Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/2465/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ______________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 квітня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/2465/20 Головуючий І інстанції Танцюра К.О. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Димерлія О.О., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 13.05.2020р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: 23.03.2020р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ПФУ в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому недотриманої за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. пенсії; - зобов`язати відповідача виплатити йому недоотриману пенсії за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. в сумі 21145,40 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач ОСОБА_1 є «внутрішньо переміщеною особою», перебуває на обліку у ГУ ПФУ в Одеській області та отримує пенсію за вислугу років. Однак, за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. позивачу протиправно не виплачувалася пенсія, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 21145,40 грн. З метою з`ясування правових підстав невиплати пенсії за вказаний період, позивач звернувся до відповідача із відповідною заявою, за результатами розгляду якої пенсійний орган своїм листом від 28.11.2019р. №3058/Н-11 лише повідомив позивача про те, що усі невиплачені розміри пенсії будуть виплачені виключно на умовах окремого порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Представник відповідача надав до суду першої інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020р. (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФУ в Одеській області щодо невиплати позивачу недотриманої за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. пенсії. Зобов`язано відповідача виплатити ОСОБА_1 21145,40 грн. недоотриманої пенсії за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, представник ГУ ДПС в Одеській області 10.06.2020р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення окружного адміністративного суду від 13.05.2020р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. 18.06.2020р. матеріали даної справи, разом із апеляційною скаргою, надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.06.2020р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Згідно з п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали даної справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про відсутність належних підстав для її задоволення. У ході розгляду справи, судом першої інстанції встановлені наступні обставини. Позивач - ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Одеській області, отримує пенсію за вислугу років та відповідно до довідки від 26.10.2018р. №0000640437 має статус «внутрішньо переміщеної особи». 23.07.2018р. рішенням ГУ ПФУ в Одеській області №53 позивачу було припинено виплату пенсії з 01.08.2018р. до надання ним нової заяви. Проте, в подальшому, т.б. з 01.01.2019р. ОСОБА_1 було поновлено виплату пенсії, але при цьому, за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. йому була нарахована пенсія в сумі 21145,40 грн., яка фактично не виплачена. Листом ГУ ПФУ в Одеській області від 28.11.2019р. №3058/Н-11 позивача повідомлено, що протоколом засідання комісії Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради по розгляду заяв з призначення населенню субсидій від 05.07.2018р. №13/п, вирішено припинити виплату позивачу пенсії з 01.08.2018р. На підставі протоколу від 15.11.2018р. №22/п засідання цієї комісії поновлено виплату пенсії з 01.01.2019р. Нарахована пенсія за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. у сумі 21145,40 грн. облікована пенсійним органом та буде виплачена на умовах окремого порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Листом ПФУ від 11.01.2020р., на звернення ОСОБА_1 від 05.12.2019р., роз`яснено, що суми пенсії, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковується у органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачується з урахуванням норм постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014р. №637 на умовах окремого порядку, після прийняття цього порядку Кабінетом Міністрів України. Не погоджуючись із причинами припинення виплати пенсії, та вважаючи, що відповідна бездіяльність відповідача є протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, неправомірності спірної бездіяльності відповідача. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена правова норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури та обирати лише встановлені законодавством способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно зі ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Так, право громадян на соціальний захист, що включає в себе право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, закріплено у ст.46 Конституції України. Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складової права на соціальний захист, є її конституційним правом. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг врегульовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-VI. У відповідності до ч.3 ст.4 Закону №1058-IV, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування. За приписами п.16 Прикінцевих положень Закону №1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Тобто, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій. Як передбачено ст.47 Закону №1058-IV, пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством. Згідно з ч.1 ст.49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; (положення п.2 ч.1 ст.49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009р. №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що будь-які мотиви з посиланням на встановлену законом підставу для припинення виплати позивачу пенсії, пенсійним органом не наведені та в матеріалах справи відсутні. Так, визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014р. №1706-VII, за приписами якої, це особа, яка перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема, адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. За правилами ст.7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 Закону №1706-VII. Суд апеляційної інстанції зазначає, що за змістом п.1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05.11.2014р. №637, призначення та продовження виплати, зокрема, пенсій, довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з «Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. №509). Виплата (продовження виплати) пенсій, довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України». Тобто, за приписами наведеної норми умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою, та наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк». Відповідно до п.6 Порядку №509, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 Закону та абз.6 цього пункту. Довідка, видана до 20.06.2016р., яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 Закону. Згідно зі ст.12 Закону №1706-VII, підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості. Рішення про скасування дії довідки приймається керівником структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи та надається внутрішньо переміщеній особі протягом 3 днів з дня прийняття такого рішення. У разі неповідомлення внутрішньо переміщеною особою про її повернення до покинутого місця постійного проживання згідно з абз.2 п.3 ч.2 ст.9 цього Закону, рішення про скасування дії довідки відповідно до п.3 ч.1 цієї статті приймається на підставі інформації про тривалу відсутність (понад 60 днів) особи за місцем проживання, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання. Інформацією, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання, є: дані, отримані з відповідних державних реєстрів; дані, отримані в результаті обміну інформацією структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; дані, отримані в результаті обміну інформацією структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад з громадськими об`єднаннями, волонтерськими, благодійними організаціями, іншими юридичними та фізичними особами, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам відповідно до ст.16 цього Закону. У разі наявності у внутрішньо переміщеної особи обґрунтованих причин для продовження строку її відсутності за місцем проживання понад 60 днів така особа звертається з відповідною письмовою заявою за місцем проживання до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад. У такому разі строк відсутності внутрішньо переміщеної особи за місцем проживання може бути збільшено до 90 днів. Судова колегія звертає увагу на те, що, у матеріалах справи наявна довідка від 26.10.2018р. №0000640437 про взяття позивача на облік, як внутрішньо переміщену особу. При цьому, ГУ ПФУ в Одеській області не надано доказів щодо прийняття уповноваженим на це органом рішення про скасування вказаної довідки. Згідно з ч.2 ст.6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. У рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п.52). Суд зазначив, що ст.1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (п.30). Щодо соціальних виплат, ст.1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст.1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (п.31). Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом ст.1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (п.53). Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) від 14.10.2010р., питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (п.33). У рішенні по справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014р., Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст.14 Конвенції у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу. Колегія суддів зазначає, що у цьому рішенні Європейського суду з прав людини застосовано підхід, відповідно до якого право на пенсію та її одержання не може бути пов`язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. Аналіз наведених вище норм права свідчить про те, що право громадянина на призначення, отримання йому пенсії не може пов`язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання особи), а держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія. Відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб. Факт внутрішнього переміщення особи підтверджується виключно довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, а виникнення сумнівів у пенсійного органа щодо постійного проживання особи за наведеною у довідці адресою не може бути підставою для припинення соціальних виплат. До того ж, відповідач не заперечує, що пенсійні виплати позивачу за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р. у сумі 21145,40 грн. фактично нараховані, але їх виплату не проведено у зв`язку з відсутністю законодавчо встановленого механізму виплати не виплачених за попередні періоди пенсій. Оцінюючи такі твердження відповідача, колегія суддів зауважує, що відповідно до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення. За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Так, у відповідності до п.15 «Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (затв. постановою КМУ від 08.06.2016р. №365), орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Колегія суддів зауважує, що на момент розгляду даної справи відповідний окремий порядок виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам за минулий час Кабінетом Міністрів України не визначено. Разом із тим, відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов`язку здійснити таку виплату та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсій. Надаючи оцінку судовому рішенню першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів також враховує правові висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 03.05.2018р. по справі №805/402/18, стосовно того, що постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. №365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем. Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачем протиправно не вчинено дій, спрямованих на виплату позивачу пенсії за період з 01.08.2018р. по 31.12.2018р., тому допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у невиплаті нарахованої позивачу пенсії за вказаний період у сумі 21145,40 грн. Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що позов в цій частині, а також в частині похідної вимоги щодо зобов`язання відповідача виплатити таку заборгованість підлягає задоволенню. Решта доводів апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують. У силу вимог ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, у свою чергу, не було реалізовано представником відповідача при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно у межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020р. - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 26.04.2021р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: О.О. Димерлій В.О. Скрипченко