла її за межі України. Однак, вказані обставини не були належним чином оцінені судом першої інстанції. Зазначає, що ЦК України встановлює базове правило, відповідно до якого виключно за наявності згоди обох батьків дитина, яка не досягла 14 років ( ОСОБА_3 ), може пересуватись як територією України, так і виїжджати за межі України. Суд першої інстанції, пославшись на необхідність забезпечення життя і здоров`я дитини на період воєнного стану, відмовивши у позові, водночас назавжди позбавив його права ініціювати в Україні судовий розгляд щодо повернення доньки за місцем її постійного проживання, навіть за умови припинення дії воєнного стану, якщо б раптом відповідач вирішить не повертатися в Україну. Посилається на незастосування судом першої інстанції Конвенції про цивільно-правові спекти міжнародного викрадення дітей в поєднанні з приписами ст. 313 ЦК України, а також довільного тлумачення положень ст. 162 СК України, без урахування того факту, що закон визначає місцем проживання квартиру в м. Києві, де їх сім`я спільно проживала до березня 2022 року. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , вважаючи рішення суду законним та прийнятим з додержанням норм процесуального права, а доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, такими, що не ґрунтуються на нормах закону, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Вказує, що відповідачем не оформлювався дозвіл на виїзд доньки за територію України, оскільки між сторонами існувала усна домовленість про перетин ко­рдону, і потреби в нотаріальному засвідченні згоди батька не було. Про незгоду позивача у перетині кордону донькою відповідач дізналась із заяви позивача до служби у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (15.03.2023 року), в якій останній зазначив, що нібито відповідач вивезла доньку без його дозволу. Наголошує, що позивач підтримував спілкування з донькою та відпо­відачем до часу звернення останньої до суду про стягнення аліментів. Отже, позивач знав, де знаходиться донька та відповідач, та що останні знаходяться у безпеці та мають гідні умови для життя. Вказує, що у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває справа № 753/6951/23 щодо визначення місця проживання доньки ОСОБА_3 з матір`ю ОСОБА_2 . Станом на час подання відзиву на апеляційну скаргу спір між сторонами не вирі­шений, але слід зазначити, що Службою у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації надано висновок про доцільне визначення місце про­живання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_2 . Зазначає, що відповідач зараз знаходиться та проживає в ФРН, офіційно працевлаштована та має стабільний дохід, має орендоване житло, де у дитини є власна кімната, що дає можливість в повному обсязі створити всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку дитини саме в Німеччині на час, коли Україна знаходиться у стані війни. Стверджує, що позивачем не зазначено жодної підстави, яка б свідчила про протиправність вчинків відповідача по відношенню до своєї доньки, які б вка­зували на неналежне виховання з боку відповідача. Крім того, позивач звернувся до місцевого суду Франкфурта-на-Майні ФРН із заявою про повернення доньки ОСОБА_3 на територію України. Відповідно до рішення місцевого суду Франкфурта-на-Майні від 12.05.2023 року, позивачу відмовлено в заяві про повернення дитини ( ОСОБА_3 ) в Україну, що є свідченням законного перебування позивача разом з донькою в іноземній державі. Отже, судом іноземної держави, в якій знаходиться дитина ОСОБА_3 , було вирішено питання, яке полягало у відмові по­вернення дитини до України. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - ОСОБА_5 підтримали доводи апеляційної скарги, просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, а також відстрочити виконання рішення до завершення воєнного стану в Україні. В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Звертаючись до суду з позовом про відібрання дитини від ОСОБА_2 та повернення за попереднім місцем проживання, в АДРЕСА_1 де проживає позивач, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що йому, як батькові дитини не відома причина, за якою мати самостійно вирішила питання тимчасового виїзду дитини ОСОБА_3 за межі України. Він не надавав згоди відповідачу ОСОБА_2 на виїзд їхньої дитини ОСОБА_3 за кордон. Такими діями відповідача він фактично позбавлений більшості батьківських прав, закріплених нормами СК України, зокрема права батька щодо виховання та утримання дитини. Вважав, що така поведінка матері є аморальною, оскільки вона самостійно змінила місце проживання малолітньої дитини, яка на підставі закону проживала разом з батьком у м. Києві до березня 2022 року. При цьому позивач як на правові підстави для задоволення позовних вимог, посилався як на національне законодавство - ст. ст. 153, 157, 162 СК України, неодноразово наголошуючи на тому, що поведінка матері по вивезенню дитини за кордон без згоди батька є аморальною та суперечить нормам Сімейного кодексу України. А також одночасно посилався на положення Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року, вказуючи, що ОСОБА_6 проживає у ФРН менше одного року, в Україні дитина має постійне місце проживання у Дарницькому районі м. Києва, навчається в українській школі у м. Києві, тому даний спір знаходиться під юрисдикцією Дарницького районного суду м. Києва. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні виходив з того, що позивачем не надано доказів того, що залишення дитини за тимчасово фактичним місцем проживання з матір`ю за межами України в ФРН на час дії воєнного стану в Україні створюватиме реальну небезпеку для її життя, здоров`я і морального виховання. Його доводи мають формальний характер й не заслуговують на увагу, оскільки суд встановив, що дитина перебуває за тимчасовим місцем проживання матері на час воєнного стану за межами України у ФРН з метою забезпечення збереження життя та здоров`я малолітньої дитини. Таке перебування відповідає інтересам дитини на час воєнного стану в Україні, для такої дитини матір`ю створені всі необхідні умови для її життя, розвитку й морального виховання, що не спростовується позивачем. З висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22.08.2008 року. У шлюбі в сторін народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1 а. с. 8, 9). Місце проживання малолітньої ОСОБА_3 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 10) 28 березня 2022 року ОСОБА_3 здійснено перетин кордону України в пункті пропуску Могилів-Подільський, що підтверджується листом ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. 1 а. с. 11). Відповідач визнає та не заперечує, що на даний час вона разом із дочкою ОСОБА_3 перебувають у ФРН у зв`язку зі збройною агресією РФ проти України на час воєнного стану, введеного в Україні. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України). Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку. Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до ч. 1 ст. 162 СК України , якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазької конвенції 1980 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей». Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання. Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання. За змістом частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції); по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції). Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо. У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 цієї Конвенції. Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо. Зазначений правовий висновок сформульований Верховним Судом у постанові від 17.08.2022 року у справі № № 613/1185/19 . Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування. Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами). Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України). На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. Внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей. Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Підстав для виняткового врегулювання цього питання саме щодо малолітньої ОСОБА_7 позивачем у цій справі не доведено. В ході розгляду справи позивач не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дитини ОСОБА_2 . Позивачем не зазначено жодних правових підстав, які б свідчили про викрадення дитини у нього або неналежного піклування про дитину матір`ю ОСОБА_2 . У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан. Загальновідомими є обставини про те, що Україна перебуває у стані війни, повітряні ракетні удари здійснюються протягом всього часу війни на всій території України. Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 09 лютого 2023 у справі № 753/572/20, від 24 травня 2023 року у справі № 127/9377/21, від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21, від 04 липня 2023 року у справі № 127/12587/22, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки дитини і права на життя , що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, тому, з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що внаслідок загрози життю та здоров`ю дитини через масові ракетні обстріли відповідач разом із дочкою виїхали до Німеччини, де отримали тимчасовий захист та знаходяться на даний період часу, тож на сьогодні дитині безпечніше залишатись з матір`ю у Німеччині у стійкому та безпечному середовищі. Як вбачається з матеріалів справи, згідно з договором оренди житлового приміщення від 27 січня 2023 року, ОСОБА_8 уклала договір оренди житла для проживання сім`ї з двох осіб - вона та дочка ОСОБА_9 за адресою : АДРЕСА_2 , цокольний поверх, для житлових цілей - 3 кімнати, 1 кухня, 1 ванна/туалет. Строк оренди, починаючи з 01 лютого 2023 року, на 24 місяці, розмір щомісячної орендної плати - 1080 євро, не включаючи експлуатаційних витрат ( а.с. 91 - 102, т. 2). Згідно з платіжними відомостями про отримання заробітної плати ОСОБА_2 , за період з вересня 2022 року по лютий 2023 року середній розмір її заробітної плати становив 7250 євро на місяць, розмір заробітної плати після вирахування податків та платежів - 4396 євро. ( а.с. 69-78, т. 2) 13 грудня 2022 року відповідачем ОСОБА_10 було отримано картку медичного страхування для дитини ОСОБА_3 , яка дійсна до 07 грудня 2027 року , також дитині було виконано необхідні щеплення та видано міжнародне свідоцтво про вакцинації та профілактичні щеплення від 18.07.2022 року ( а.с. 79-89, т. 2) З листа Центру додаткової освіти м. Веймар від 14 липня 2022 року вбачається, що ОСОБА_6 з 11.04.2022 року навчалась на інтенсивних курсах з німецької мови та соціокультурної освіти ( а.с. 88-89, т. 2) Як вбачається з довідки від 02.12.2022 року, виданої директором школи ім. Георга Бюхнера, м. Франкфурт-на-Майні, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує школу з 06.10.2022 року, до , орієнтовно 31.07.2023 року, і навчається у класі ІК ІІІ за типом школи/освітньою програмою для дітей, які приходять всередині навчального року і майже або зовсім не знають німецької мови ( а.с. 60, т. 2). Згідно з довідкою від 05.12.2022 року ОСОБА_9 навчається в інтенсивному класі ІІІ школи ім. Георга Бюхнера ( комплексної загальноосвітньої школи з базовим вивченням музики у м. Франкфурті-на -Майні) з 06.10.2022 року , де відбуваються інтенсивні заняття з німецької та української мови, соціокультурної освіти. Дівчинка старанно працює на уроках, підтримує порядок на своєму робочому місці. В спілкуванні з однокласниками доброзичлива, неконфліктна, домашні завдання виконує старанно та сумлінно. Відвідує позашкільні гуртки: гурток розслаблення, текстильного мистецтва, бальних танців, гурток з хіп-хопу. Вона любить розповідати про свої вихідні, відвідує з мамою музеї та цікавиться німецькими традиціями ( а.с. 63-65, т. 2). 29 травня 2023 року дитині ОСОБА_3 , 10.06.2013 року видано довідку про перебування на консульському обліку в Генеральному консульстві України у Франкфурті-на-Майні з 29 травня 2023 року до 04 березня 2024 року ( а.с. 147, т. 2). Таким чином, відповідачем за місцем її тимчасового проживання створено для дитини належні умови для проживання, навчання, виховання та розвитку у безпечному середовищі, що відповідає її найкращим інтересам. Отже, враховуючи наявність бойових дій на території України, ракетних обстрілів території України з боку РФ, колегія суддів вважає, що повернення малолітньої ОСОБА_7 за попереднім місцем проживання: АДРЕСА_1 , буде пов`язане із заподіянням фізичної або психічної шкоди для дитини . За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Як вбачається з матеріалів справи, 01 березня 2023 позивач ОСОБА_1 звертався до Окружного Сімейного суду Франкфурту-на-Майні, яким було відкрито справу «Про опіку над дитиною». В позові позивач просив зобов`язати відповідача ОСОБА_2 повернути йому дитину ОСОБА_11 , 2013 року народження, на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Відповідно до рішення Окружного Сімейного суду Франкфурту-на-Майні від 12 травня 2023 року, позивачу ОСОБА_1 було відмовлено в заяві про повернення дитини ОСОБА_3 в Україну, оскільки заявник не може вимагати видачі та повернення дитини від відповідача відповідно до п. 1 ст. 12 Конвенції. Суд вказував, що у зв`язку з бойовими діями в Україні наразі слід припустити, що існує серйозний ризик заподіяння фізичної або психічної шкоди дитині в розумінні ст. 13 п. 1-б Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей на всій території цієї країни ( а.с. 139-146, т. 2). Таким чином, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для відібрання дитини ОСОБА_7 та негайного її повернення за попереднім місцем проживання, оскільки існують виняткові обставини, передбачені підпунктом b пункту 1 статті 13 Гаазької конвенції 1980 року, якою встановлено, що суд не зобов`язаний виносити рішення про повернення дитини, якщо існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. З матеріалів справи також встановлено, що у квітні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з матір`ю, посилаючись на те, що саме з метою забезпечення безпеки доньки та у зв`язку з ракетними обстрілами по м. Києву та Київській обл., окупацією передмістя м. Києва, позивач була вимушена виїхати за кордон 28 березня 2022 року, а саме до Федеративної Республіки Німеччини. Про вказане рішення було повідомлено відповідача в усній формі, він проти виїзду не заперечував. З часу прибуття позивача з дочкою до Федеративної Республіки Німеччина до 19 липня 2022 року спілкування між сторонами продовжувалось, однак з моменту звернення ОСОБА_2 до суду щодо стягнення аліментів ОСОБА_1 припинив спілкування з дочкою. Зазначає, що оскільки сторони не проживають разом, то в них виник спір щодо визначення місця проживання дитини. Відповідач свідомо ухиляється від сплати аліментів на утримання дитини, за час подружнього життя неодноразово вчиняв домашнє та психологічне насильство. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 09 травня 2023 року відкрито провадження у даній справі. Відповідно до інформації про стан розгляду справ, що наявна на офіційному веб-порталі «Судова влада України», наступне судове засідання призначено на 25 січня 2024 року. Доводи апеляційної скарги про наявність підстав для задоволення позову з огляду на порушення його батьківських прав, свобод та законних інтересів та можливість застосування положень процесуального закону щодо відстрочення виконання рішення на період до завершення воєнного стану колегія суддів відхиляє, оскільки підстав для задоволення позовних вимог судом не встановлено. У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз релевантної практики ЄСПЛ, норм національного та міжнародного права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретно взятої справи, а вже тільки потім - права батьків. Доводи апеляційної скарги про те, що місцевий суд, пославшись на необхідність забезпечення життя і здоров`я дитини на період воєнного стану, відмовивши у позові, позбавив позивача права у подальшому ініціювати в Україні судовий розгляд щодо повернення доньки за місцем її постійного проживання, навіть за умови припинення дії воєнного стану, є необґрунтованими, оскільки за обставинами цієї справи неможливість повернення дитини пов`язане саме із запровадженням на території України воєнного стану, а тому у разі його припинення та скасування підстави позову зміняться. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, рішення ухвалене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 21 травня 2024 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Рейнарт І.М.