Постанова Одеський апеляційний суд № 504/1857/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/5282/21 Номер справи місцевого суду: 504/1857/16-ц Головуючий у першій інстанції Вінська Н. В. Доповідач Гірняк Л. А. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.05.2021 року м. Одеса Колегія суддів судової палати у цивільних справах Одеського апеляційного суду в складі: Головуючого- Гірняк Л.А. Суддів- Сегеди С.М., Комлевої О.С., За участю секретаря Ющак А.Ю. Представника позивача ОСОБА_1 , Апелянта ОСОБА_2 Відповідача ОСОБА_3 . Відповідача ОСОБА_4 (донька ОСОБА_3 ) розглянула у відкритому судовому засіданні м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , яка представляє неповнолітню ОСОБА_4 , Комінтернівського РВ ГУДМС України в Одеській області про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,- ВСТАНОВИЛА: ПРОЦЕДУРА: В червні 2016 року позивачка звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , яка представляє неповнолітню ОСОБА_4 , Комінтернівського РВ ГУДМС України в Одеській області та просила усунути перешкоди користуванням житловим приміщенням шляхом виселення та зняття їх з реєстрації із будинку АДРЕСА_1 на підставі рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 08.10.2015 року. Вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві приватної власності належить Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В належну частину будинку самовільно вселилася сім`я ОСОБА_7 , а саме ОСОБА_2 , ОСОБА_6 з неповнолітньою ОСОБА_4 . На вимоги позивачки звільнити належну їй частину будинку, відповідачі категорично відмовляються, перешкоджають у доступі до будинку, чим позбавляють її права користування належним їй майном. У зв`язку з чим вона вимушена була звернутися до суду з даним позовом. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_8 яка представляє неповнолітню ОСОБА_4 , Комінтернівського РВ ГУДМС України в Одеській області про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення - задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з житлового будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Роз`яснено, що судове рішення є безумовною підставою для зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресок АДРЕСА_1 (а.с. 37). 13.04.2017 року ОСОБА_2 надав до суду заяву про перегляд заочного рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року в якій просив скасувати зазначене судове рішення та справу призначити до розгляду в загальному порядку (а.с.43-47). Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 07.08.2018 року в задоволені заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення по цивільній справі №504/1857/16-ц- відмовлено (а.с. 111). 22.02.2019 року до районного суду від ОСОБА_5 надійшла заява про виправлення описки в рішенні суду (а.с.115). Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 26.02.2019 року заяву ОСОБА_5 про виправлення описки в ухвалі суду від 29.03.2018 року по справі №504/1857/16-ц - задоволено. Виправлено описку в ухвалі Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 березня 2018 року по справі №504/1857/16-ц, вказавши замість помилково вказаних ПІБ відповідачів " ОСОБА_2 " та " ОСОБА_8 ", правильні " ОСОБА_2 " та " ОСОБА_9 " у всіх випадках вживання та у відповідних відмінках (а.с. 138). 02.09.2019 року до апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшла апеляційна скарга в якій просить заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 23.11.2016 року - скасувати, прийняти постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_5 про усунення перешкод шляхом виселення відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. АРГУМЕНТИ(ДОВОДИ)СТОРІН: В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 23.11.2016 року не відповідає вимогам 263 ЦПК України, оскільки ухвалене без повного та всебічного з`ясування обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивач є власником лише Ѕ частки спірного житлового будинку. Власником іншої Ѕ частки є ОСОБА_10 , яка до участі у справі залучена не була. Судом задоволено позов про виселення саме із всього будинку, але думка іншого співвласника врахована не була. Він в спірному будинку зареєстрований з дозволу колишнього власника, іншого житла не має. Посилається на те, що районним судом не було належним чином обгрунтовано правові та фактичні підстави виселення ОСОБА_11 , не досліджено питання на яких правових підставах ОСОБА_12 був вселений у спірне майно. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов. ФАКТИЧНІ МАТЕРІАЛИ СПРАВИ Судом встановлено, що рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 08.10.2015 року визнано за ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 право приватної власності на Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 , від цілого житлового будинку «А», а саме: загальною площею 55,9 кв.м., житловою площею 35,1кв.м., підсобною площею 20,8 кв.м., з надвірними господарськими будівлями та спорудами, веранда «а», прибудова «а-1», мощення 1, № 2 огорожа, № 1 ворота, в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_13 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.4). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачці ОСОБА_5 на праві приватної власності належить Ѕ частина житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .(а.с.5) Згідно довідки виданої виконкомом Крижанівської сільської ради Лиманського (Комінтернівського) району за №119 від 09.02.2016 року у даному житловому будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с.13) З копії паспорту ОСОБА_2 вбачається, що він з 1983 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Судова колегія заслухавши доповідь судді доповідача, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги дійшла наступного. Висиляючи ОСОБА_2 з житлового будинку по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, районний суд виходив з того, що власник майна має право вимагати усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном в силу ст. 391 ЦК України, так як ОСОБА_2 самовільно вселився в спірний будинок там не проживає та не зареєстрований. Проте повністю погодитись з таким судженням районного суду погодитись не можна з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволених позовних вимог, та переглядається судом апеляційної інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною третьою статті 12 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Згідно ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Судом встановлено, що позивачка є власником лише Ѕ частки спірного житлового будинку. Власник іншої Ѕ частки до участі у справі залучений не був. При цьому, районний суд не звернув увагу, що ОСОБА_2 з 1983 року зареєстрований у спірному домоволодінні, іншого житла не має. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Враховуючи, що ОСОБА_2 постійно проживає в спірному будинку та зареєстрований в ньому ще до набуття права власності ОСОБА_5 на Ѕ частку домоволодіння позивачкою, іншого житла не має, доказів, що він проживає саме в її частині будинку, не надала, а тому районний суд висиляючи ОСОБА_14 з будинку АДРЕСА_1 порушив його право на повагу до свого житла та помилково дійшов висновку, що він є тимчасовим мешканцем, так як самовільно вселився в нього. Посилання на те, що ОСОБА_2 самочинно вселився в спірний житловий будинок спростовуються матеріалами справи. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, заочне рішення суду від 23.11.2016 року скасувати та відмовити у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року скасувати та прийняти постанову. В задоволенні позовної заяви ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , яка представляє неповнолітню ОСОБА_4 , Комінтернівського РВ ГУДМС України в Одеській області про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та підлягає оскарженню безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 12.05.2021 року Головуючий суддя - Л.А. Гірняк Судді С.М.Сегеда О.С.Комлева