Постанова 4812 № 478/242/20

26.04.21 22-ц/812/768/21 Єдиний унікальний номер справи № 478/242/20 Провадження № 22-ц/812/768/21 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П. П О С Т А Н О В А іменем України 26 квітня 2021 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Лисенка П.П., суддів Самчишиної Н.В. та Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання Лівшенком О.С., за відсутності учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною ОСОБА_1 , подану його представником адвокатом Касьяном Миколою Степановичем рішення Казанківського районного суду Миколаївської області, яке ухвалене 25 січня 2021 року, у приміщенні того ж суду, під головуванням судді Іщенко Х.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в с т а н о в и в: 18 лютого 2020 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_2 пред`явив до ПАТ ««ПІВНІЧТРАНС» вищезазначений позов, який обґрунтовував наступним. З 22 липня 2013 року позивач працював у ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» водієм автотранспортних засобів 3 класу на умовах повної зайнятості. 07 серпня 2014 року він звільнився з підприємства за власним бажанням. За весь період роботи в ПАТ «ПІВНІЧТРАНС», позивач так і не отримав заробітної плати, причиною чого і стало його звільнення за власним бажанням. За його розрахунками, заборгованість по заробітній платі, станом на 07 серпня 2014 року, склала 16 011 гривень 68 копійок. Факт невиплати ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» заробітної плати підтверджується відсутністю доказів її виплати ОСОБА_1 та довідкою за формою ОК-5 з Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, де зазначені суми нарахованих, але не виплачених заробітних плат. Жодних документів про отримання заробітної плати за час роботи в ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» ОСОБА_1 не підписував. Посилаючись на те, що відповідач заборгованість по заробітній платі в добровільному порядку не виплачує, не визнаючи факт наявності заборгованості загалом, позивач просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 16 011 гривень 68 копійок та середній заробіток за час затримки заробітної плати в сумі 79 402 гривні 00 копійок. Представником відповідача ПАТ «ПІВНІЧТРАНС»заперечував зазначені обставити та просив відмовити в задоволені позовних вимог з огляду на їх безпідставність,позивачем не надано жодних доказів в обґрунтування пред`явлених вимог стосовно наявності заборгованості по виплаті заробітної плати. Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від25 січня 2021 року в задоволені позову відмовлено за його недоведеністю. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши учасників справи, перевіривши надані сторонами докази, колегія суддів Миколаївського апеляційного суду приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Так, відмовляючи в задоволені позову, суд 1 інстанції виходив з того, що надана позивачем на підтвердження своїх вимог довідка форми ОК-5 не є первинною бухгалтерською чи іншою фінансовою документацією, а є лише зведеною інформацією з Реєстру застрахованих осіб, яка з огляду на її характер не містить даних, які б свідчили про те, що роботодавець нараховану заробітну плату не виплачував працівникові, чи допускав прострочення її виплати. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки вважає вірними, законними та обґрунтованими. Так, за Конституцією України, ст. 4, 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів. Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Відмова від такого права є недійсною. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав. В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість. Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі. Рішення суду першої інстанції відповідає виписаним вимогам закону. З матеріалів справи вбачається, і, таке встановлено судом 1 інстанції, що з 22 липня 2013 року ОСОБА_1 працював у ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» водієм автотранспортних засобів 3 класу на умовах повної зайнятості, про що свідчить запис у трудовій книжці позивача. 07 серпня 2014 року відповідно до Наказу №142 його було звільнено з роботи за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України (т.1 а.с. 6-7). Позивач, посилаючись на те, що за весь період роботи в ПАТ «ПІВНІЧТРАНС», так і не отримав заробітної плати, просив сягнути заборгованість по заробітній платі, станом на 07 серпня 2014 року, у розмірі та 16 011 гривень 68 копійок та середній заробіток за час затримки заробітної плати в сумі 79 402 гривні 00 копійок. Проте, вказані позивачем обставини спростовуються матеріалами справи. Так, представником відповідача ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» надано докази проведення розрахунку з позивачем в повному обсязі. З довідки ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» вбачається, що ОСОБА_1 з липня 2013 року по серпень 2014 року, з його заробітної плати у розмірі 16 011 гривень 68 копійок утримувалися податки, які перераховані до бюджету в повному обсязі, а решту - 14 116 гривень 75 копійок, відповідно до наданих відомостей про виплату грошових коштів на підприємстві, позивач отримував готівкою, про що особисто ставив підпис у відомості (т. 1 а.с. 82-129, 229). Аналогічні відомості щодо обсягів та періоду нарахування заробітної плати викладені в Індивідуальних відомостях про застраховану особу ( ОСОБА_1 ) форми ОК-5 Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. З огляду на встановлені обставини та письмові докази, суд І інстанції вірно дійшов до висновку, що ПАТ «ПІВНІЧТРАНС» здійснювало нарахування та виплату заробітної плати ОСОБА_1 . Частиною 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Статтею 21 КЗпП України передбачений обов`язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату. Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (частина 1 статті 115 КЗпП України). При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України). В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (статті 117 КЗпП України). Статтею 110 КЗпП України передбачено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати. Аналогічна норма міститься в статті 30 Закону України «Про оплату праці», яка доповнена зобов`язанням власника або уповноваженого ним органу забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Загальними вимогами процесуального права (статті 89, 263, 264 ЦПК України) визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно з частинами 3, 4 статті 12, частинами 1, 6 статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За змістом наведених положень процесуального закону щодо розподілу обов`язку доказування, аналізу статей 115, 116 КЗпП України слід дійти висновку, що відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум. Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування та докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Проаналізувавши наявні у справі доказі в їх сукупності та взаємозв`язку, з дотриманням вимог статті 89 ЦПК України щодо їх оцінки, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог як про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки її виплати. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки належними та допустимими доказами доведено виконання відповідачем обов`язку щодо проведення із відповідачем розрахунку по заробітній платі у передбачені законом строки. Апеляційний суд відхиляє аргументи апеляційної скарги - як безпідставні, оскільки доводи про те, що факт невиплати відповідачем заробітної плати ОСОБА_1 підтверджується відсутністю доказів протилежному та довідкою за формою ОК-5 з Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, спростовується наданими відповідачем доказами виконання роботодавцем обов`язку щодо розрахунку із працівником по заробітній платі, яким вже надана оцінка у цій постанові апеляційного суду. Крім того, зазначена представником позивача ОСОБА_2 довідка не є підтвердженням невиплати ОСОБА_1 заробітної плати, у ній зазначені відомості про всі місця роботи застрахованої особи за певний період та наводиться інформація про суму заробітку за кожний місяць окремо за кожним місцем роботи, про кількість днів страхового стажу та робиться позначка про сплату страхових внесків. Але ця довідка не підтверджує виконання або не виконання роботодавцем вимог щодо оплати праці. Також не можуть бути взяті до уваги аргументи апеляційної скарги, які стосуються результатів вирішення судами справ за участю інших осіб, оскільки вони не мають стосунку до вирішення даного спору. Оскільки при ухваленні рішення суд першої інстанції правильно застосовував норми матеріального права, дотримався вимог процесуального закону, колегія суддів в силу положень статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що апеляційним судом рішення суду першої інстанції залишено без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником адвокатом Касьяном Миколою Степановичем, залишити без задоволення, а рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 25 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий П.П. Лисенко Судді: Н.В. Самчишина Т.В. Серебрякова ______________________________________________ Повний текст постанови складено 28 квітня 2021 року.