Постанова Рівненський апеляційний суд № 445/399/20

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 квітня 2021 року м. Рівне Справа № 445/399/20 Провадження № 22-ц/4815/338/21 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Гордійчук С. О. суддів: Ковальчук Н.М, Шимківа С.С., секретар судового засідання: Шептицька С.С. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 11 грудня 2020 року, ухвалене в складі судді Ралець Р.В., повний текст якого складено 16 грудня 2020 року у справі № 445/399/20, в с т а н о в и в : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. Позов мотивовано тим, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . З 1999 року у належній їй квартирі була зареєстрована ОСОБА_2 , як член сім`ї. Внаслідок протиправної поведінки ОСОБА_2 , яка систематично порушує правила співжиття, вона та її матір не можуть вільно користуватися житлом, що робить неможливим їх спільне проживання у квартирі. Зазначає, що поведінка ОСОБА_2 є антигромадською, агресивною, систематично руйнує її квартиру. Звернення до органів поліції щодо неправомірної поведінки відповідачки, позитивних результатів не дали. Просить суд про задоволення позовних вимог. Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 11 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що вселення ОСОБА_2 відбулось зі згоди власника, вказана квартира є її єдиним місцем проживання. Позивачем не надано суду доказів на підтвердження передбачених законом підстав для виселення відповідача, оскільки ОСОБА_2 не було притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності з підстав протиправної поведінки, яка загрожує життю чи здоров`ю позивача чи членам її сім`ї. Звернення позивачки до поліції не є належними доказами неправомірної поведінки відповідачки, оскільки за наслідками розгляду цих звернень факти такої поведінки ОСОБА_2 не підтвердилися, а сам лише факт відкриття кримінального провадження не може свідчити про вину відповідача. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити. Зазначає, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача. Покликається на те, що не давала відповідачу згоду на вселення в 2018 році. Відзив до апеляційного суду не надходив. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам судове рішення відповідає. Установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору-купівлі продажу від 29.06.1992 року та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22.10.1993 року. Позивачка зареєстрована та проживає у вищевказаній квартирі разом зі своєю мамою - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_2 є донькою позивача ОСОБА_1 . Відповідно до рішення Золочівського районного суду Львівської області від 13 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування усиновлення відмовлено. Рішення суду набрало законної сили і є чинним. Згідно інформації ВКНЗ «Дубенський медичний коледж» РОР №298 від 05.06.2020, ОСОБА_2 навчалась у Дубенському медичному коледжі з 01.09.2014 по 27.06.2018 та проживала в гуртожитку коледжу в період з 09.12.2014 по 22.06.2018 за тимчасовою реєстрацією (на період навчання). Реєстрація була проведена на підставі картки реєстрації особи, в якій зазначено, що ОСОБА_2 прибула з АДРЕСА_2 . Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР). Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом. Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року). Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. У статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР. Відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення. Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Як зазначалося вище, систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Убачається, що позивач неодноразово зверталася до поліції із заявами стосовно неправомірної поведінки доньки, однак за наслідками розгляду таких заяв не було встановлено, що відповідач чинить дії які загрожують життю чи здоров`ю позивача і що до неї застосовувались заходи громадського впливу. Доводи апеляційної скарги позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з нею в квартирі, є безпідставними, оскільки доказів притягнення ОСОБА_2 до адміністративної чи будь-якої іншої відповідальності відсутні. Не заслуговують на увагу доводи позивача щодо відсутності її згоди на вселення повнолітньої доньки, оскільки при поверненні після закінчення навчання на постійне місце проживання повторна згода власника житла (матері) не потребується, так як ОСОБА_2 являється донькою скаржника ОСОБА_1 , а відтак є членом її сім`ї в силу вимог 64 ЖК УРСР. Окрім того, апеляційний суд звертеє увагу на те, що на час розгляду справи судом ОСОБА_2 у спірному житлі не зареєстрована та не проживає в ньому. За таких обстиавин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про недоведенність позивачем, що відповідач чинить їй перешкоди в користуванні власністю та що виселення доньки, переслідує легітимну мету, визначену в пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає. Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на позивача. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 11 грудня 2020 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 22 квітня 2021 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Ковальчук Н.М. Шимків С.С.