Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 560/5416/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/5416/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Козачок І.С. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 27 квітня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Смілянця Е. С. Курка О. П. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про скасування рішення, визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И В : в вересні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про скасування рішення, визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням,позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов. В обґрунтування апеляційної скарги апелянти послались на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на їх думку, призвело до неправильного вирішення спору. 18 лютого 2021 року до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів. Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 лютого 2021 року, з урахуванням ст. 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 02 квітня 2003 року засуджений Будапештським міським судом Республіки Угорщина до довічного позбавлення волі у в`язниці суворого режиму за змістом абзацу (1) параграфу 42 Кримінального кодексу Угорщини та остаточної висилки з території Угорської Республіки. Позивач на даний час відбуває покарання у державній установі "Замкова виправна колонія № 58" м. Ізяслав Хмельницької області. 13 квітня 2020 року позивач звернувся до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України з заявою про переведення його із Замкової виправної колонії (№58) до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) або державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» з метою відбування покарання ближче до місця постійного проживання близьких родичів. 15.04.2020 державна установа «Замкова виправна колонія № 58» заяву засудженого ОСОБА_1 про переведення до іншої установи виконання покарань направила на розгляд уповноваженої комісії Департаменту питань виконання кримінальних покарань. Згідно з протоколом засідання Центральної комісії Департаменту №4 від 14.05.2020 клопотання засудженого розглянуте, прийняте рішення про відмову у переведенні до державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40)» або державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та відсутністю у вказаних установах вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі. Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України №1129-VI від 11 липня 2003 року кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Відповідно до ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Згідно з ч. 6 статті 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією. Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджене Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення ( зареєстроване Міністерством юстиції України 28 лютого 2017 року за №266/30134) Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої згідно з вимогами статей 50, 57, 93, 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України. Таким чином, вирішення питання про переведення чи непереведення засудженого до іншої установи виконання покарань належить до виключної компетенції центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та допускається за наявності виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у відповідній виправній чи виховній установі. Згідно з пунктом 17.1 Європейських пенітенціарних правил ув`язнені, по можливості, повинні направлятись для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених. Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2, заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин, може становити непропорційне втручання у сімейне життя (рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104) Одночасно з цим, Європейський суд з прав людини у пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 06 квітня 2000 року). Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, апелянт вказує, що на момент розгляду Центральною комісією заяви засудженого ОСОБА_1 про переведення його до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) або до Чортківської установи виконання покарань (№ 26) відповідачем не були встановлені виняткові обставини, які перешкоджають подальшому перебуванню заявника в ЗВК №

58. Крім того, вказує, що відповідачем безпідставно не було визнано тією винятковою обставиною, яка перешкоджає подальшому перебуванню позивача у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)» наявність у особовій справі ОСОБА_1 та його клопотанні відомостей про те, що його родичі проживають в Угорщині і не можуть приїздити до нього через віддаленість ЗВК №

58. Також було встановлено, що заявник не перебуває на оперативно - профілактичному обліку, відсутня загроза його життю та особистій безпеці, що могло б бути підставою для переведення, відтак об`єктивно відсутня підстава, визначена ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України. Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно матеріалів справи, єдиною підставою для переведення позивача до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) або до Чортківської установи виконання покарань (№ 26) є те, що родичі позивача проживають в Угорщині і не можуть приїздити до нього через віддаленість ЗВК №

58. Водночас, з аналізу норм Кримінально виконавчого кодексу України, колегія суддів вважає, що віддаленість місця відбування покарання від місця проживання родичів позивача в контексті вказаного закону не може розцінюватись як виняткова обставина, яка перешкоджає подальшому перебуванню позивача у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)». Крім того, колегія суддів зауважує, що як вбачається з довідок, які були надані до матеріалів справи, станом на час прийняття спірного рішення у запитуваних позивачем установах відбування покарання були відсутніми вільні місця для засудженого до довічного позбавлення волі. Як вбачається з повідомлення державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» від 10 жовтня 2020 року №10/40/2.9/3479, наповнення сектору максимального рівня безпеки для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі (багатомісні житлові приміщення) відповідно до норм жилої площі становить 12 осіб, обладнано 2 багатомісні камери на 5 та 7 осіб. Станом на 14.05.2020 року ( на момент прийняття рішення) в секторі перебувало 10 засуджених до довічного позбавлення волі, двоє засуджених тимчасово вибули на судові засідання та були зняті з кількісного обліку. Після розгляду справ такі особи підлягають обов`язковому поверненню до установи, де вони перебувають на персональному обліку. Станом на 14.05.2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі в установі були відсутні. 01.10.2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі в установі були відсутніми. З повідомлення державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» від 01.10.2020 року №6/3649 вбачається те, що наповнення сектору максимального рівня безпеки для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі відповідно до норм жилої площі становить 44 особи, обладнані 14 двохмісних камер та 4 багатомісних камер на 16 осіб. Станом на 14.05.2020 у секторі відбували покарання 31 засуджений до довічного позбавлення волі, 01.10.2020 в секторі відбувають покарання 33 засуджених до довічного позбавлення волі. П`ятеро засуджених до довічного позбавлення волі тимчасово вибули з установи (касаційний розгляд справ, проходження лікування) та будуть повернуті до неї. Також зазначається про те, що з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та у зв`язку із карантинними заходами одна маломісна камера виділена під ізолятор для профілактики коронавірусної хвороби, відтак у період з 14.05.2020 року по жовтень 2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі у цій установі були відсутні. У спірному рішенні вказані обставини ( відсутність вільних місць) зазначені як одна з підстав відмови у переведенні. У той же час, у відповідному протоколі засідання Комісії не зазначається посилання на конкретні довідки, повідомлення, відповіді на запити або інші документи, з яких вбачається така інформація. Вказані обставини були предметом розгляду заяви позивача, водночас, суд звертає увагу, що основною підставою для відмови в задоволенні заяви позивача було саме не встановлення виняткових обставин, які перешкоджали подальшому перебуванню заявника у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», у зв`язку з чим відповідач при прийняті спірного рішення діяв в межах своїх повноважень та у відповідності до норм чинного законодавства. Стосовно посилань апелянта на те, що відповідачем та судом першої інстанції не взяті до уваги положення ст.ст. 5,6,8 Кримінально-виконавчого кодексу України та ст.32 Конституції України колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що статтею 5 КВК України визначені принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, а у статті 6 надається визначення виправлення і ресоціалізації засуджених та їх основні засоби. Частиною 4 статті 8 КВК України встановлено, що засудженому гарантується право на побачення у порядку, встановленому цим Кодексом. У разі перебування на лікуванні у закладах охорони здоров`я засуджений має право на короткострокові побачення в порядку, визначеному цим Кодексом. Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку, що твердження ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі на те, що відповідачем та судом першої інстанції не взяті до уваги положення ст.ст. 5, 6, 8 КВК України та ст.32 Конституції України жодним чином не стосується позовних вимог щодо переведення апелянта для відбування покарання з однієї установи до іншої. Крім того, позивач в апеляційній скарзі зазначає, що при постановленні рішення суд першої інстанції порушив його право на повний та всебічний розгляд його позову, розглянувши його в порядку ч.2 ст.93 КВК України та залишив поза увагою ч.1 цієї ж статті, чим не врахував гарантоване йому Конституцією України право на сімейне життя. Однак, колегія суддів вважає безпідставними вказані доводи позивача, з огляду на те, що при прийнятті рішення судом першої інстанції була надана оцінка доводам позивача стосовно його права на повагу до особистого та сімейного життя, однак у даному випадку суд першої інстанції, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що з наданих суду доказів, не вбачається протиправності дій або рішень відповідача. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції при постановленні рішення була надана ретельна оцінка підстав спірного рішення відповідача, виходячи з наявності визначеної законом підстави для переведення засудженого до іншої установи для відбування покарання (виняткові обставини, які перешкоджають подальшому перебуванню в установі ) та наявності об`єктивної можливості перевести засудженого за його заявою до іншої установи. Також судом першої інстанції була досліджена практика Європейського суду з прав людини з питань визначення місця відбування покарання засудженими, та встановлено, що на даний час Європейським судом застосовуються різні підходи до оцінки обставин, які повинні бути враховані під час вирішення питань визначення місця відбування покарання засудженими. Відповідно до ч. 1 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно- територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження. При цьому, як встановлено з матеріалів справи, відповідач не приймав рішення про визначення місця відбування покарання засудженого ОСОБА_1 та зазначене рішення позивачем не оскаржувалося. Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Водночас, законодавцем в ч. 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Суд зазначає, що апелянтом ні під час розгляду справи у суді першої інстанції, ні разом з поданням апеляційної скарги не надано жодних доказів на підтвердження того, що існують виняткові обставини, які перешкоджають його подальшому перебуванню в державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)». Сам по собі факт віддаленості місця відбування покарання від місця проживання до засудження та його родичів не є винятковою обставиною, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)». Враховуючи викладене, колегія суддів вважає доводи апелянта щодо неврахування судом при ухваленні рішення положень ч.1 ст. 93 КВК України та гарантованого Конституцією України права на сімейне життя безпідставними. Також у своїй апеляційній скарзі апелянт зазначає, що вважає рішення суду першої інстанції необ`єктивним та упередженим і, як доказ цього, наводить інформацію, що ніби-то 25.11.2020 із Замкової виправної колонії (№ 58) до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) був переведений засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_2 . Водночас, колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 звернувся до Департаменту із клопотанням про переведення від 13.04.2020, в чому йому було відмовлено Центральною комісією 14.05.2020. В матеріалах справи знаходиться довідка № 10/40/2.9/3479 від 01.10.2020 за підписом начальника Дрогобицької виправної колонії (№ 40), у якій зазначено, що станом на 14.05.2020, тобто на день розгляду питання щодо переведення апелянта для відбування покарання до вказаної установи, у секторі для тримання засуджених до довічного позбавлення волі вільних місць немає. У зв`язку з чим, судова колегія приходить до висновку, що доводи апелянта стосовно необ`єктивності та упередженості суду першої інстанції, є безпідставними та необґрунтованими. Відповідно до вимог ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Смілянець Е. С. Курко О. П.