Постанова Запорізький апеляційний суд № 937/1895/21

Дата документу 20.04.2021 Справа № 937/1895/21 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 937/1895/21 Провадження №22-ц/807/1538/21 Головуючий в 1-й інстанції Юрлагіна Т.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2021 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В., суддів:Крилової О.В., Полякова О.З., секретарБєлова А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 09 березня 2021 року, постановлену у м. Мелітополь у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Мелітопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-східного управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: 04 березня 2021 року заявник звернулася до суду зі скаргою на дії та рішення державного виконавця Мелітопольського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Пономаренко В.Ю., в якій просила: визнати дії відповідача протиправними та зобов`язати відповідача визнати постанову від 26.10.2020 року про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, у розмірі 20%, винесену головним державним виконавцем Мелітопольського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) незаконною та скасувати недійсну постанову. Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 09 березня 2021 року, у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця Мелітопольського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) - відмовлено. Роз`яснено скаржниці, що розгляд скарги в даній частині вимог повинен відбуватися в порядку адміністративного судочинства. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справи до суду першої інстанції для продовження розгляду процесуального питання. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що скаржниця з аналогічними вимогами зверталась до адміністративного суду, який позов повернув з посилання на те, що вказане питання розглядається в порядку цивільного судочинства. Таким чином виник спір, щодо підсудності справи. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Відмовляючи у відкритті провадження за скаргою, суд першої інстанції зазначив, що дана скарга про оскарження дій державного виконавця щодо винесення постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, у розмірі 20% при примусовому виконанні постанови про стягнення виконавчого збору не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а розгляд вказаних вимог здійснюється в порядку адміністративного судочинства. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Так, розділом VІІ ЦПК України врегульовано питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. В той же час, визначення юрисдикційності скарги залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб`єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами. Тобто, примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу. Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Частиною другою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19)Ю, від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц ( провадження № 14-579 цс19. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В даній справі ОСОБА_1 оскаржує дії державного виконавця щодо виконання не судового рішення, а оскаржує рішення, дії, бездіяльність державного виконавця, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанови державного виконавця від 19 вересня 2019 року про стягнення виконавчого збору у розмірі 6400,00 грн. як виконавчого документу у виконавчому провадженні №60195482, який був виданий державним виконавцем Мелітопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Пономаренко В.Ю., і на виконання якого було винесено державним виконавцем постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Таким чином суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки саме до юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Доводи апеляційної скарги з приводу того, що адміністративним судом відмовлено у відкритті провадження за аналогічними вимогами, є необґрунтованими, оскільки з долученої до апеляційної скарги копії постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 22.10.2020 року, вбачається, що ОСОБА_1 було заявлено вимоги про визнання діяльності відповідача -Мелітопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби ГТУЮ протиправною та зобов`язання здійснити визнання виконавчого листа Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області по рішенню суду від 17.11.2016 р. в рамках справи №320/13248/14-ц, таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, вимоги скаржника заявлені у даній справі та у справі ЄУН №280/5059/20 не є аналогічними. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З урахування наведеного колегія суддів вважає, що ухвала суду постановлена з додержанням вимог закону і підстав для її скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 09 березня 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 22 квітня 2021 року. Судді: С. В. Кухар О. В. Крилова О. З. Поляков