Постанова КЦС ВС № 405/500/18

Постанова Іменем України 29 квітня 2021 року м. Київ справа № 405/500/18 провадження № 61-14498св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р. та за касаційною скаргою Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2020 року, ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути за рахунок держави через Державну казначейську службу України (далі - ДКСУ) шкоду в розмірі 2 250 000,00 грн, 47,10 грн, 3 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби та направити її органам, до повноважень яких належить притягнення таких осіб до відповідальності. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 24 липня 2015 року Ленінський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області відкрив виконавчі провадження з виконання рішення Кіровоградського апеляційного суду від 25 червня 2015 року у справі № 405/11641/13-ц, які в подальшому були направлені на виконання до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. На його переконання, жодної предметної дії з примусового виконання рішення суду не відбулося, майно з незаконною добудовою було перепродано, через що йому довелось неодноразово звертатись до органів державної виконавчої служби, суду, у зв`язку з чим він зазнав стійкого психічного напруження, хронічного перенавантаження та втрат життєвих сил, пригніченості, недомагання, втомленості, фізичного болю, глибокого відчуття несправедливості, хвилювання, розладу душевного здоров`я, погіршенням стосунків із сином та оточуючими Вважає, що йому завдано шкоди, а саме в розмірі 2 250 000,00 грн - як негативний для нього наслідок незаконної поведінки державного виконавця, що призвело до уникнення примусового виконання, перепродажу боржниками майна, що створило умови неможливості відновлення становища, спричинило втрату робочого приміщення, його знецінення; 47,10 грн - як шкода, завдана внаслідок неправомірної поведінки державного виконавця, що призвело до вимушених витрат під час комунікації з органом державної виконавчої служби, який не вчиняв жодних дій з організації примусового виконання, створював обставини витрачання коштів; 3 000 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди, яку обґрунтовував практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо усунення статусу жертви порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), довго тривалість, численністю і виснажливістю процедур захисту, які обумовлені неправомірною поведінкою службовців державної виконавчої служби, втратою майнових активів, триваючим втручанням в його психологічний стан. Просив стягнути зазначену шкоду та постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби та направити її органам до повноважень яких належить притягнення таких осіб до відповідальності. У зв`язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 24 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач обрав неправильний спосіб захисту своїх порушених прав. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Дніпровський апеляційний суд постановою від 04 вересня 2020 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунка ДКСУ на користь ОСОБА_1 в розмірі 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення місцевого суду залишив без змін. Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби, на який позивач посилається як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. У зв`язку з цим апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту в частині відшкодування майнової шкоди. Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив з того, що оскільки судовими рішеннями встановлена бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби у процесі виконання судового рішення про зобов`язання вчинити дії, то наявні усі складові цивільно-правової відповідальності. Враховуючи тривалість неналежного примусового виконання судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, про стягнення на користь позивача 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. При цьому суд зазначив, що визначений розмір моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних і душевних страждань позивача, ступеня вини посадових осіб державної виконавчої служби у завданні моральної шкоди. Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У вересні 2020 року Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2020 року і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року. Підставою касаційного оскарження Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) вказувало те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 757/24101/16-ц, від 08 жовтня 2018 року у справі № 521/2354/17, від 13 березня 2019 року у справі № 321/399/17, від 20 березня 2019 року у справі № 753/19110/15-ц та від 12 вересня 2019 року у справі № 465/4676/16-ц. Касаційна скарга Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою не до держави України в особі Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (як до органу, що має статус юридичної особи, в якій працюють державні виконавці), а до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, тобто до структурного підрозділу, що забезпечує реалізацію повноважень з питань державної виконавчої служби, здійснення примусового виконання рішень у випадках, передбачених законом. Таким чином, позов у цій справі пред`явлено до неналежного відповідача. Також скарга містить доводи про недоведеність позивачем заявлених вимог і про обґрунтованість рішення місцевого суду про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яку уточнив на виконання ухвали Верховного Суду від 02 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення. Просив стягнути за рахунок держави через Державну казначейську службу України на свою користь спричинену шкоду в розмірі 40 132,00 грн + 154 474,00 грн. (які за висновком експерта складаються з втраченої ринкової вартості офісу та упущеної вигоди) як негативний для нього наслідок незаконної поведінки державного виконавця, що призвело до уникнення примусового виконання, перепродажу боржниками майна та неможливості відновлення становища, спричинило втрату робочого приміщення, його знецінення; спричинену шкоду 47,10 грн внаслідок неправомірної поведінки виконавця, що призвело до змушених витрат під час комунікації з органом державної виконавчої служби, який не вчиняв жодної дії з організації примусового виконання, створював обставини витрачання коштів; 3 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, яку обґрунтовував практикою ЄСПЛ щодо усунення статусу жертви порушення Конвенції, довготривалістю, численністю і виснажливістю процедур захисту, які зумовлені неправомірною поведінкою службовців державної виконавчої служби, втратою майнових активів, триваючим втручання в його психологічний стан; компенсувати понесені судові витрати, пов`язані з розглядом справи; вартість проведеної судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної експертизи з визначення розміру спричиненої шкоди за договором від 05 квітня 2020 року в сумі 3 300,68 грн. Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначив те, що суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4100/17. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильного застосували норми матеріального права, неповно з`ясували обставини справи та дійшли безпідставного висновку, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права. Зокрема, суд першої інстанції не тільки не навів логічного і послідовного обґрунтування того, чому саме неможливо застосувати до спірних правовідносин статтю 56 Конституції України, статті 1173, 1174 ЦК України, а і допустив обмежене тлумачення статті 16 ЦК України. При цьому проігнорував положення статті 11 ЦК України про підстави виникнення цивільних прав і обов`язків. Апеляційний суд, у свою чергу, не звернув уваги на те, що бездіяльність виконавчої служби не лише до призвела порушення передбачених законодавством термінів виконання судового рішення, а й унеможливила його виконання взагалі у зв`язку із втратою можливості застосування судового примусу до боржників, які втратили статус власників об`єкта невиконаного судового зобов`язання з усунення наслідків самочинного будівництва. Водночас у матеріалах справи є беззаперечні докази, які підтверджують, що з 01 березня 2016 року (момент отримання матеріалів виконавчого провадження) та до 10 квітня 2019 року (момент передання виконавчого провадження до іншого відділу державної виконавчої служби) управління забезпечення примусового виконання рішень (бездіяльність якого встановлена судом 06 вересня 2017 року, і воно зобов`язане було виконати вимоги суду, тобто усунути порушення) не вчинило жодної дії на виконання функціональних обов`язків. Саме воно створило умови для перепродажу предмета невиконаного судового зобов`язання, спричинення шкоди і збитків стягувачу. Крім того, до апеляційного суду було надано експертний висновок від 16 квітня 2020 року № 0504/20, яким визначено розмір збитків, однак апеляційний суд не надав оцінки цьому доказу. Разом з цим у цьому висновку визначено більш точний розмір завданої шкоди, збитків, пов`язаних з негативними наслідками кричущої бездіяльності представників влади під час імітації виконання судового рішення. Апеляційний суд неправильно визначив розмір моральної шкоди. Крім того, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що у позовній заяві він просив постановити окрему ухвалу щодо наявних порушень посадовців державної виконавчої служби, які призвели до завдання шкоди та збитків. Також скарга містить доводи про те, що суди проігнорували статтю 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), в якому просив змінити постанову апеляційного суду та задовольнити вимоги його касаційної скарги. При цьому вказував на безпідставність доводів скарги щодо пред`явлення позову до неналежного відповідача, оскільки позов у цій справі пред`явлено саме до держави в особі її повноважних органів, які мають нести відповідальність за ті негативні наслідки, які призвели до неможливості примусового виконання рішення та знецінення майна. У березні 2021 року Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просило залишити її без задоволення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 13 листопада 2020 року справа № 405/500/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . Фактичні обставини справи Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області перебували два виконавчі провадження - № 48198821 та № 48198757 - з виконання виконавчих листів, виданих Ленінським районним судом міста Кіровограда на виконання рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 25 червня 2015 року у справі № 405/11641/13-ц, яким зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в користуванні східцями до квартири АДРЕСА_1 ; зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відновити східці до квартири АДРЕСА_1 за зазначеною адресою та привести їх у первинний, придатний до використання стан; зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 демонтувати східці до квартири АДРЕСА_2 ; зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 демонтувати двері з квартири АДРЕСА_2 за вказаною адресою на АДРЕСА_2 та вставити вікно. Зазначені виконавчі провадження відкриті 24 липня 2015 року Ленінським відділом державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції та передані до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області згідно з постановою про передачу матеріалів виконавчого провадження від 19 лютого 2016 року, прийнятою директором Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Терлецькою О. О. 01 березня 2016 року виконавчі провадження № 48198821 та 48198757 були прийняті до виконання державним виконавцем, про що ухвалено відповідні постанови. В ході здійснення вказаних виконавчих проваджень на адресу боржників направлено вимогу від 01 березня 2016 року № 02.1-14/3104, якою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язано виконати вимоги виконавчих листів Ленінського районного суду міста Кіровограда від 20 липня 2015 року у справі № 405/11641/13-ц та надати докази виконання рішення суду. На вимогу державного виконавця боржники листом повідомили, що рішення суду в частині зобов`язання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в користуванні східцями до квартири АДРЕСА_1 виконано. Також у листі зазначено, що в частині зобов`язання демонтувати східці до квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою та в частині зобов`язання демонтувати двері з квартири АДРЕСА_2 і вставити вікно, основним предметом є квартира як житлове приміщення. Однак згідно із свідоцтвом про право власності, а також постановою Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у спільній власності боржників перебуває нежитлове приміщення з ганком та сходами площею 41,8 кв. м, а не квартира АДРЕСА_2 , до якої вони зобов`язані демонтувати східці, двері та встановити вікно. Таким чином, відсутній предмет, відповідно до якого необхідно здійснити певні дії. Щодо виконання судового рішення в частині зобов`язання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відновити східці до квартири АДРЕСА_1 та привести у первинний, придатний до використання, стан, боржники повідомили, що ця квартира, до якої ведуть східці, які необхідно відновити, в цілому не існує, оскільки згідно з документами за ОСОБА_1 за вказаною адресою зареєстроване нежитлове приміщення площею 11,8 кв. м. Після чого державний виконавець надіслав до Ленінського районного суду міста Кіровограда заяву про роз`яснення рішення суду у справі № 405/11641/13-ц, на підставі якого було видано відповідні виконавчі листи. 30 березня 2016 року державний виконавець прийняв постанови про зупинення виконавчих проваджень № 48198821 та № 48198757, а 05 серпня 2016 року виконавчі провадження були поновлені. 05 вересня 2016 року на адресу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надіслано вимогу № 02.1-14/12660 згідно з якою боржників зобов`язано виконати виконавчі листи від 20 липня 2015 року у справі № 405/11641/13-ц, видані Ленінським районним судом міста Кіровограда, та надати докази виконання рішення суду в строк до 13 вересня 2016 року. 14 вересня 2016 року державний виконавець прийняв постанову про накладення штрафу, яку було направлено боржнику до виконання. 21 вересня 2016 року державний виконавець направив боржнику вимогу з попередженням щодо повторного накладення штрафу у разі невиконання виконавчого документа в строк до 28 вересня 2016 року. 29 вересня 2016 року державний виконавець повторно прийняв постанову про накладення штрафу в подвійному розмірі, яку направлено боржнику 29 вересня 2016 року до виконання, а також направлено вимогу з попередженням про те, що в разі невиконання вимог державного виконавця та постанови про накладення штрафу державний виконавець буде розглядати питання щодо звернення до правоохоронних органів з поданням про притягнення боржника до кримінальної відповідальності. У зв`язку з тим що жодних дій боржник не вчинив, 04 жовтня 2016 року державний виконавець склав подання в порядку статті 89 Закону України «Про виконавче провадження», статті 214 КПК України, статті 382 КК України та надіслав на адресу Кіровоградського відділу поліції ГУ НП в Кіровоградській області для внесення відомостей за цим поданням до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом умисного невиконання та перешкоджання виконанню рішення суду. 04 жовтня 2016 року державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження, яка разом з оригіналом виконавчого документа була направлена до Ленінського районного суду міста Кіровограда. Ухвалою Ленінського районного суду міста Кіровограда від 06 вересня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 04 червня 2018 року, було визнано неправомірною бездіяльність посадових осіб Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (а саме державного виконавця Ріги М. М.) щодо порушення встановлених строків здійснення виконавчого провадження (№ 48198821, № 48198757), невиконання заявлених стягувачем за виконавчими провадженнями вимог у заявах від 22 березня 2016 року, від 29 березня 2016 року, від 14 вересня 2016 року; визнано неправомірною та скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження від 04 жовтня 2016 року ВП № 48198821; визнано неправомірною та скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження від 04 жовтня 2016 року ВП № 48198757; зобов`язано Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області вжити передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо примусового виконання судового рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 25 червня 2015 року у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом - виконавчими листами № 405/11641/13-ц, забезпечити участь стягувача за виконавчим провадженням у вчиненні виконавчих дій, своєчасно і в повному обсязі вчинити виконавчі дії щодо виконання виконавчих листів № 405/11641/13-ц; в іншій частині скаргу заявника залишено без задоволення. На підставі ухвали Ленінського районного суду міста Кіровограда від 06 вересня 2017 року у справі № 405/11641/13-ц виконавчі провадження були відновлені. 10 квітня 2019 року відповідними постановами виконавчі провадження № 48198821 та № 48198757 були передані до Подільського відділу державної виконавчої служби міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п`ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства. Згідно з частиною другою статті 13 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», який був чинним на час видачі виконавчих листів, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Таку саму норму закріплено і в частині другій статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій). В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року ЄСПЛ вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Результат аналізу частини другої статті 48 ЦПК України дає підстави для висновку, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19). Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про те, що позов у цій справі пред`явлено до неналежного відповідача. Перевіряючи доводи касаційних скарг по суті спору, Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про виконавче провадження». Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази. Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», який був чинним на час видачі виконавчих листів, збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені у статтях 1173 та 1174 ЦК України. Зокрема статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421). Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між ними. Шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об`єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що невчинення посадовими особами державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій призвело до невиконання судового рішення, а тому він має право на відшкодування майнової та маральної шкоди. Разом з цим факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою. Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання судового рішення. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19) та від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18). Таким чином, правильним є висновок судів попередніх інстанції про відсутність передбачених законом підстав для стягнення заявленої позивачем шкоди у розмірі 2 250 000,00 грн та 47,10 грн, оскільки факт тривалого невиконання рішення суду, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою. Крім того, державні виконавці вчиняли дії, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», щодо виконання рішення суду. У зв`язку з наведеним позов ОСОБА_1 в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає задоволенню. Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, у зазначеній справі суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц дійшла висновку про те, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Встановивши, що позивач довів належними та достатніми доказами факт заподіяння йому моральної шкоди, причинний зв`язок між прийняттям постанов та настанням тих негативних наслідків, про які він вказує, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та стягнення на користь позивача 10 000,00 грн на відшкодування маральної шкоди. При цьому слід зазначити, що, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000,00 грн, суд апеляційної інстанції правильно виходив із засад розумності і справедливості, врахував тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках позивача, час і зусилля, необхідні для відновлення його прав, глибину фізичних і душевних страждань, а також тривалість немайнових втрат. Враховуючи зазначене безпідставними є доводи позивача про те, що розмір стягненої апеляційним судом суми не відповідає вимогам розумності та справедливості, а тому Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду в частині визначеної ним суми на відшкодування моральної шкоди. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Доводи касаційної скарги Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 757/24101/16-ц, від 08 жовтня 2018 року у справі № 521/2354/17, від 13 березня 2019 року у справі № 321/399/17, від 20 березня 2019 року у справі № 753/19110/15-ц та від 12 вересня 2019 року у справі № 465/4676/16-ц, а також касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4100/17, не заслуговують на увагу, оскільки оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених постановах. Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди не постановили окремої ухвалищодо наявних порушень посадовців державної виконавчої служби, оскільки достатніх обґрунтувань для цього заявник не навів, а суд не встановив грубих порушень, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у нескасованій частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону, й підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 та Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді:А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко