Постанова 4857 № 817/1550/16

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 817/1550/16 пров. № А/857/3101/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Обрізка І.М., Кухтея Р.В., секретаря судового засідання Лутчин А.М., розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Дудар О.М.). ухвалене у відкритому судовому засіданні в м.Рівне 26 серпня 2020 року, повне судове рішення складено 07 вересня 2020 року, у справі №817/1550/16 за позовом Начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Іщук Наталії Володимирівни до Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, Начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Смачило Іванни Василівни про визнання протиправною бездіяльності, стягнення винагороди, стягнення матеріальної та моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: 04.10.2016 начальник відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Іщук Наталія Володимирівна звернулася в суд з позовом до Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Смачило Іванни Василівни, з урахуванням заяв про зміну позовних вимог, просила: -визнати протиправною бездіяльність щодо виконання вимог Порядку виплати та розмірів винагород державному виконавцю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2015 №126 та виплати винагороди державного виконавця в сумі 84 515,22 грн; - стягнути невиплачену позивачу винагороду державного виконавця за забезпечення своєчасного виконання виконавчих документів в повному обсязі в сумі 84 515,22 грн; - стягнути матеріальні збитки, завдані невиплатою заробітку (винагороди державного виконавця), який підлягає до включення в розрахунок допомоги по вагітності та пологах, в сумі 44 556,12 грн; - стягнути моральну шкоду в сумі 50000,00грн. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26.08.2020 позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Смачило Іванни Василівни щодо невиконання нею вимог Порядку виплати та розмірів винагород державному виконавцю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2015 №126 та невиплати начальнику відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Іщук Наталії Володимирівні у порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2015 №126, винагороди державного виконавця у загальній сумі 78 292,04 грн.; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на користь ОСОБА_1 винагороду державного виконавця у загальній сумі 78 292,04 грн.; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у сумі 6 391,42 грн.; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн. В решті позову відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що винагорода державного виконавця, яка виплачувалася на підставі статті 46 Закону №606-XIV, залежить від якості, результативності праці, тому, така не може вважатися одноразовою виплатою, а відтак, є складовою оплати праці у вигляді додаткової заробітної плати та належить до структури заробітної плати. Суд першої інстанції зазначив, що посилання відповідача-1 на відсутність бюджетних коштів, як на причину неможливості виплати позивачу винагороди державного виконавця, є безпідставними та вказав, що з наданих відповідачем доказів у справі слідує, що іншим державним виконавцям, у тому числі й тим, що входили до складу виконавчої групи з виконання виконавчого провадження про стягнення заборгованості з Державного підприємства «Рівненський автомобільний ремонтний завод», виплачувалася винагорода на основі поданих ними у ті ж періоди заяв. Суд першої інстанції зазначив, що у даній справі повноваження щодо погодження заяви державного виконавця для виплати винагороди або, за відсутності підстав для виплати, повернення заяви державному виконавцю регламентовано Порядком №126. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне територіального управління юстиції у Рівненській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26.08.2020 та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції не досліджено в повній мірі обставини справи, не правильно надано оцінку таким обставинам. Скаржник вказує, що порядок виплати заробітної плати не може бути прирівняно до порядку виплати винагороди державного виконавця. Скаржник зазначає, що при прийнятті рішення про винагороду державному виконавцю враховується обсяг бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом на відповідний рік. Вважає, що суд дійшов неналежним висновків щодо матеріальної та моральної шкоди, яка підлягає виплаті на користь позивача. В судовому засіданні представник скаржника апеляційну скаргу підтримав, представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуване рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 27 липня 2012 року перебувала на посаді начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Рівненській області. Наказом Головного територіального управління юстиції у Рівненській області від 11 лютого 2015 року №97/04/к на ОСОБА_1 покладено виконання обов`язків начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області. ОСОБА_1 входила до складу виконавчої групи з виконання зведеного виконавчого провадження про стягнення заборгованості з Державного підприємства «Рівненський автомобільний ремонтний завод» і протягом 2015 року подавала заяви про виплату винагороди учасникам виконавчої групи. На ім`я начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області подано заяви про виплату винагороди членам вказаної виконавчої групи, які затверджені ОСОБА_1 та погоджені в.о. начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Дмитрієнко С.В. Листом від 18 грудня 2015 року за №12863/02-11/29 за підписом начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області в.о. начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Іщук Н.В. повідомлено, що станом на 18 грудня 2015 року в Управлінні державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області залишаються невиплаченими на її користь 25 заяв про виплату винагороди державного виконавця на загальну суму 97 517,15 грн. Вважаючи таку невиплату протиправною, ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний захист на час виникнення спірних правовідносин встановлено Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 №202/98-ВР (далі - Закон №202/98-ВР). Згідно з частиною 1 статті 6 Закону №202/98-ВР працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції) є державними службовцями. Відповідно до статті 17 Закону №202/98-ВР заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби, зазначеного у частині 1 статті 6 цього Закону, складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, а також інших надбавок згідно із законодавством. За забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа державні виконавці одержують винагороду в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Фінансове і матеріальне забезпечення діяльності працівників органів державної виконавчої служби та фінансування витрат на проведення та організацію виконавчих дій здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, порядок формування яких встановлюється Законом України «Про виконавче провадження» (частина 1 статті 18 Закону №202/98-ВР). Статтею 46 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій він має право на винагороду, яка виплачується за рахунок виконавчого збору. Порядок виплати, розмір винагороди та критерії оцінки роботи державного виконавця встановлюються Кабінетом Міністрів України. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що винагорода державного виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв`язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. Механізм виплати винагород державному виконавцю та розміри таких винагород визначено Порядком виплати та розміри винагород державному виконавцю, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2015 року №126 (далі - Порядок №126), відповідно до пункту 2 якого державний виконавець, який забезпечив фактичне виконання в повному обсязі виконавчого документа майнового характеру, під час виконання якого здійснювалася реалізація майна боржника, отримує винагороду в розмірі 5 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (крім іпотечного майна). Згідно з пунктом 3 Порядку №126 фактичним виконанням виконавчого документа в повному обсязі вважається виконання виконавчого документа в установлені статтею 30 Закону України «Про виконавче провадження» строки із стягненням у повному обсязі виконавчого збору за таким виконавчим документом, а також витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій (у разі винесення державним виконавцем постанови про стягнення витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій). Відповідно до положень пунктів 4 - 7 Порядку №126 для виплати винагороди державний виконавець подає заяву. До заяви про виплату винагороди додаються копії постанов про відкриття виконавчого провадження та про закінчення виконавчого провадження. У заяві про виплату винагороди державний виконавець визначає розрахунок розміру належної до виплати винагороди. У разі коли виконання виконавчого документа було забезпечено виконавчою групою, заява про виплату винагороди подається керівником виконавчої групи особі, яка прийняла рішення про утворення виконавчої групи. У заяві визначається розрахунок (розподіл) цієї винагороди між усіма членами виконавчої групи. При цьому сума винагороди всій виконавчій групі не повинна перевищувати розміру винагороди, встановленого пунктом 2 цього Порядку. У рамках зведеного виконавчого провадження винагорода виплачується за кожним окремим виконавчим документом за виконавчим провадженням, яке входить до складу зведеного, за наявності підстав, передбачених пунктом 3 цього Порядку. Згідно з пунктом 8 Порядку №126, заява про виплату винагороди розглядається керівником державного виконавця протягом двох робочих днів з дати її отримання та за наявності підстав, передбачених пунктом 3 цього Порядку, погоджується ним і скріплюється печаткою із зазначенням дати погодження. За відсутності підстав для виплати винагороди зазначена заява протягом двох робочих днів з дати її отримання повертається державному виконавцю з обґрунтуванням підстав для відмови. Під час розгляду заяви про виплату винагороди державному виконавцю перевіряються своєчасність та повнота вчинених виконавчих дій, а також достовірність викладених у заяві відомостей (пункт 9 Порядку №126). Відповідно до пункту 11 Порядку №126 погоджена безпосереднім керівником заява про виплату винагороди державному виконавцю структурного підрозділу територіального органу Мін`юсту, що забезпечує здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень, не пізніше ніж протягом наступного робочого дня передається на погодження керівнику структурного підрозділу відповідного Головного територіального управління юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в області, мм. Києві та Севастополі, що забезпечує здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень. Згідно з пунктом 12 Порядку №126 за достатністю та обґрунтованістю підстав для виплати державному виконавцю винагороди посадові особи, зазначені у пункті 11 цього Порядку, зобов`язані погодити заяву про виплату винагороди державному виконавцю протягом п`яти робочих днів з дати її отримання. За відсутності підстав для виплати винагороди зазначена заява протягом п`яти робочих днів з дати її отримання повертається державному виконавцю з обґрунтуванням підстав для відмови. Пунктом 13 Порядку №126 встановлено, що рішення відповідної посадової особи про відмову у виплаті винагороди або бездіяльність відповідної посадової особи щодо прийняття рішення про виплату винагороди державний виконавець має право оскаржити до керівника вищого рівня. Згідно з пунктом 14 Порядку №126, погоджена керівником структурного підрозділу відповідного Головного територіального управління юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в області, м. Києві та Севастополі, що забезпечує здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень, або керівником Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту в установленому порядку заява про виплату винагороди державному виконавцю не пізніше ніж протягом наступного робочого дня після погодження надсилається (подається) відповідному Головному територіальному управлінню юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в області, мм. Києві та Севастополі (уповноваженому структурному підрозділу Мін`юсту) та є підставою для видачі протягом п`яти робочих днів з дня отримання погодженої заяви відповідного наказу із зазначенням у ньому розміру винагороди. Отже, рішення про наявність чи відсутність підстав для виплати винагороди державного виконавця приймається уповноваженими на це пунктом 11 Порядку особами - керівником структурного підрозділу Головного територіального управління юстиції в області, що оформляється або шляхом погодження такої заяви, або шляхом її повернення державному виконавцю протягом установлених Порядком строків та передається для виконання до Головного територіального управління юстиції в області. Відповідно до пункту 16 Порядку №126 державний виконавець одержує винагороду одночасно з виплатою заробітної плати. Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-В), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Механізму виплати винагород державному виконавцю, затвердженому Порядком № 126, кореспондують положення розділу Х Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року. Отже, на законодавчому рівні визначено чіткий перелік обов`язкових дій, вчинення яких передує виданню наказу та здійсненню виплати винагороди державному виконавцю, тобто ініціювання питання такої виплати має відбуватись згідно з встановленою правовою процедурою, визначеною, зокрема, у Порядку № 126 та Інструкції № 512/5. Згідно з вимогами Порядку №126, для відповідної посадової особи передбачено лише один вид правомірної поведінки: у разі погодження заяви - видати наказ про виплату державному виконавцю винагороди, у разі відсутності підстав - повернути заяву державному виконавцю. Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, подані позивачем заяви погоджені визначеними у Порядку №126 посадовими особами, будь-які рішення про відмову у виплаті винагороди державного виконавця за наслідками розгляду поданих позивачем заяв не приймалися, заяви про виплату цієї винагороди не поверталися. Належні та допустимі докази відкликання підписів в.о.начальником управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Дмитрієнко С.В. з деяких заяв, поданих позивачем відповідачами, не надано. Водночас, покликання скаржника на висновок щодо законності і повноти вчинення виконавчих дій державними виконавцями при виконанні зведеного виконавчого провадження про стягнення заборгованості з Державного підприємства «Рівненський автомобільний ремонтний завод» за підписом в.о. начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Лопацької І.В. та постанову про результати перевірки законності виконавчого провадження від 13.02.2017, на переконання суду апеляційної інстанції, не підтверджуються відсутність підстав для виплати позивачу відповідної винагороди, оскільки такі складено після звернення позивача до суду з позовом та відкриття судом 20.10.2016 провадження в даній адміністративній справі, тобто на час виникнення спірних правовідносин такі були відсутні, тоді як належним чином погоджені заяви позивача повернуті державному виконавцю не були. Окрім того, відповідачами загалом заперечується фактичне здійснення позивачем виконавчих дій в межах зведеного виконавчого провадження про стягнення заборгованості з Державного підприємства «Рівненський автомобільний ремонтний завод», а описані лише окремі недоліки не можуть слугувати самостійною підставою для твердження про несумлінне виконання позивачем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій, що, на переконання відповідачів, є передумовою для виникнення права на виплату винагороди в розумінні статті 46 Закону №606-XIV. В свою чергу, окремі недоліки заяви, на які покликається скаржник, за погодження таких в.о.начальником управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Дмитрієнко С.В. не можуть бути підставою для не виплати позивачу відповідної винагороди. При цьому, іншим державним виконавцям, в тому числі тим, що входили до складу виконавчої групи та іншим державним виконавця районних відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Рівненській області виплачувалась винагорода на основі поданих ними у ті ж періоди заяв. Щодо аргументів скаржника про відсутність бюджетних коштів, як на причину неможливості виплати позивачу винагороди державного виконавця, то такі, на переконання суду апеляційної інстанції, не можуть прийматись до уваги, оскільки відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка в силу приписів частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» підлягає застосуванню судами як джерело права, відсутність відповідних рахунків для виплат за виданим виконавчим листом, тощо не можуть прийматися до уваги, оскільки реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (справа «Кечко проти України»). Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007). Суд апеляційної інстанції також зазначає, що винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, визначених розділом 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року №5, а також така не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством. Винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Враховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою. Віднесення винагороди державному виконавцю до складових заробітної плати, які враховується при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати врегульовано Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16. Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За встановлених обставин, суд апеляційної інстанції, надаючи правову оцінку аргументам сторін, вважає вірним висновки суду першої інстанції, що за відсутності правових підстав для відмови позивачу у виплаті винагороди державного виконавця та з урахуванням попередньо виплачених позивачу сум, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Смачило Іванни Василівни щодо невиконання вимог Порядку №126 та невиплати позивачу винагороди державного виконавця в сумі 78292,04 грн. підлягають задоволенню. Щодо стягнення матеріальної та моральної шкоди на користь позивача, то суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що задоволенню вимог про відшкодування шкоди повинно передувати встановлення факту її заподіяння позивачу незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади. 06.11.2015 позивачу видано листок непрацездатності у зв`язку з вагітністю та пологами, на підставі такого вплачено допомогу у зв`язку з вагітністю і пологами в сумі 20 118,55грн., що сторонами не заперечується. Оскільки, розрахунковим періодом для обчислення суми допомоги у зв`язку із вагітністю і пологами позивачу за листком непрацездатності від 06.11.2015 є період з 01.11.2014 по 31.10.2015, заяви на виплату винагороди державного виконавця на невиплачену суму подані позивачем у період з 15 травня по 1 липня 2015 року, а тому, з врахуванням положень Порядку №126, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованою вимогу позивача про стягнення на її користь матеріальної шкоди у вигляді упущеної вигоди, що полягає в недоотриманні сум допомоги у зв`язку з вагітністю і пологами. Відповідно до долученого до матеріалів справи відповідачем розрахунку, недоотримана позивачем сума допомоги за листком непрацездатності від 06.11.2015 становить 6391,42грн. Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що в силу статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. За змістом статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України із цих питань, даних у пункту 9 Постанови від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. При цьому, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, при вирішенні спору щодо відшкодування моральної шкоди слід дослідити чим підтверджується факт заподіяння особі моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони заподіяні та в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі оцінюється заподіяна шкода. Позивач, обґрунтовуючи перенесені страждання покликається на виникнення проблем зі здоров`ям, що обумовили необхідність звернення до Національного інституту серцево-судинної хірургії ім.М.М.Амосова НАМН України та Інституту педіатрії, акушерства та гінекології за медичною допомогою, на підтвердження чого надано відповідні докази. За встановленого при вирішені справи факту порушення прав позивача у спірних правовідносинах, неодноразові звернення позивача до лікувальних закладів і стан вагітності, в якому перебувала позивач на час існування спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції вважає вірними висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для присудження на користь позивача за рахунок Головного територіального управління юстиції у Рівненській області моральної шкоди в сумі 10000,00грн. Оскільки учасники справи не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, в силу приписів статті 308 КАС України рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення стаття 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви протиправності невиплати позивачу винагороди державному виконавцеві, а також обґрунтовано підстави для стягнення матеріальної та моральної шкоди, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Керуючись статтями 229, 241, 243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року у справі №817/1550/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Т. І. Шинкар судді І. М. Обрізко Р. В. Кухтей Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 11.05.2021 згідно з ч.3 ст.321 КАС України