Постанова 4817 № 607/10041/16

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/10041/16Головуючий у 1-й інстанції Ромазан В.В. Провадження № 22-ц/817/473/21 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 травня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Гірський Б. О., Шевчук Г. М., з участю секретаря - Іванюта О.М. представника позивача - Миська Т.Г., розглянувши в режимі відеоконференції цивільну справу № 607/10041/16 за апеляційною скаргою ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 серпня 2020 року, ухвалене суддею Ромазаном В.В., повний текст якого складено 14 серпня 2020 року, у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Омега» про виселення, В С Т А Н О В И В: У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Омега» (далі - ТОВ «ФК «Омега») про виселення. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що ОСОБА_5 , відповідно до договору іпотеки, укладеного 17 грудня 2007 року між ним та відкритим акціонерним товариством «Кредобанк» (далі - ВАТ «Кредобанк»), правонаступником якого є ТОВ «ФК «Омега», в забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором передав в іпотеку нерухоме майно - будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Позивач зазначав, що 26 травня 2016 року між ним та ТОВ «ФК «Омега» укладено два договори купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння, посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, відповідно до яких він став власником зазначеного домоволодіння. Проте, станом на момент подачі позову він, як повноправний власник нерухомого майна, не має доступу до приміщення будинковолодіння у зв`язку із проживанням у ньому відповідачів та відмовою останніх у добровільному порядку звільнити його. Зазначив, що відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. 30 червня 2016 року позивачем на адресу відповідача ОСОБА_5 надіслано вимогу про звільнення приміщення зазначеного домоволодіння у місячний строк, однак останній її не виконав. Згідно із інформацією виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29 грудня 2017 року у будинку АДРЕСА_1 зареєстровано дві особи: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У зв`язку з викладеним, позивач просив позов задовольнити, виселити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить йому на праві приватної власності. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 серпня 2020 року позов ОСОБА_4 задоволено. Виселено ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з будинку по АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_4 , з наданням іншого постійного житлового приміщення - будинку АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ТОВ «ФК «Омега». Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - адвокат Ярмусь В.Д. подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що під час оформлення договору купівлі-продажу будинковолодіння по АДРЕСА_1 , що належав ОСОБА_5 , а також після посвідчення договору, продавцем іпотекодержателем ТОВ «ФК «Омега» не було надано Іпотекодавцю ОСОБА_5 іншого жилого приміщення. Вказує, що будинковолодіння по АДРЕСА_1 ОСОБА_5 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору, на підставі іпотечного застереження, яке було зазначене в договорі іпотеки від 17 січня 2007 року, за реєстровим №

558. Іпотекодержатель ТОВ «ФК «Омега» при прийнятті рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, повинен виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Крім того, 29 червня 2016 року ОСОБА_4 на адресу ОСОБА_5 (тільки через 1 місяць після придбання) надіслав вимогу про звільнення належного йому будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 протягом одного місяця з моменту її отримання, відповідно до ст.40 Закону України «Про іпотеку». Аналогічна вимога про виселення направлена ОСОБА_4 на адресу ОСОБА_6 01 лютого 2018 року. Звертає увагу, що будь-якого нерухомого майна для проживання ні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 іпотекодержателем ТОВ «ФК «Омега» - не було запропоновано під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Вважає, шо іпотекодержатель ТОВ «ФК «Омега» до реалізації предмета іпотеки повинен був запропонувати ОСОБА_5 та ОСОБА_6 інше придатне для проживання житло до моменту звернення стягнення на майно іпотекодавця - ОСОБА_5 . Вказує, що оскаржуваним рішенням поза волею відповідачів переселено до іншої адміністративно-територіальної одиниці України в іншу область, чим порушено ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», так як останні постійно проживають в Тернопільській, а не у Львівській області. Також вказує на те, що у справах за позовами нових власників житла про виселення членів сім`ї попереднього власника, суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника. У зв`язку з викладеним просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 серпня 2020 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені позову відмовити. 28 жовтня 2020 року на адресу Тернопільського апеляційного суду від представника позивача ОСОБА_4 - адвоката Миська Т.Г. надійшов відзив на апеляційну скаргу. Відзив мотивований тим, що оскаржуване рішення не покладає надмірний тягар на відповідача, а навпаки є виправданим, оскільки останній досі не виконав рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 13 березня 2014 року про стягнення заборгованості за кредитним договором. З моменту (26 травня 2016 року) придбання позивачем права власності на оспорюване будинковолодіння відповідач не звільнив його і користується ним більше 4 років, хоча, як встановлено судом, ОСОБА_5 має місце для проживання у квартирі, що знаходиться в м.Тернополі та належить його дружині. Також зазначає, що ні ст.109 ЖК УРСР та ст.40 Закону України «Про іпотеку», ні постанови Верховного Суду не містять обов`язкових умов щодо місцезнаходження будинку, який надається при зверненні стягнення на предмет іпотеки, а тому, доводи відповідачів є хибними. У зв`язку з викладеним просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. В судовому засіданні представник позивача - адвокат Мисько Т.Г. проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи. Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Судом встановлено наступні обставини. Відповідно до кредитного договору № 3/К від 15 січня 2007 року, укладеного між ВАТ «Кредобанк» та товариством з обмеженою відповідальністю «Нечипорук Транспорт Сервіс» (далі ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс», позичальник), ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» надано кредит у розмірі 1 000 000, 00 євро, з метою придбання та сервісного обслуговування транспортних засобів згідно укладених договорів, який позичальник зобов`язувався повернути у строк до 13 січня 2012 року з відсотковою ставкою 12,00 % річних за користування кредитними коштами (т.1 а.с.129-131). З метою забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором, ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_5 17 січня 2007 року уклали нотаріально посвідчений договір іпотеки, за яким забезпечувалось виконання зобов`язань ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року, предметом іпотеки виступало нерухоме майно: будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 , яке належить іпотекодавцю на праві власності заставною вартістю у розмірі 2 218 900, 00 грн. (т.1 а.с.132-133). У подальшому до зазначеного договору іпотеки сторонами внесено зміни, зокрема, 22 січня 2010 року, 05 березня 2010 року, 31 березня 2011 року. Так внесеними змінами від 31 березня 2011 року сторони передбачили, що зазначеним договором іпотеки забезпечувались виконання зобов`язань ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року на суму кредиту 1 428 100, 58 євро, строк повернення кредиту 14 січня 2017 року, розмір відсоткової ставки 9,8 % річних (т.1 а.с.135-137). Відповідно до договору про відступлення права вимоги № 1 від 28 грудня 2011 року право вимоги за первісним кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року відступлено ПАТ «Кредобанк» на користь ТОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції». Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 13 березня 2014 року у справі № 1915/19152/2012 за позовом ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» до ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс», ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, змінено рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 лютого 2013 року шляхом стягнення із ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» заборгованості за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року у розмірі 1 667 745, 23 євро, що еквівалентно 16 976 122, 12 грн. На погашення заборгованості за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року у розмірі 1 667 745, 23 євро, що еквівалентно 16 976 122, 12 грн, стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» заборгованість у розмірі 494 007, 50 євро, що еквівалентно 5 206 592, 04 грн. (т.1 а.с.140-142). 02 квітня 2014 року між ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» та ТОВ «ФК «Омега» укладено договір факторингу № 97/0, відповідно до якого первісний стягувач відступив права вимоги до ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» за кредитним договором та усіма зобов`язаннями, що забезпечують належне виконання умов кредитного договору. Крім цього, 29 квітня 2014 року між ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» та ТОВ «ФК «Омега» укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до якого ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» відступило ТОВ «ФК «Омега» права вимоги за договором іпотеки від 17 січня 2007 року, укладеним між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_5 . Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 17 липня 2015 року замінено стягувача ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» за виконавчим документом № 1915/19152/2012 у виконавчому провадженні № 46326926 на ТОВ «ФК «Омега». 26 травня 2016 року між ТОВ «ФК «Омега» (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), від імені якого діяла на підставі довіреності ОСОБА_7 , укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння згідно із статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та пунктом 5.3 іпотечного договору, відповідно до якого продавець передав у власність покупця 1/2 частину будинковлодіння АДРЕСА_1 , житловою площею 147, 5 кв. м, загальною площею 373, 2 кв. м, а покупець прийняв це будинковолодіння у власність та має сплатити за нього певну грошову суму. Продаж вчинено за ціною 1 517 611, 00 грн. (т.1 а.с.4-5). Крім цього, 26 травня 2016 року між ТОВ «ФК «Омега» (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), від імені якого діяла на підставі довіреності ОСОБА_7 , укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння згідно із статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та пунктом 5.3 іпотечного договору, відповідно до якого продавець передав у власність покупця 1/2 частину будинковлодіння АДРЕСА_1 , житловою площею 147, 5 кв. м, загальною площею 373, 2 кв. м, а покупець прийняв це будинковолодіння у власність та має сплатити за нього певну грошову суму. Продаж вчинено за ціною 1 517 611, 00 грн. (т.1 а.с.6-7). Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 66995936 від 31 серпня 2016 року (т.1 а.с.8-10), право власності на будинковолодіння загальною площею 373, 2 кв. м, житловою 147, 5 кв. м по АДРЕСА_1 , яке виникло на підставі двох укладених договорів купівлі-продажу 1/2 частин будинковолодіння, зареєстроване 26 травня 2016 року за ОСОБА_4 (номер запису про право власності № 14716459 та № 14716111). За даними картотеки, переданої Тернопільським міським відділом управління державної міграційної служби України в Тернопільській області до Тернопільської міської ради за період з 01 серпня 2012 року по 31 березня 2016 року та за період виконання повноважень з 04 квітня 2016 року по 29 грудня 2017 року, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано дві особи, зокрема ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 23 червня 2012 року (т.1 а.с.160). 29 червня 2016 року та 01 лютого 2018 року ОСОБА_4 на адресу відповідачів надсилав вимоги про звільнення належного йому будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , протягом одного місця з моменту їх отримання, які останні отримали відповідно 02 липня 2016 року та 06 лютого 2018 року. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на підставі вказаних вище договорів купівлі-продажу, укладених відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку», позбавлений можливості одноособово користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, а також член його сім`ї, відмовляються виселятися з нього. Усталена практика Верховного Суду України засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV (далі - Закон № 898-IV) та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно», що міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Судом першої інстанції вірно встановлено, що кредит надавався не на придбання будинку, який виступав предметом іпотеки, а тому відповідачі не можуть бути виселені зі спірного будинку без надання іншого постійного жилого приміщення. Загальна площа будинковлодіння АДРЕСА_1 становить 373.2 кв.м., житлова - 147.5 кв.м. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові від 31 жовтня 2018 року по справі № 753/12729/15-ц, провадження №14-317цс18, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, а також враховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 просив надати відповідачам інше житло по АДРЕСА_2 (100 км. від м.Тернопіль), яке належить ТОВ «ФК «Омега». Вказаний цегляний житловий будинок складається з п`яти житлових кімнат житловою площею 115.0 кв.м. та кухні, а загальна площа житлового будинку становить 207.6 кв.м. У даному житловому будинку ніхто не зареєстрований і не проживає. Наведене підтверджується Інформацією з Держвного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (т.2 а.с.53-57), свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 31 липня 2018 року (т.1 а.с.231), довідкою про склад сім"ї, виданою Глинянською міською радою Золочівського району Львівської області від 06 лютого 2020 року №196 (т.2 а.с.8). Будь-яких доказів, що вказане житло не відповідає технічним та санітарним нормам, не придатне для проживання відповідачів та не відповідає критеріям, передбаченим статтею 50, частиною другою статті 114 ЖК Української РСР (благоустроєність, відповідність технічним, санітарним нормам тощо), відповідачами суду не надано. Також колегія суддів зазначає, що чинне законодавство не містить імперативних вказівок про необхідність розташування іншого житла, яке надається особі в зв"язку із зверненям стягнення на предмет іпотеки в межах саме того населеного пункту, де проживала особа, яка підлягає виселенню. Стаття 114 ЖК УРСР, в якій зазначається про необхідність знаходження надаваного громадянам у зв"язку із виселенням житла в межах одного населеного пункту до даних правовідносин не застосовується, оскільки врегульовує порядок виселення з інших підстав. Крім цього, на дані правовідносини не розповсюджується Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки такий кредит надавався юридичній особі - ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс». Загальна площа спірного нерухомого об`єкта складає більш ніж 250 кв.м., тобто, більше встановленого зазначеним Законом обмеження для житлового будинку. Також позивачем надсилались вимоги відповідачам про звільнення із спірного приміщення упродовж одного місяця з моменту отримання такої вимоги, що ними було проігноровано. Окрім того, суд апеляційної інстанції враховує, що у разі незгоди відповідачів на запропонований позивачем варіант надання їм у користування житлового будинку або неможливості застосування запропонованого варіанту у відповідачів є можливість користуватись іншим житловим приміщенням у м.Тернополі, яке зареєстровано на праві власності за дружиною ОСОБА_5 - ОСОБА_8 (квартира АДРЕСА_3 ), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (т.1 а.с.198). Доводи представника апелянтів про те, що Іпотекодержатель повинен був надати відповідачам інше житлове приміщення ще на момент звернення стягнення на предмет іпотеки суд апеляційної інстанції до уваги не бере, оскільки постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду, а не під час позасудового врегулювання спору на підставі договору. Твердження представника апелянта про те, що рішенням суду ОСОБА_5 та ОСОБА_6 виселено і примусово вселено до іншого житлового приміщення поза волею відповідачів в іншу область, колегія суддів відхиляє, оскільки суд не зобов`язував відповідачів до примусового вселення в інше житлове приміщення. При цьому у відповідачів є можливості користуватись іншим житловим приміщенням у м.Тернополі, яке зареєстровано на праві власності за дружиною ОСОБА_5 - ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 , що свідчить про право вибору відповідачів свого місця проживання. Крім того, ні ст.109 ЖК Української РСР, ні ст.40 Закону України «Про іпотеку» не містять обов`язкових умов щодо місцезнаходження будинку, який надається при зверненні стягнення на предмет іпотеки, а тому доводи відповідачів є хибними. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Задовольняючи позов, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно. Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 серпня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 11 травня 2021 року. Головуючий Судді