Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/10159/17

Справа № 344/10159/17 Провадження № 22-ц/4808/593/21 Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А. Суддя-доповідач Горейко ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючої Горейко М.Д. суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О. секретаря Петріва Д.Б. з участю представника відповідача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення з домоволодіння без надання іншого житлового приміщення, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , поданою її представником ОСОБА_4 , на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене у складі судді Пастернак І.А. 08 лютого 2021 року в м. Івано-Франківську, в с т а н о в и в: 08.08.2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_3 про виселення з домоволодіння без надання іншого житлового приміщення. Позов мотивувала тим, що 11.10.1994 року вона зареєструвала шлюб з відповідачем. Після реєстрації шлюбу вони за усною домовленістю з її батьками проживали у їхньому будинку по АДРЕСА_1 . Від шлюбу у них народився син ОСОБА_5 . Через постійні сварки та непорозуміння, психологічне та фізичне знущання відповідача, вона змушена була у 1999 році поїхати на роботу за кордон. Після повернення в Україну вона намагалась зберегти родину, однак відповідач продовжував принижувати її та сина, часто застосовував щодо неї фізичне насильство, а тому в 2009 році вона розірвала шлюб з відповідачем. Згідно усної домовленості між нею та відповідачем, останній повинен був підшукати собі житло та виїхати з будинку в найкоротший термін. Після смерті батька, який помер у 2012 році, вона успадкувала спірний будинок, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17.11.2015 року. Будучи власником будинку, вона мала на меті обладнати його для проживання з сином, однак відповідач чинить перешкоди їй та синові в користуванні будинком, створив умови в яких неможливо проживати, понищив меблі, занедбав сантехніку та відмовляється відремонтувати пошкоджені ним речі. В травні 2017 року вони з сином письмово звернулися до відповідача з проханням звільнити будинок, однак позитивних результатів вони не отримали. Станом на серпень 2017 року відповідач продовжує жити в будинку, на її неодноразові прохання залишити будинок він не реагує, при цьому продовжуючи принижувати її та сина, що і стало підставою для звернення до суду. Посилаючись на наведене та положення статей 98, 155 ЖК УРСР, статей 319, 321, 391 ЦК України, позивач просила виселити ОСОБА_3 з домоволодіння по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 08.02.2021 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення з домоволодіння АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовлено. Рішення мотивовано тим, що право вимагати в судовому порядку виселення членів сім`ї, у тому числі колишніх, без надання іншого житлового приміщення власник житлового будинку (квартири) має відповідно до статті 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених частиною 1 статті 116 ЖК УРСР, проте таких обставин позивачем не наведено. Як на підставу для задоволення позовних вимог представник позивача посилається на частину 3 статті 98 ЖК УРСР, проте відповідач не є тимчасовим жильцем, так як при створенні сім`ї власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, а не тимчасовими. Припинення сімейних правовідносин та втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушення прав на повагу до житла. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення суду подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з`ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Зокрема вказує, що судом неправильно застосовано до даних спірних правовідносин норми житлового законодавства та не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Судом не враховано роз`яснення, які містяться в пункті 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», про те, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. Таким чином, норми статей 9, 116, 157 ЖК УРСР, на які зіслався суд першої інстанції, в даному випадку застосуванню не підлягали. Наведене підтверджується висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 16.12.2020 року у справі №182/7347/18. Апелянт зазначає, що відповідач вселився у спірний будинок в якості члена сім`ї колишнього власника будинку (батька позивачки) і набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Отже, особистий сервітут у відповідача виник у 1994 році після реєстрації шлюбу з позивачкою і являв собою право проживання в спірному житловому будинку та був встановлений батьком позивачки, який на той час був власником цього будинку. 17.11.2015 року власником будинку стала ОСОБА_2 , отримавши його у спадщину після смерті батька. На момент набуття позивачкою права власності на будинок відповідач вже не був членом її сім`ї, оскільки шлюб між ними розірвано. Згідно усної домовленості між позивачкою та відповідачем, останній повинен був підшукати собі житло та виїхати з будинку в найкоротший термін. Вказана обставина додатково підтверджує факт наявності сервітутних правовідносин, а не тих, що регулюються житловим законодавством, однак суд наведеному оцінки не дав. Також судом не враховано, що в травні 2017 року позивачка з сином звернулися до відповідача з проханням звільнити спірний житловий будинок. Дана обставина являла собою волевиявлення власника житла щодо припинення дії сервітуту, що узгоджується з положеннями частини 2 статті 406 ЦК України. Крім того, апелянт зауважує, що судом не досліджено питання щодо моменту виникнення у позивачки права власності на будинок. Посилаючись в оскаржуваному рішенні на те, що при створенні сім`ї сторони вважали, що їх відносини є постійними, а тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні, суд залишив поза увагою той факт, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_2 на спірне домоволодіння виникло 17.11.2015 року. На той момент сторони вже не перебували у сімейних правовідносинах і не вважали, що їх відносини є постійними. З наведених підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити. Відповідач ОСОБА_3 правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. В засідання апеляційного суду представник апелянта не з`явилась, про час та день розгляду справи повідомлена у встановленому законом порядку. Подала суду письмову заяву, в якій просила розгляд справи відкласти, оскільки перебуватиме у відпустці з 22.04. по 28.04.2021 року включно. Доказів перебування у відпустці суду не надала. Приймаючи до уваги, що неявка осіб, які беруть участь у справі, відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України, не перешкоджає апеляційному розгляду справи, апеляційним судом виконаний обов`язок щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про день, місце та час судового засідання, тому колегія суддів ухвалила про розгляд справи за відсутності представника апелянта. В засіданні апеляційного суду представник відповідача апеляційну скаргу не визнала, просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що з 1994 по 2009 роки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 18.08.2009 року (а.с. 7) шлюб їхній розірвано. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_5 , який на даний час є повнолітнім. Після реєстрації шлюбу відповідач зі згоди батька позивачки (власника будинку) зареєструвався на проживання та проживав з позивачкою в спірному будинку як член сім`ї власника будинку. З 1999 року позивачка ОСОБА_2 виїхала на заробітки в Італію, де проживає до тепер. ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивачки ОСОБА_6 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 19.03.2012 року (а.с.9). В листопаді 2015 року позивачка оформила прийняття спадщини як спадкоємець по закону. Згідно копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 17.11.2015 року спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_6 є його донька ОСОБА_2 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с. 10). Судом також встановлено, що в належному ОСОБА_2 житловому будинку по АДРЕСА_1 на даний час, крім неї, зареєстрований та проживає її син ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_3 12.04.2017 року позивачка та її син ОСОБА_5 звернулися до відповідача з проханням звільнити спірний житловий будинок у найкоротший термін (а.с. 4). Вказане письмове прохання відповідач отримав 06.05.2017 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 6), однак в добровільному порядку не виселився. Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно з частиною 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Частиною 1 статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Положеннями частини 1 статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК УРСР встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною 1 статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника належать особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. В силу ч. 1 ст. 157 ЖК УРСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Однак, судом встановлено, що відповідач не є членом сім`ї позивача і не був членом її сім`ї на час переходу до неї права власності на спірний будинок (17.11.2015 року), оскільки згідно копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 18.08.2009 року шлюб між сторонами розірвано 18.08.2009 року. Таким чином, відповідач вселився в спірний будинок як член сім`ї попереднього власника, а з часу переходу права власності на цей будинок до позивачки, він членом її сім`ї не був. З огляду на встановлені обставини справи висновок суду, що відповідач є колишнім членом сім`ї власника спірного домоволодіння не відповідає встановленим обставинам справи. Судом не враховано роз`яснення, які містяться в пункті 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», про те, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. Таким чином, норми статей 156, 157, 116 ЖК УРСР, на які зіслався суд першої інстанції, в даному випадку застосуванню не підлягали. Наведене також підтверджується висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 16.12.2020 року у справі №182/7347/18. З огляду на підстави заявленого позову в даній справі, застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК УРСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17). Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. За змістом частини 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 402 ЦК України). Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частини 2, 5 статті 403 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини 1 зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Судом встановлено та не заперечується сторонами, що відповідач ОСОБА_3 вселився в житловий будинок по АДРЕСА_1 з дозволу колишнього власника цього будинку ОСОБА_6 , як член сім`ї його дочки ОСОБА_2 (її чоловік). Отже, з урахуванням встановлених обставин та положень частини 4 статті 406 ЦК України, після припинення шлюбних відносин сторін та зміни власника будинку, право користування вказаним будинком в ОСОБА_3 припинилось та згідно домовленості позивачки він мав звільнити його у найкоротший термін. Надіслання позивачкою з сином в травні 2017 року письмового листа відповідачу про звільнення спірного житлового будинок являло собою волевиявлення власника житла щодо припинення дії сервітуту, що узгоджується з положеннями частини 2 статті 406 ЦК України. Установивши, що позивач, як новий власник житлового будинку по АДРЕСА_1 , категорично заперечує проти проживання у ньому відповідача, який вселився у спірне житлове приміщення за згодою попереднього власника, тоді як обставини, які надавали йому право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позивачкою вимог про усунення їй перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідача без надання йому іншого житлового приміщення. Внаслідок порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК УРСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР можна зробити висновок про те, що положення вказаних норм статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення будинку, квартири тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї. Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 21.08.2019 року в справі №167/407/17-ц. Як ствердила позивачка, їхній син на даний час проживає і працює у м. Харкові, змушений проживати у знайомих, не маючи змоги придбати власне житло. Позивачка, як власник спірного будинку, має намір продати його та за виручені кошти придбати синові житло в м. Харкові. Однак, відповідач, як особа, яка не має жодних прав щодо спірного будинку проживає в ньому і перешкоджає позивачці, як власнику будинку у здійсненні її правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження власним майном. Наведене залишилось поза увагою суду першої інстанції. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскільки висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, що в силу пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, то рішення Івано-Франківського міського суду від 08.02.2021 року слід скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 13 зазначеної статті встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З урахуванням наведеного, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 640 грн витрат по оплаті судового збору за подання позовної заяви та 960 грн витрат по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги, а всього 1 600 грн витрат по оплаті судового збору. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381- 384, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану її представником ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Івано-Франківського міського суду від 08 лютого 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення з домоволодіння без надання іншого житлового приміщення задовольнити. Виселити ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , з домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , жителя АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованої на проживання в АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , - 1 600 грн витрат по оплаті судового збору. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуюча М.Д. Горейко Судді: Л.В. Василишин І.О. Максюта Повний текст постанови складено 26 квітня 2021 року