Постанова Харківський апеляційний суд № 642/2667/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2021 року м. Харків справа № 642/2667/20 провадження № 22-ц/818/1092/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В., суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря Сізонової О.О., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2020 року у складі судді Бородіної О.В. ,- в с т а н о в и в : 25 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2640 грн. 00 коп. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Посилаючись на порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова шлюб між сторонами було розірвано та встановлено факт припинення шлюбних відносин, а також відсутність введення сумісного господарства. Крім того, цим рішенням встановлено, що питання про поділ спільного майна відсутні, оскільки сторони не набули за час перебування у шлюбі спільного рухомого чи нерухомого майна. Також вказує, що відповідачем надано належні та допустимі докази стосовно того, що спірна квартира придбана ним особисто за власні кошти та не в інтересах сім`ї, а тому в силу положень п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю. Також зазначає, що твердження позивача, що спірна квартира придбана за кошти сімейного бюджету не підтверджено доказами. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що заявлена до поділу квартира, яка була набута в період зареєстрованого шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а відповідно до вимог ст. 60 СК України наявні підстави для поділу спірного майна, як спільної квартири, набутої сторонами під час шлюбу. Такі висновки суду першої інстанції в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що 13.11.2004 року укладено шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (після укладення шлюбу ОСОБА_5 ), що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 25.07.2007 року ( а.с. 5). 25.05.2013 року між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (Продавці) та ОСОБА_2 ( Набувач) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н.В. за реєстровим № 1024( а.с. 6). Згідно п. 3 договору купівлі-продажу продаж здійснено за 528000,00 грн., що за згодою сторін складає еквівалент 66000 доларів США . У пункті 12 договору купівлі продажу зазначено, що згода дружини набувача підтверджується заявою-згодою ОСОБА_1 , справжність підпису на якій засвідчено Маслак Н.А., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 25.03.2016, реєстровий № 1021. Згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 25 травня 2013 року зареєстровано за ОСОБА_2 ( а.с. 7). Згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 ОСОБА_5 ОСОБА_8 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ( а.с. 45). 05 травня 2013 року між ОСОБА_9 ( Позикодавець) та ОСОБА_2 ( Позичальник) у простій письмовій формі укладено договір позики, відповідно до умов якого позичальник отримав грошові кошти в розмірі 70000,00 доларів США, строком повернення до 05 травня 2021 року для придбання квартири у м. Харкові, факт отримання грошових коштів підтверджується розпискою позичальника ( а.с. 47). Згідно розписки від 05.05.2013, оформленою у простий письмовій формі, ОСОБА_2 підтвердив отримання від ОСОБА_9 грошових коштів у розмірі 70 000.00 дол. США на підставі договору позики від 05.05.2013( а.с. 48). За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Матеріали справи свідчать про те, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі 13.11.2004 року. Спірна квартира придбана в період шлюбу за договором купівлі-продажу від 25.05.2013.Право власності зареєстровано за ОСОБА_2 . Матеріали справи не містять доказів того, що шлюбні відносини між подружжям було припинено до моменту придбання спірної квартири. Навпаки, у пункті 12 договору купівлі продажу зазначено, що згода дружини набувача підтверджується заявою-згодою ОСОБА_1 , справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_10 , приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 25.03.2016, реєстровий № 1021. Доводи апеляційної скарги, що заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06 липня 2020 року про розірвання шлюбу встановлено факт відсутності шлюбних відносин між сторонами на час укладання договору купівлі продажу, спростовується змістом судового рішення. Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. ОСОБА_2 не доведено, що на придбання спірної квартири він витрачав особисті кошти, у зв`язку із чим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій , що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 , отримані від ОСОБА_9 грошові кошти на підставі договору позики від 05.05.2013, витратив саме на придбання спірної квартири, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки спірна квартира придбана в період шлюбу, договір купівлі-продажу квартири укладено за згодою другого з подружжя ОСОБА_1 в інтересах сім`ї. Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права і тому, суд апеляційної інстанції вважає, що згідно до ст. 374 ЦПК України відсутні правові підстави для зміни або скасування рішення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, то судові витрати, у відповідності до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України між сторонами не розподіляються. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення складено 28 квітня 2021 року.