Постанова 4807 № 331/38/19

Дата документу 12.05.2021 Справа № 331/38/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №331/38/19 Головуючий у 1 інстанції Антоненко М.В. Провадження № 22-ц/807/1043/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Альфа-Банк", третя особа: ОСОБА_2 , про визнання недійсною третейської угоди,- В С Т А Н О В И Л А: У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ "Альфа-Банк", третя особа: ОСОБА_2 , про визнання недійсною третейської угоди. В позові зазначено, що 15.02.2008 р. між АКБ "Укрсоцбанк" і ОСОБА_2 було укладено договір кредиту № 334/08/8-К. За умовами цього договору ОСОБА_2 отримав кредит у сумі 178.138,75 грн. на строк до 14.02.2028 р. під 14 % річних. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вищезазначеним договором кредиту позивач виступила в якості майнового поручителя. 15.02.2008 р. між позивачем і ПАТ "Укрсоцбанк" було укладено договір поруки № 334/08/8-П. За умовами цього договору позивачка зобов`язалася перед банком відповідати за виконання ОСОБА_2 його зобов`язань за договором кредиту від 15.02.2008 р. № 334/08/8-К. Згідно з пунктом 5.2 цього договору сторони домовилися про те, спір розглядається одноособово третейським суддею Мороз О.А. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової,

15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем В.М. або ОСОБА_3 у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків у відповідності до чинного Регламенту постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. Позивач вважає, що її права як громадянина на судовий захист порушені, оскільки третейська угода, яку являє собою пункт 5.2 договору поруки, істотно обмежує можливість позивачки мати не заборонені законом цивільні права, а також не відповідає вимогам ст. ст. 203, 683 ЦК України, а також Закону України "Про захист прав споживачів". Третейська угода також є несправедливою, оскільки за її умовами на вирішення третейського суду передається невизначена або необмежена кількість спорів, встановлено обов`язок зі сплати значно вищого розміру судових витрат, ніж у разі звернення до суду цивільної юрисдикції, позивачці не було надано для ознайомлення регламент третейського суду як невід`ємну складову частину договору, Просила суд визнати недійсною і скасувати третейську угоду (застереження), викладене в пункті 5.2 договору поруки № 334/08/8-11, укладеного 15.02.2008 р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2020 року позов задоволено. Визнано недійсною і скасовано третейську угоду (застереження), викладене в пункті 5.2 договору поруки № 334/08/8-11, укладеного 15.02.2008 р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк"), ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Стягнуто з АТ "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору у розмірі 1089 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції АТ "Альфа-Банк" подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким позов залишити без задоволення. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача,пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що третейська угода не відповідає вимогам ст. 12 Закону України «Про третейські суди», оскільки позивач не була обізнана з умовами регламенту, третейське застереження в договорі не містить вичерпне коло питань, що передаються на третейський розгляд. Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції законним та обґрунтованим з огляду на наступне. Положеннями ч. 2 ст. 1 Закону України "Про третейські суди" визначено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону. За приписами ст. 12 ЗУ "Про третейські суди" третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно, діючого третейського суду , а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовується положення регламенту. Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Третейське судочинство (арбітрування) в Україні має обмежену підвідомчість. Перелік непідвідомчих спорів із моменту прийняття Закону України «Про третейські суди» кілька разів доповнювався, така тенденція на розширення кількості неарбітрабельних спорів досі спостерігається. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» від 05.03.2009 р. № 1076-VI перелік підвідомчих спорів було значно звужено, однією з причин чого ініціатори законопроекту прямо вказали численні зловживання як сторін третейського розгляду, так і третейських суддів. Наступним етапом скорочення переліку підвідомчості спорів стало прийняття Закону України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» від 03.02.2011 р. №o 2983-VI, яким було виключено справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Виключення цієї категорії спорів аргументувалося необхідністю забезпечення права споживача на захист своїх прав у суді загальної юрисдикції, оскільки в більшості випадків третейське застереження нав`язується споживачеві в типових договорах без можливості відмови чи редагування змісту, що виключає звернення до державного суду, зумовлює додаткові витрати на третейський збір, тоді як від сплати судового збору споживачі звільнені. З цієї точки зору видається не остаточно логічним виключення, які зроблено Постановою ВС від 15.11.17 для поручителів - у переважній більшості випадків таких саме фізичних осіб, як і отримувачі кредитів. Питання арбітрабельності споживчих спорів тісно пов`язано з визначенням категорії слабкої сторони у правовідносинах, а відтак і особливостей її захисту. За відсутності законодавчого закріплення чи визначення «слабкої сторони» цей термін, між тим, вживається в судовій практиці. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» вказує, що «умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності». Регламент Ради ЄС № 44/2001 про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах від 16.01.2001 р. до слабких сторін (weaker party) зараховує застрахованих осіб, споживачів і найманих працівників, передбачаючи для них право обрання більш сприятливих правил визначення юрисдикції судів. Відповідно до Директиви 93/13/ЕЕС про несправедливі умови у споживчих договорах від 05.04.1993 р., якою гарантуються мінімальні стандарти захисту прав споживачів, визнається несправедливою умова договору, яка не обговорювалася індивідуально, якщо в порушення вимоги добросовісності така умова викликає значну невідповідність в правах і обов`язках сторін на шкоду споживачу (аналогічна за змістом норма міститься й у ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). В додатку до Директиви міститься перелік умов, які визнаються несправедливими, серед яких зазначено й умову, яка має намір виключити чи завадити праву споживача звернутися до суду чи застосувати будь-який інший засіб юридичного захисту, особливо вимоги щодо передання спору виключно до арбітражу, не передбаченого правовими нормами (п. «q»). Згідно додатку ХХХІХ до глави 20 «Захист прав споживачів» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифікована Верховною Радою України із заявою Законом від 16.09.2014 р. № 1678-VII), положення Директиви 93/13/ЕЕС мають бути впроваджені протягом 3 років із дати набрання чинності цією Угодою про асоціацію. Відповідно до усталеної практики правозастосування ЄС визначення слабкої сторони базується на наявності в однієї зі сторін заздалегідь менш вигідного економічного становища, що без законодавчого "вирівнювання" та підтримки призводить до дисбалансу прав, обов`язків і можливостей сторін. Верховним Судом України надіслано для використання у практичній діяльності судів узагальнення практики застосування судами ЗУ "Про третейські суди" № 9-71 від 27.04.2009 р., де в п.5 зазначено, що якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди. Судам необхідно звернути увагу, що така норма передбачає обізнаність сторін третейської угоди з умовами регламенту та їх згоду з цими умовами, що також має бути підтверджене належними доказами. Третейська угода обов`язково повинна містити вказівку на вичерпне коло питань, які передаються на третейський розгляд. Види і форма третейської угоди визначена вищезазначеною статтею 12 ЗУ "Про третейські суди", відповідно до якої належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є первинною та обов`язковою умовою правомірності третейського розгляду спору. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 15.02.2008 р. між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк", і ОСОБА_2 укладено договір кредиту № 334/08/8-К. відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредит у сумі 178.138,75 грн. на строк до 14.02.2028 р. під 14 % річних. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вищезазначеним договором кредиту 15.02.2008 р. між ОСОБА_1 і банком було укладено договір поруки № 334/08/8-П, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язалася перед банком відповідати за виконання ОСОБА_2 його зобов`язань за договором кредиту від 15.02.2008 р. № 334/08/8-К. Згідно з пунктом 5.2 цього договору сторони домовилися про те, спір (без конкретного визначення такого спору) розглядається одноособово третейським суддею Мороз О.А. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової,

15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем В.М. або ОСОБА_3 у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків у відповідності до чинного Регламенту постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. Вирішуючи спірні правовідносини, судом першої інстанції вірно встановлено, що викладена в пункті 5.2 договору поруки третейська угода не відповідає вимогам статті 12 Закону України "Про третейські суди", враховуючи те, що ОСОБА_1 не була обізнана з умовами регламенту, третейське застереження в договорі не містить вичерпне коло питань, які передаються на третейський розгляд. Зі змісту п. 6.2 цього договору поруки вбачається, що всі і будь-які додатки до договору повинні бути підписані сторонами. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачем не надано жодного доказу не тільки ознайомлення ОСОБА_1 з Регламентом третейського суду, але навіть існування такого намагання з його сторони. Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів дійшла висновку про те, що в силу приписів ч.7 ст.12 ЗУ "Про третейські суди" пункт 5.2 договору поруки є недійсним. З огляду на те, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, вона має відповідати також встановленим цивільним законодавством вимогам, а саме ст. 203 ЦК України, і наслідки недодержання яких передбачені статтями 215, 216 ЦК України. Аналогічний висновок викладено в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 14-131цс19. Згідно рішення Європейського суду з прав людини :у справі "Deweer v. Belgium" від 27 лютого 1980 року, звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду, відбулася за вільним волевиявленням сторін спору. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що волевиявлення ОСОБА_1 відбулося, коли спору ще не існувало, тобто ОСОБА_1 об`єктивно не могла оцінити характер, тривалість і значення такого спору, а тому в даному випадку відсутнє вільне волевиявлення сторони щодо розгляду справи третейським судом. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у 2017-2019 рр. на розгляді в судах 1-ої і апеляційної інстанції перебувала цивільна справа № 336/5523/17, яка була ініційована саме ПАТ "Укрсоцбанк". В межах цієї справи розглядалися як первісний позов ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, так і зустрічний позов ОСОБА_1 до ПАТ "Укрсоцбанк" про визнання поруки припиненою. Згідно ухваленого у цій справі рішення Шевченківським районним судом м. Запоріжжя від 24.10.2018 р. і постанови Запорізького апеляційного суду від 05.06.2019 р., відповідач на протязі двох років поспіль не тільки свідомо порушував запропоновані ним самим умови підвідомчості спору, але і не висловив заперечень проти розгляду зустрічного позову поручителя шляхом заявлення клопотання про закриття провадження у справі в цій частині у зв`язку з непідвідомчістю спору суду загальної юрисдикції. Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності, колегією суддів визнаються безпідставними з огляду на те, що дія договору поруки не припинялася. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 17 травня 2021 року. Головуючий Судді: