Постанова Київський апеляційний суд № 761/32924/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа №761/32924/19 Апеляційне провадження №22-ц/824/2870/2021 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 березня 2021 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах - головуючого Сержанюка А.С., суддів - Гуля В.В., Суханової Є.М., із участю секретаря Ткаченко Ю.М., розглянувши матеріали цивільної справи у місті Києві за апеляційними скаргами Акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Американське Агентство Глобальних Медіа ( U.S. Agency for Global Media ), про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації, В С Т А Н О В И В : 20 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права на повагу до його честі та гідності, недоторканість ділової репутації, поширену Акціонерним товариством «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (далі - АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України»), ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у випуску програми « ІНФОРМАЦІЯ_1 » НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_4 наступну інформацію: «- протягом 2018 - початку 2019 року ОСОБА_2 перетинав Білоруську повітряну ділянку кордону 11 разів; - за даними центральної бази даних обліку іноземних громадян Росії «Мігрант», ОСОБА_2 , починаючи з 2014 року справді 6 разів перетинав російський кордон; - в Аеропорту «Внуково» зафіксовано три вльоти і три вильоти юриста»; зобов`язати АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 спростувати зазначену недостовірну інформацію після набрання рішенням законної сили шляхом повідомлення про ухвалене у справі судове рішення з зачитуванням його вступної та резолютивної частини у найближчому випуску програми «ІНФОРМАЦІЯ_1» та розміщення такого відеозапису на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_5, а також на Youtube - каналі UA-ПЕРШИЙ веб-сайту www.youtube.com. Позивач вважає, що поширення вказаної інформації відповідачами порушує його особисті немайнові права, дискредитує позивача в очах широкого загалу, вказує на багаторазові відвідування ним території Російської Федерації в період збройної агресії, що, на думку позивача, висвітлює його негативно з точки зору загальноприйнятих у суспільстві уявлень про добро і зло, та може породжувати негативне ставлення до його якостей як людини, громадянина, юриста, а також безпідставно вказує на недотримання позивачем встановленого порядку та норм чинного законодавства. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року позовну заяву ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_2 наступну інформацію, поширену у випуску № НОМЕР_2 програми « ІНФОРМАЦІЯ_1 » у рубриці « ІНФОРМАЦІЯ_2 » НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_4: «- протягом 2018 - початку 2019 року ОСОБА_2 перетинав Білоруську повітряну ділянку кордону 11 разів; - за даними центральної бази даних обліку іноземних громадян Росії «Мігрант», ОСОБА_2 , починаючи з 2014 року справді 6 разів перетинав російський кордон; - в Аеропорту «Внуково» зафіксовано три вльоти і три вильоти юриста.». Зобов`язано АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 спростувати зазначену недостовірну інформацію протягом місяця після набрання рішенням законної сили шляхом повідомлення про ухвалене у справі судове рішення, включаючи публікацію його тексту у випуску програми «ІНФОРМАЦІЯ_1». Стягнуто солідарно з АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія Україна», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 21 536,80 грн, що складаються з: 20 000 грн на професійну правничу допомогу та 1 563,80 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що враховуючи інформацію, яку було розповсюджено про позивача, та характер подачі вказаної інформації, остання є фактами. Посилання відповідачів на базу даних, словосполучення «зафіксовано», «справді», значення визначеної кількості разів перетинання кордону та вильотів/прильотів наділяють інформацію характером фактичності, оскільки вона є чітко визначеною. Право позивача на повагу право позивача на повагу до його честі та гідності - як складових особистих немайнових прав, було порушено шляхом розповсюдження щодо позивача неперевіреної, а отже й недостовірної інформації, яка стосувалась перельотів позивача, фіксації його прильотів та вильотів в аеропорту, тобто інформації, яка є інформацію про особисте життя позивача. Відповідачі не підтвердили способів отримання інформації про позивача та достовірність обставин, про які було зазначено в оспорюваному сюжеті, та крім того, зміст та форма подачі вказаної інформації була інформацією про факти, які, як зазначили відповідачі, були ними отримані із анонімних джерел та не підтверджені альтернативними джерелами. Оскільки АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія Україна» поширило вказану інформацію, враховуючи справедливий баланс в демократичному суспільстві, суд першої інстанції вважав, що втручання в даному випадку в приватний інтерес позивача не може бути справедливим. В частині вимог позивача щодо захисту особистого немайнового права - ділової репутації місцевим судом зазначено, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що внаслідок поширення оспорюваної інформації, його особисте немайнове право в контексті його професійної, службової діяльності, а саме право на недоторканість ділової репутації було порушено, а тому в задоволенні позову в цій частині судом відмовлено. Відповідно до статті ч. 2 ст. 137, 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача, на переконання місцевого суду, підлягає стягненню, відповідно, вартість наданої правничої допомоги позивачеві відповідно до договору №09092019 від 09 вересня 2019 року, протоколу №2 погодження розміру винагороди за надання правової допомоги та меморіальних ордерів №491, 508, 515, у розмірі 20 000 грн. та судовий збір - 1 536,80 грн в рівних частках. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» подало апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, а також неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні. Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 рокута ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували чи спростовували те, що подана відповідача інформація є недостовірною. Судом першої інстанції не було надано належної оцінки тій обставині, що існує причинно-наслідковий зв`язок між приниженням гідності позивача та зниженням рівня його суспільно-позитивної оцінки, висвітлення позивача явно негативно з точки зору загальноприйнятих в суспільстві уявлень про добро і зло внаслідок поширення відповідачами інформації. Тобто під час розгляду даної справи місцевий судом не було доведено належними та допустимими доказами в рішенні про наявність 3 та 4 елементів складу правопорушення, що є порушенням вимог п. 15 постанови Пленуму ВСУ від 27.02.2009 №1. Вказано, що місцевим судом не було надано належної оцінки тій обставині, що поширена відповідачами інформація не є негативною чи образливою в розумінні положень постанови Пленуму ВСУ. Не було враховано і те, що позивач є публічною особою, в зв`язку з чим свідомо відкритий для прискіпливого контролю за його особою. Також зазначено про те, що не було залучено до участі у справі належного відповідача Американське Агенство Глобальних Медіа, яке займається виготовленням зазначеної передачі. ОСОБА_1 , не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, в свою чергу подала апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні. Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 рокута ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Посилається на те, що у спірному сюжеті не було твердження про позивача у завершеній формі щодо якого позивачем заявлено вимоги про визнання недостовірною інформацію та її спростування. Вважає, що не можна виокремлювати окремі речення із загального матеріалу, який було розповсюджено. Суд першої інстанції, посилаючись на положення ст. 301 ЦК України, безпідставно, в контексті змісту позовних вимог, вийшов за межі заявленого позову. Позивач ніяк не доводить наявності існування певних наслідків у вигляді приниження його честі та гідності, а рішення суду і цій частині побудовано не на доказах, а на припущеннях позивача та власних помилкових висновках. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідачів про витребування доказів, оскільки у відповідачів була відсутня можливість самостійно отримати офіційні відомості про позивача, які містяться у базах системи Аркан, системи Гарт, а також СПЗ «Мігрант». Зазначає, що відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , як журналісти, не є поширювачами спірного матеріалу в розумінні ст. 277 ЦК України, тому місцевий суд безпідставно поклав обов`язок на останніх щодо спростування спірної інформації. Також висновки суду першої інстанції про розподіл судового збору між відповідачами, який викладений у мотивувальній частині рішення, не відповідає висновкам викладених в його резолютивній частині. У відзиві на апеляційну скаргу АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія Україна» представник позивача - ОСОБА_6 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року без змін. Вказує, що саме АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія Україна» поширило спірну інформацію, тому зобов`язано спростувати недостовірну інформацію незалежно від наявності, відсутності чи особливостей умов ліцензійного договору з третьою особою, яким врегульовані використання відповідних прав інтелектуальної власності. Зазначає, що у відповідачів не було жодних обґрунтованих підстав для включення спірної інформації у випуск програми «ІНФОРМАЦІЯ_6», інформація не була відповідачами належним чином перевірена та не підкріплена жодним належним доказом. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 представник позивача- ОСОБА_6 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року без змін, оскільки рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд, закінчивши з`ясування обставин справи і перевірку їх доказами, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційних скаргах, у межах доводів та вимог апеляційних скарг, вислухавши учасників процесу в судових дебатах, вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення, керуючись наступним. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як встановлено судом першої інстанції, що підтверджується і матеріалами справи, розміщення програми « ІНФОРМАЦІЯ_1 » у рубриці « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_4 відбувалося в ефірі телеканалу «UA: Перший». З наданого позивачем відеоматеріалу вбачається, що «UA: Перший» та Радіо Свобода презентують проект ОСОБА_1 . Далі головний редактор ( про те, що ОСОБА_1 є головним редактором зазначається наприкінці програми) проекту «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_1 розпочинає програму зі слів: «Вітаю! Мене звати ОСОБА_1 і в ефірі програма журналістських розслідувань «ІНФОРМАЦІЯ_6». Це спільний проект «UA: Перший» та Радіо Свободи. Потім за змістом програми ОСОБА_1 зазначає, що її колеги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 із підбіркою інших новин, в яких у рубриці «ІНФОРМАЦІЯ_2» ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_4 в ефірі телеканалу «UA: Перший поширену наступну інформацію : Ведучий ( ОСОБА_4 ): «але є ще одна версія. Оскільки ОСОБА_2 - не ОСОБА_10 , то він не може, як і всі ми здійснювати прямі перельоти з України в Росію. І саме повітряний простір Білорусі переважно використовується для таких сполучень.» Ведучий ( ОСОБА_3 ) : «чи саме за такою схемою літав ОСОБА_2 - на жаль, встановити не вдалося. Однак, за даними Центральної бази даних обліку іноземних громадян Росії «Мігрант» ОСОБА_2 , починаючи з 2014 року справді шість разів перетинав російський кордон. Ведучий (ОСОБА_4 ) «в аеропорту Внуково зафіксовано три вльоти і три вильоти юриста» Ведучий ( ОСОБА_3 ) : офіційно цілі поїздок вказано дві: відрядження та тимчасове проживання. ОСОБА_2 , який нині юридично супроводжує кампанію ОСОБА_12 заперечив свої відвідини Росії. ОСОБА_2 ( телефоном ) : «почалася війна - я туди не літав» Ведучий ( ОСОБА_3 ) «тобто дані системи» ОСОБА_2 : «я не пам`ятаю» Ведучий ( ОСОБА_3 ) дані системи Мігрант неточні ? на Вашу думку? ОСОБА_2 : «я не знаю про яку систему Ви говорите, ну я точно знаю, коли я літав. Посилання на відеозаписи даного випуску проекту розміщено в інтернет-мережі, що підтверджується матеріалами справи ( а.с. 9-21, 25-42 т. 1 ). Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є авторами, журналістами, ведучими програми «ІНФОРМАЦІЯ_6», про що зазначено в самих відеозаписах. Відповідно до матеріалів справи, загальнонаціональний телеканал «UA: Перший» входить до складу Публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», правонаступником якого є АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» ( а.с. 22 т. 1 ). Як зазначає позивач у позовній заяві, вищезазначена інформація відносно нього є недостовірною та спростовується відповіддю Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України №184/Б-5258 від ІНФОРМАЦІЯ_4, згідно якої ОСОБА_2 двічі перетинав державний кордон України в напрямку Російської Федерації та Республіки Білорусь, у період з 12 квітня 2014 року по 12 квітня 2019 року, а саме: 15 травня 2014 року у напрямку Київ - Москва, та 16 травня 2014 року у напрямку Москва - Київ( а.с. 65 т. 1). Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Згідно із статтями 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації. Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p. 28, пункт 46). Суд враховує при цьому правову позицію Європейського суду з прав людини щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «фактів». Так, у пункті 39 рішення Європейського суду з прав людини від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти Росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2001 року у справі «Фельдек проти Словаччини» суд зазначав, що на відміну від оціночних суджень, реальність фактів можна довести. Отже, при оцінці твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. (Jerusalem v. Austria, no. 26958/95, n. 43, ECHR 2001-11). ЄСПЛ вказує, що «у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (UKRAINIAN MEDIA GROUP v. UKRAINE, № 72713/01, § 41, 42, ЄСПЛ, 29 березня 2005 року). Безсумнівно, пункт 2 статті 10 Конвенції дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв`язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань. Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, від 08 липня 1986 року). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі №200/20351/18 (провадження № 61-21258св19) вказано, що «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2020 року у справі №757/32917/17-ц (провадження № 61-4421св19) зазначено, що: «розрізняючи факти та оціночні судження, слід виходити з того, що існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. Крім того, аналіз національного законодавства та стаття 10 Конвенції і практики її застосування свідчить про те, що межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені. Чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів). Згідно з частинами першою, четвертою, шостою та сьомою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідачами не було доведено, що оспорювана інформація на час її поширення була повною та перевіреною. Посилання «за даними бази даних «Мігрант» вимагає наявність у віданні журналістів на час поширення такої інформації невизначеному колу осіб принаймні даних відповідної бази. Підтверджень наявних у відповідачів відповідних даних суду не надано. Словосполучення «в аеропорту Внуково зафіксовано» передбачає доведеність фіксації прильотів та вильотів позивача в аеропорту, але відповідач зазначає тільки про наявність зафіксованих польотів, не підкріплюючи існування самої по собі фіксації будь-якими документами. Отже, відповідачі не підтвердили способів отримання інформації про позивача, не довели достовірності цієї інформації, а, як встановлено судами, ОСОБА_2 тільки двічі перетинав державний кордон України в напрямку Російської Федерації та Республіки Білорусь, у період з 12 квітня 2014 року по 12 квітня 2019 року, а саме: 15 травня 2014 року у напрямку Київ - Москва, та 16 травня 2014 року у напрямку Москва - Київ ( а.с. 65 т. 1). Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що поширена щодо позивача відповідачами інформація є недостовірною, яка має бути спростована у встановленому законом порядку. Крім того, за характером висловлювань і вжитих словосполучень спірна інформація є фактичними твердженнями, оскільки містить посилання на обставини як такі, що реально існують, які можна перевірити, а саме те, що позивач протягом 2018 року - початку 2019 року перетинав білоруську повітряну ділянку кордону 11 разів, твердження про те, що за даними центральної бази даних обліку іноземних громадян Мігрант, позивач, починаючи з 2014 року справді 6 разів перетинав російський кордон, в аеропорту Внуково зафіксовано три вльоти і три вильоти позивача. Отже доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що інформація у спірному сюжеті не була твердженням про позивача у завершеній формі, з точки зору суду другої інстанції, не є правовою підставою для задоволення апеляційних вимог, оскільки, як зазначено вище, оспорювана інформація щодо позивача є такою, що може бути перевірена на предмет її правдивості, що, у свою чергу, виключає її віднесення до оціночних суджень. В апеляційній скарзі АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» зазначає, що є неналежним відповідачем по вказаній справі, оскільки між ним та третьою особою - Американське Агентство Глобальних Медіа 26 грудня 2018 було укладено ліцензійний договір. Разом тим, в мотивувальній частині оскаржуваної постанови місцевий суд в достатній мірі спростував вказане твердження, зокрема, правильно зазначив про те, що АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» фактично поширило оспорювану інформацію невизначеному колу осіб, а тому є належним відповідачем. Що стосується належності відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_1 є головним редактором проекту «ІНФОРМАЦІЯ_1», а ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - співавторами вказаної програми та безпосередньо поширили відомості, що не відповідають дійсності. Відтак, відповідно до положень ст. 277 ЦК України вони є належними відповідачами, а тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 і в цій частині є безпідставними. Відповідно до рішення Європейського суду «Редакція газети Гривна проти України» п. 86: «наданий журналістам захист за статтею 10 Конвенції діє за умови їхньої добросовісної діяльності з метою надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики. Концепція відповідальної журналістики, як професійної діяльності, що захищається статтею 10 Конвенції, не обмежується змістом інформації, яка збирається та поширюється засобами журналістики. Ця концепція також охоплює inter alia законність дій журналіста, зокрема його взаємодію з органами влади під час здійснення журналістської діяльності. При вирішенні питання про те, чи діяв журналіст відповідально, факт порушення ним закону у зв`язку з цим є найбільш доречним, хоча й не вирішальним.» Пункт 87 вказаного рішення зазначає, що «крім того, стаття 10 Конвенції не гарантує абсолютну необмежену свободу вираження поглядів навіть щодо висвітлення пресою питань , які мають значний суспільний інтерес. Відповідно до частини 2 статті 10 Конвенції свобода вираження поглядів супроводжується обов`язками та відповідальністю, які також застосовуються до засобів масової інформації , навіть щодо питань, які викликають значне занепокоєння суспільства. Пунктом 88 зазначено, що ці обов`язки та відповідальність мають важливе значення у випадках, коли розглядається питання посягання на репутацію конкретної особи або порушення права інших осіб. Отже, для звільнення засобів масової інформації від їхнього звичного обов`язку перевіряти фактичні твердження, необхідні особливі підстави. Існування таких підстав залежить від характеру та ступеню відповідної дифамації та від того, наскільки засоби масової інформації можуть обґрунтовано вважати свої джерела достовірними у зв`язку з цими твердженнями. Ці фактори, зі свого боку, вимагають розгляду інших елементів, таких як авторитет джерела, чи провела газета достатню кількість досліджень перед публікацією, чи подала газета історію у розумно збалансованій манері та чи надала газета особам, гідність яких було принижено , можливість захистити себе.» Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Статтею 269 ЦК України визначено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов`язані з фізичною особою. Фізична особа не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Згідно зі ч. 1 ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються законодавством є: здоров`я, життя, честь, гідність і ділова репутація. Поняття «честь» і «гідність» є поняттями, які визначають прояви відносин індивіда до себе й оточуючих до окремої особистості. Відповідно до ч. 1 ст. 301 ЦК України фізична особа має право на своє особисте життя. Приватність - основоположне право, яке є ключовим для автономії та захисту людської гідності, воно слугує в якості основи для реалізації інших прав особи. Стаття 12 Загальної декларації прав людини проголошує, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його життя, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Особисте життя будь-якої людини, навіть тісно пов`язане з громадським, тим не менш у ньому не розчиняється, і має свої межі. Надаючи широкі можливості реалізації свободи слова і поширенню інформації, Конвенція закріпила положення про те, що свобода слова одночасно передбачає відповідні обов`язки і відповідальність. Головним обмеження у регулюванні цього питання є право на недоторканість приватного життя. У будь-якій державі особлива увага завжди приділяється приватному життю осіб, які перебувають на публічній службі. У зв`язку із цим під час розгляду таких справ суди повинні брати до уваги положення Декларації про свободу політичної дискусії в засобах масової інформації, яка прийнята 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також важливі рекомендації Резолюції 1165 ( 1998 ) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, названа Резолюція зазначає, що публічними фігурами є ті особи, які обіймають державну посаду і ( або ) користуються державними ресурсами, а також всі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті, будь-то в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі. Це означає, що недоторканність приватного життя публічних осіб стосується як політиків, високопосадовців, так і публічних осіб у галузі спорту, мистецтва, культури, науки тощо. Як вірно зазначив суд першої інстанції, що основою будь-якого демократичного суспільства є дотримання частини 1 статті 10 Конвенції, яка наділяє журналістів правом на свободу вираження поглядів, проте вказане право завжди має бути справедливо збалансовано з правом особи на повагу до приватного та сімейного життя та кореспондуючими частині 1, визначені в статті 2 Конвенції, обов`язки. Будь-які применшення значення права на приватність у співвідношенні зі свободою вираження повинні мати місце лише у випадках крайньої необхідності. Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що право позивача на повагу до його честі та гідності - як складових особистих немайнових прав, було порушено шляхом розповсюдження щодо позивача неперевіреної, а отже й недостовірної інформації, яка стосувалась перельотів позивача, фіксації його прильотів та вильотів в аеропорту, тобто інформації, яка є інформацію про особисте життя позивача. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідачів про витребування доказів, оскільки у них була відсутня можливість самостійно отримати офіційні відомості про позивача, які містяться у базах системи Аркан, системи Гарт, а також СПЗ «Мігрант». Разом тим, в мотивувальній частині оскаржуваної постанови місцевий суд в достатній мірі обґрунтував підстави відмови у задоволенні клопотання відповідачів про витребування доказів. Крім того, пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз`яснено, що згідно з положеннями ст. 277 ЦК України і статті 10 ЦПК України обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Отже тягар доказування достовірності негативної інформації про позивачів покладається на відповідачів, а на позивача покладено лише обов`язок доказування факту поширення такої інформації відповідачами. Посилання ОСОБА_1 на невідповідності висновку суду першої інстанції про розподіл судового збору між відповідачами у мотивувальній та резолютивній частині рішення не може бути безумовною підставою для скасування законного та обгрунтованого рішення суду першої інстанції, оскільки, на переконання апеляційного суду, є опискою, яку суд за власною ініціативою або за заявою сторони може виправити у відповідності до положень ст. 269 ЦПК України. І, насамкінець, її доводи про те, що місцевий суд, з огляду на заявлені позовні вимоги, вийшов за межі заявленого позову, на переконання апеляційного суду, не відповідають дійсності, оскільки ним ( судом ) у повній мірі дотримані положення ст. 13 ЦПК України. Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, і з додержанням норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст.ст. 201, 269, 277, 299, 301, 302 ЦК України, ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 259, 263-265 ЦПК України, ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення про часткове задоволення позовних вимог. А тому, доводи апеляційних скарг про незаконність та необґрунтованість рішення, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні, зокрема ст. 30 Закону України «Про інформацію», ст.ст. 16, 201, 297, 299 ЦК України, ст.ст. 10-13, 76-81, 263 ЦПК України, з точки зору апеляційного суду та в силу викладеного, не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді скарг. Відтак, викладені у апеляційних скаргах доводи суд другої інстанції відносить до числа формальних, відповідно, рішення, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасоване у відповідності до положень ст. 375 ЦПК України. Доводів щодо незгоди з судовим рішенням в частині стягнення судових витрат та в частині відмови у задоволенні інших позовних вимог апеляційні скарги не містять, тому не є предметом апеляційного розгляду. Апеляційний суд також вважає за необхідне відмітити, що Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року ). Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 263, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги Акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Американське Агентство Глобальних Медіа ( U.S. Agency for Global Media ), про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий А.С. Сержанюк Судді: В.В. Гуль Є.М. Суханова