Постанова Миколаївський апеляційний суд № 480/1540/18

12.05.21 22-ц/812/826/21 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 480/1540/18 Провадження № 22-ц/812/826/21 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого - Темнікової В.І., суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В., із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С., за участі - позивача ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представника відповідача ОСОБА_5 , представника третьої особи Юрлової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року, ухвалене під головуванням судді Терентьєва Г.В., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності в порядку спадкування за законом, - В С Т А Н О В И В : В серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності в порядку спадкування за законом. Позов обґрунтовано тим, що вона є спадкоємцем за законом на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 згідно зі ст. 1261 ЦК України, а саме після смерті батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до ст. 549 ЦК УРСР та після смерті матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до ст. ст. 1268 -1270 ЦК України. Зазначені юридичні факти встановлені рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області по справі № 480/1895/17 від 23 квітня 2018 року, що набрало законної сили 24 травня 2018 року. Після отримання рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області та повторного звернення до приватного нотаріуса Георгієвої О.Г., позивачці стало відомо, що, дізнавшись про її наміри оскаржити у судовому порядку правомірність отримання відповідачем ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на житловий будинок, останній 5 жовтня 2017 року здійснив відчуження спірного житлового будинку шляхом укладання Договору дарування своєму сину - відповідачу ОСОБА_3 . В зв`язку з вищезазначеним, приватним нотаріусом в серпні 2018 року надано позивачу постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме відмову у видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом, так як відсутні правовстановлюючі документу, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно, а також тому, що спадкове майно вже зареєстроване за відповідачем ОСОБА_3 та рекомендовано звернутися до суду. Таким чином, позивач знову позбавлена свого законного права на отримання у спадщину 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Відповідно до листа № 24-7531014-13 від 16.05.2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» зазначено, що при розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємцем не було одержано свідоцтво про право на спадщину (ст. 1297 ЦК) або не здійснено державну реєстрацію права на спадщину (сг. 1299 ЦК), слід брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття "виникнення права на спадщину" та "виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини", і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Статтею 1297 ЦК встановлено обов`язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте нормами цієї статті, так само як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов`язку у виді втрати права на спадщину. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Позивачем у зазначених спорах у порядку правонаступництва може виступати спадкоємець, який прийняв спадщину відповідно до вимог статей 1268 -1270 ЦК. Відповідно до ст. 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У висновку ВСУ від 10.01.2017 року зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. З ст. 215 ЦК). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК). Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України - права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Також в Листі № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» зазначено, що судам потрібно враховувати, що якщо нотаріусом відмовлено особі в оформленні права на спадщину, вона може звернутися до суду за захистом своїх прав відповідно до ст. 16 ЦК України та п. 23 ППВСУ від 30 травня 2008 № 7 - у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , серія та номер 1-489 від 05.10.2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; а також, визнати за позивачкою право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та матері ОСОБА_7 , яка ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , серія та номер 1-489 від 05.10.2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Визнано за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та матері ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 705 грн судового збору з кожного на користь ОСОБА_1 . Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. В апеляційній скарзі зазначено, що в рішенні суду невірно зазначені обставини, встановлені судом. Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_4 помер їх з позивачкою батько - ОСОБА_6 . Після його смерті відкрилась спадщина на будинок АДРЕСА_2 . На момент його смерті спадщину прийняли він ОСОБА_4 , та його дружина - ОСОБА_7 , оскільки були зареєстровані та проживали разом з ним на момент його смерті. Позивачка спадщину після смерті батька не прийняла, не подала до нотаріуса заяву про прийняття спадщини та не була зареєстрована з ним на момент смерті. Згідно повідомлення нотаріальної контори після смерті ОСОБА_6 спадкова справа не заводилась. При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 1 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР. У відповідності до ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Згідно ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Таким чином після смерті батька ОСОБА_6 позивачка спадщину не прийняла та не має право на спадщину після його смерті. Крім того, рішенням суду не було встановлено на якій підставі спадкове майно належало спадковдавцям - ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Що стосується вимог щодо визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним, то вони, на думку апелянта, також не мають під собою правового підґрунтя. Суд в рішенні не навів мотивів прийняття свого рішення, а лише перерахував підстави для визнання договору недійсним, вчиненого внаслідок помилки. Ким та яка саме помилка була вчинена з рішення суду зрозуміти неможливо. В той же час суд першої інстанції в резолютивній частині зазначає підставу визнання недійсності договору дарування зовсім іншу, а саме в зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Вважає, що Договір дарування між ним та ОСОБА_3 відповідає вимогам діючого законодавства, не суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Ніхто із сторін цього договору не помилявся щодо обставин правочину. Також вказує, що позивач не довела належними та допустимими доказами позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, а суд не навів у своєму рішення підстав, за яких договір дарування повністю може бути визнаний недійсним. Від третьої особи - Четвертої Миколаївської державної нотаріальної контора Миколаївської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що судом першої інстанції порушені норми процесуального права, неправильно застосовані норми матеріального права і висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки під час розгляду цивільної справи № 480/1895/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, третя особа приватний нотаріус Георгієва О.Г. та КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, судом відповідно до ч. З ст. 53 ЦПК України не було залучено до розгляду справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Четверту миколаївську державну нотаріальну контору Миколаївської області, хоча рішення суду впливає на права та обов`язки нотаріуса, який посвідчив договір дарування житлового будинку, власником якого був ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, яке саме визнавалося в судовому порядку недійсним та яке було документом, що посвідчує право власності дарувальника на відчужуваний будинок, а тому оригінал якого зберігається у справах Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області. Звертає увагу, що в своїй позовній заяві від 13.10.2017 року позивачка чітко вказує, що в 2009 році вони з мамою дізналися, що житловий будинок з господарським будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 відповідач відповідно до рішення виконкому Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області №5 від 17.04.2007 року одноособово оформив на праві власності на себе та отримав Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13.12.2007 року, зареєстрував його в КП №ММБТІ 13.12.2007 року. Вони звернулись з відповідними заявами до прокуратури і на підставі протесту прокурора 14.04.2009 року рішенням виконкому Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області №28 було скасоване рішення виконкому №25 від 17.04.2007 року про оформлення права власності на житловий будинок за ОСОБА_4 . Виконком скасував саме рішення, а не свідоцтво. Тобто як вбачається з матеріалів справи про порушення своїх прав позивач ОСОБА_1 дізналась ще в 2009 році. Відповідно до ст. 257 ЦК України строк позовної давності за вимогами про скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого в 2007 році на ім`я ОСОБА_4 сплив ще у 2013 році. А позивач звернулась до суду з цією вимогою лише у 2017 році, коли вже майно на законних підставах перейшло за договором дарування у власність добросовісного набувача. Оскільки при розгляді цивільної справи № 480/1895/17 Четверту Миколаївську державну нотаріальну контору Миколаївської області не було залучено до розгляду справи, просить апеляційний суд прийняти до уваги докази, оскільки їх подання до суду першої інстанції було неможливим з причин, що об`єктивно не залежали від Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області. Також вказує, що Миколаївський районний суд Миколаївської області при винесенні рішення 25.02.2021 року не уважно досліджував обставини справи та докази, оскільки по-перше, позивач ОСОБА_1 не прийняла спадщину після смерті батька (не подала заяву про прийняття спадщини в нотаріальну контору, не була прописана з померлим на день смерті та фактично не вступила в управління або володіння спадковим майном). За додатковим строком про прийняття спадщини або за встановленням факту прийняття спадщини позивач до суду не зверталась. Отже, спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 батька ОСОБА_6 вона не прийняла. А тому не має жодного права на неї. Відповідно до п. 128 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (яка діяла на час відкриття спадщини) у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається державним нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя. Тобто, не достатньо лише перебувати у шлюбі під час купівлі майна, потрібно після смерті другого з подружжя заявити пережившому подружжю про своє бажання отримати свідоцтво про право власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя. В даному випадку ніякої мови про спільно нажите майно подружжя йти не може. Тобто, на думку Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області, судом першої інстанції взагалі невірно пораховані долі. По-друге, суд першої інстанції при винесенні рішення від 25.02.2021 року не взяв до уваги пояснення від 02.05.2019 року державного нотаріуса Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Юрлової О.В. стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності в порядку спадкування за законом. В своєму рішенні суд першої інстанції на дослідження даних доказів не посилається, що говорить про те, що суд всебічно, повно та об`єктивно не досліджував наявні у справі докази. Суд відповідно до ч.3 ст. 89 ЦПК мотивує відхилення або врахування кожного доказу. Даний доказ у справі відхилений не був, але і врахований також. Тому звертає увагу на пояснення від 02.05.2019 року державного нотаріуса Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Юрлової О.В., які є в матеріалах справи. По-третє, суд при винесенні рішення посилається нібито на помилку щодо природи правочину. Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (глава 6), ст. 44, 54 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов`язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії. Нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині. Нотаріуси перевіряють чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін. Нотаріусом перед вчиненням нотаріальної дії (посвідченням договору дарування) встановлено, що жодна зі сторін договору не помилялась щодо природи правочину та обставин, які мають істотне значення. Нотаріусом при посвідченні договору дарування додержані всі вимоги чинного законодавства, додержання яких є необхідним для чинності правочину, в тому числі і вимоги статті 203 ЦКУ. Оскільки власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ст. 319 ЦКУ), та право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ст. 328 ЦКУ), тому 05.10.2017 року був посвідчений договір дарування житлового будинку. Отже, вважає, що посилання суду в своєму рішенні від 25.02.2021 року на роз`яснення в п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» є безпідставним та немає жодного відношення до справи. По-четверте, невідомо звідки суду здалось, що у дарувальника під час укладення договору дарування було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦКУ, що стало для суду підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі ч. 3 ст. 203 та ст. 229 ЦКУ. Але таке питання жодного разу не піднімалось під час розгляду справи судом першої інстанції та не було предметом спору. Крім того, в мотивувальній частині свого рішення суд перераховує підстави для визнання договору дарування недійсним, вчиненого внаслідок помилки. Разом з тим в резолютивній частині зазначає зовсім іншу підставу - в зв`язку з тим, що договір суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. В судовому засіданні відповідачі та представник відповідача ОСОБА_5 підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги. Позивачка та її представник не визнали доводи апеляційної скарги, просили її залишити без задоволення, а рішення суду- без змін. Представник третьої особи просила задовольнити апеляційну скаргу, надавши пояснення аналогічні змісту відзиву на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України). Рішення суду зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає. При ухваленні рішення суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Миколаївського районного суду від 23 квітня 2018 року визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2007 року, видане виконавчим комітетом Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про право власності ОСОБА_4 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації за реєстраційним номером 21407218, номер запису 409 в книзі 3 від 13 грудня 2007 року. Цим же рішенням ухвала Миколаївського районного суду Миколаївської області від 23.10.2017 року про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_4 , а також будь-яким іншим особам вчиняти дії пов`язані із відчуженням права власності та зміною власника житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами який розташований АДРЕСА_1 , та заборони реєстраційним органам вчиняти будь-які дії, пов`язані з реєстрацією цивільно - правових угод про відчуження не рухомого майна - житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами який розташований АДРЕСА_1 було скасовано. Відповідно до копії свідоцтва про народження батьками позивачки є батько ОСОБА_6 та мати ОСОБА_7 . Згідно копії свідоцтва про смерть ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Мати ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , що також підтверджується копією свідоцтва про смерть. Як вбачається з копії постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15.08.2018 року, приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Миколаївської області відмовлено позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті її матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на спадкове майно - житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують право власності померлої ОСОБА_7 на зазначений житловий будинок. Рішенням виконавчого комітету Радсадівської сільської ради від 14 квітня 2009 року № 28 скасовано рішення виконавчого комітету Радсадівської сільської ради №25 від 17 2007 року "Про оформлення права власності на житлові будинки " в частині оформлення права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1 . Згідно копії договору дарування житлового будинку від 05.10.2017 року Дарувальник - ОСОБА_4 передав безоплатно майно - Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у власність Обдарованого - ОСОБА_3 . З копії спадкової справи №7/2016 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , позивачка заявою прийняла спадщину з чого вона б не складалась. Відповідно до ч.1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Положеннями ч.2 ст. 719 ЦК України передбачено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Згідно вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. До загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України, визначено:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. З роз`яснень, які викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованого й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі частини третьої статті 203 та статті 229 ЦК України. Аналогічні правові висновки міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року № 6-202цс15; від 02 грудня 2015 року № 6-2087цс15; від 16 березня 2016 року № 6-93цс16. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Згідно висновку, викладеному в постанові ВСУ від 18.06.2014 №6-69цс14, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий договір може бути визнаний судом недійсним. Вказаний висновок кореспондує ст. 229 ЦК України Істотне значення має помилка щодо природи правочину. Згідно роз`яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму ВСУ № 9, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Тому, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України, спірний договір дарування підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст. 229 ЦК України. Вирішуючи позовні вимоги про визнання за позивачкою право власності на спадкове майно, суд виходив з того, що відповідності до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Таким чином, в силу ст. ст. 1218; 1261; 1268 ч.ч. 1, 5; 1269 ч. 1 ЦК України позивачка успадкувала усі права та обов`язки разом зі своїм братом відповідачем ОСОБА_4 , що належали спадкодавцю ОСОБА_7 на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті останнього. До таких успадкованих позивачем прав відноситься і право на вищезазначений будинок, який фактично був набутий спадкодавцем на законних підставах. На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивачки про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 та матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , є обґрунтованими і підлягають задоволенню. Проте, повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Звертаючись до суду з позовом позивачка посилалася на те, що внаслідок укладання між відповідачами оспорюваного правочину, а саме договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 від 05.10.2017 року, істотно порушено її права, так як вона позбавлена можливості реалізувати свої права як спадкоємиці після смерті своїх батьків на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а також на те, що вказаний договір дарування було укладено відповідачами всупереч вимогам закону, а саме після скасування рішенням виконавчого комітету Радсадівської сільської ради від 14 квітня 2009 року № 28 рішення виконавчого комітету Радсадівської сільської ради №25 від 17 квітня 2007 року "Про оформлення права власності на житлові будинки " в частині оформлення права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1 та повідомлення нею відповідача ОСОБА_4 про свій намір оскаржити отримане ним на підставі рішення виконавчого комітету Радсадівської сільської ради №25 від 17.04. 2007 року свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2007 року. Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не тільки сторону правочину, але й інших третіх осіб, що не є сторонами правочину, якщо даним правочином порушені їх права. Відповідно до роз`яснень, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Згідно із частинами другою - четвертою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч.6 ст. 13 ЦК України). Відповідно до вимог ст. ст. 15,16 ЦК України, ст. ст. 18, 265 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права і виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності, відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень. З матеріалів справи вбачається, що Миколаївським районним судом Миколаївської області 23 квітня 2018р. було постановлено рішення у справі № 480/1895/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, третя особа: приватний нотаріус Георгієва О.Г., та КП "Миколаївське МБТІ" про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, яке набрало законної сили. Даним рішенням встановлено, що позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав 13 жовтня 2017 року та свої вимоги обґрунтувала тим, що в 2009 році вони з мамою дізналися, що спірний житловий будинок з господарськими спорудами відповідач ОСОБА_4 відповідно до рішення виконкому Радсадівської сільської ради № 5 від 17 квітня 2007 року одноособово оформив на праві власності на себе та отримав Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2007 року, зареєстрував його за реєстровим № 409 в КП «Миколаївське МБТІ» від 13 грудня 2007 року. Вони звернулися з відповідними заявами до прокуратури і на підставі протесту прокурора 14 квітня 2009 року рішенням виконавчого комітету Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 28 було скасоване рішення виконкому № 25 від 17 квітня 2007 року про оформлення права власності на житловий будинок за ОСОБА_4 . В подальшому в 2017 році їй стало відомо, що копію зазначеного рішення було направлено на той час єдиному органу, що здійснював державну реєстрацію права власності КП «Миколаївське МБТІ», яке внесло відповідні зміни в довідку належності житлового будинку АДРЕСА_1 , але не скасувало державну реєстрацію права власності, в зв`язку з тим, що виконком Радсадівської сільської ради в своєму рішенні не скасував виданого ним Свідоцтва про право власності. Зазначені обставини підтверджують пояснення позивачки про те, що спір між сторонами щодо належності житлового будинку АДРЕСА_1 , виник задовго до укладення договору дарування від 05 жовтня 2017р. Зазначеним рішенням суду також встановлено, що згідно копії "договору купли-продажи жилого дома усадебного типа с надворными постройками» від 05.11.1991 року, ОСОБА_6 купив "жилой дом усадебного типа с надворными постройками». ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_6 помер у віці 65 років. Відповідно до витягу з рішення Радсадівської сільської ради виконавчого комітету від 17.04.2007 року №25 вирішено: оформити права власності на житловий будинок та господарські споруди громадянину України ОСОБА_4 за адресою АДРЕСА_1 ; виконавчому комітету сільської ради видати свідоцтво про право власності; Миколаївському міжміському комунальному підприємству БТІ зареєструвати рішення; контроль за виконанням даного рішення покласти на секретаря сільської ради. Вище вказаний будинок було зареєстровано на ОСОБА_4 та видано свідоцтво про право власності. Відповідно до копії рішення виконавчого комітету Радсадівської сільської ради від 14 квітня 2009 року №28 вирішено: скасувати рішення виконавчого комітету Радсадівської сільської ради № 25 від 17 квітня 2007 року "Про оформлення права власності на житлові будинки" в частині оформлення права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1 . З копії спадкової справи №7/2016 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 вбачається, що позивачка ОСОБА_1 заявою прийняла спадщину з чого вона б не складалась. За результатами розгляду даної справи суд рішенням від 23 квітня 2018р. визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2007 року, видане виконавчим комітетом Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про право власності ОСОБА_4 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації за реєстраційним номером 21407218, номер запису 409 в книзі 3 від 13 грудня 2007 року. Згідно ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. За такого зазначені вище обставини, як такі, що встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не підлягають встановленню у даній справі. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2018р. оскаржувалося відповідачем ОСОБА_4 , про що свідчать ухвали Миколаївського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року, від 19 квітня 2019 року та ухвала Верховного Суду від 08 серпня 2019 року, які знаходяться у вільному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Відповідно до зазначених ухвал апеляційного та касаційного суду, відповідач ОСОБА_4 , просив поновити строк на апеляційне оскарження рішення, мотивуючи тим, що на зворотних поштових повідомленнях про вручення судових повісток та копії судового рішення, які містяться в матеріалах справи, стоїть не його підпис, що такі підписи є очевидно підробленими, не співпадають з підписом відповідача, тому про розгляд справи ОСОБА_4 не був належним чином повідомлений та не отримував копію оскаржуваного рішення. Проте ці підстави оскарження були визнані судом апеляційної інстанції неповажними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідачу ОСОБА_4 було направлено копію оскаржуваного рішення 10 травня 2018 року, яка отримана ним 12 травня 2018 року. Крім того в матеріалах справи містять зворотні повідомлення про отримання судових повісток на 23 січня 2018 року та 23 квітня 2018 року особисто ОСОБА_4 , а також тому, що суду не було надано належних доказів щодо підроблення підпису ОСОБА_4 на зворотних поштових повідомленнях про вручення йому копії судового рішення та повісток. Ухвала апеляційного суду Верховним Судом була залишена без змін. За такого посилання відповідача ОСОБА_4 на необізнаність його про розгляд справи та винесення Миколаївським районним судом Миколаївської області рішення від 23 квітня 2018р. спростовується матеріалами справи. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для завдання шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Враховуючи те, що договір дарування спірного житлового будинку між ОСОБА_4 та його сином було вчинено 05 жовтня 2017р., тобто за 8 днів до звернення позивачкою до суду з позовом про визнання свідоцтва про право власності ОСОБА_4 на спірний житловий будинок від 13 грудня 2007 року недійсним, посилання позивачки, що вона повідомляла брату про свій намір оспорити дане свідоцтво, а також наявність спору між позивачкою та відповідачем ОСОБА_4 щодо належності житлового будинку АДРЕСА_1 , починаючи з 2009 року, слід дійти висновку, що оспорюваний договір дарування не був направлений на реальне настання правових наслідків, а був спрямований на встановлення позивачці перешкод у оформленні права спадкування на спірний житловий будинок. Тобто дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивачки, яка в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті матері, в майбутньому законних прав на спадкування спірного житлового будинку. Тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу третьої особи про те, що спірний договір дарування був вчинений правомірно. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним. За такого позивачка вправі була звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на порушення її прав, а отже такого, що суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, як на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України), так і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України,тощо. При прийнятті рішення апеляційний суд враховує правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019р у справі №369/11268/16-ц. Крім того, при прийнятті остаточного рішення, апеляційний суд враховує також те, що підставами позову згідно зі ст. 175 ЦПК України, які суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а предметом позову, є спосіб захисту права, який він просить суд застосувати до відповідачів. З`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)). Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. За такого, хоча суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання договору дарування недійсним, але при цьому припустився порушення норм матеріального права, посилаючись як на підставу для задоволення позову на вчинення договору дарування під впливом помилки та на відсутність волевиявлення на безоплатну передачу майна, в силу пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України рішення суду в цій частині необхідно змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. При цьому колегія суддів зазначає, що рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2018р. не є предметом перегляду у даній справі, в тому числі і стосовно додержання строків звернення до суду та необхідності залучення відповідних осіб та органів у якості учасників справи, а пояснення від 02.05.2019 року державного нотаріуса Четвертої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Юрлової О.В., як учасника справи, не є доказом у справі, проте підлягають врахуванню, як думка одного із учасників справи щодо суті спору. Перевіряючи рішення суду в частині вирішення позовних вимог ро визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та матері ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , апеляційний суд виходить з наступного. Як встановлено рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2018р., ОСОБА_6 згідно копії "договору купли-продажи жилого дома усадебного типа с надворными постройками» від 05.11.1991 року купив "жилой дом усадебного типа с надворными постройками» за адресою АДРЕСА_1 . На час придбання даного будинку ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі з 10 березня 1955р. з ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 . Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до набрання чинності Сімейним кодексом України, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Отже, придбаний ОСОБА_6 будинок належав йому та його дружині ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними ( ст. 28 Кодексу). ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є батьками позивачки та відповідача ОСОБА_4 . Згідно копії свідоцтва про смерть ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_7 . Після його смерті відкрилася спадщина на Ѕ частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Згідно повідомлення нотаріальної контори після смерті ОСОБА_6 спадкова справа не заводилась. При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 1 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР. У відповідності до ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Згідно ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. На день смерті ОСОБА_6 разом з ним проживали та були зареєстровані його дружина ОСОБА_7 та син ОСОБА_4 . Позивачка разом з батьком на день його смерті не проживала та не була зареєстрована за місцем його проживання. З заявою про прийняття спадщини після смерті батька до нотаріальної контори не зверталася, чого вона сама не заперечувала під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Доказом вступу в управління або володіння спадковим майном відповідно до п. 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (яка діяла на час відкриття спадщини) могли бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Таких доказів позивачкою надано суду не було. Отже, позивачка спадщину після смерті батька в установленому законом порядку не прийняла, оскільки не подала заяву про прийняття спадщини в нотаріальну контору, не була прописана з померлим на день смерті та фактично не вступила в управління або володіння спадковим майном, вважаючи, що цього робити не можна за життя мами. За такого після смерті ОСОБА_6 його дружина ОСОБА_7 та син ОСОБА_4 успадкували по ј частині спірного будинку. А з урахуванням долі дружини ОСОБА_7 у спільному сумісному майні (1/2ч.) її доля становила 3/4ч. будинку з господарськими будівлями та спорудами, а доля сина 1/4ч. будинку з господарськими будівлями та спорудами. ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_7 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть. На день її смерті разом з нею проживав та був зареєстрований син ОСОБА_4 . Згідно ч.3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. ОСОБА_4 про таку відмову не заявляв. Отже він є спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_7 . Позивачка на день смерті матері разом з нею не проживала та не була зареєстрована. Відповідно до ч.1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Позивачка у 6-місячний строк після смерті матері, а саме ІНФОРМАЦІЯ_8 , звернулася з заявою про прийняття спадщини. Таким чином позивачка та відповідач ОСОБА_4 є спадкоємцями, які прийняли спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_7 . Їх долі в порядку спадкування після смерті матері на спірний будинок становлять: 3/8 позивачки (3/4:2=3/8) та 5/8 у відповідача ОСОБА_4 ( 3/4:2 +1/4=5/8). Постановою приватного нотаріуса від 15 серпня 2018 року позивачці відмовлено у видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом, так як відсутні правовстановлюючі документу, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за захистом своїх прав за правилами позовного провадження, що і було зроблено позивачкою. Суд зазначеним обставинам належної правової оцінки не дав та помилково дійшов висновку, що позивачка має право на спадкування як після смерті своєї матері, так і після смерті батька, а також про те, що їх долі з відповідачем ОСОБА_4 у спадкуванні після смерті батьків є рівними. За такого рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволенні вимог, а саме про визнання за позивачкою права власності на 3/8 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , серія та номер 1-489 від 05.10.2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 та матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 3/8 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складання її повного тексту до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 17 травня 2021 року.