Постанова 4810 № 409/454/19

Справа № 409/454/19 Провадження № 22-ц/810/47/21 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2021 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Стахової Н.В., суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В. за участю секретаря судового засідання Сінько А.П., учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 грудня 2020 року ухвалене судом у складі судді Третяка О.Г., в приміщенні того ж суду, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в с т а н о в и в: У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі продажу житлового будинку та присадибної земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнання права власності на житловий будинок та присадибну земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . 22.07.2020 ОСОБА_1 змінила позов та просила визнати за нею право власності на житловий будинок та присадибну земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . за набувальною давністю, Позов мотивовано тим, що 13.09.2005 позивач разом з чоловіком ОСОБА_3 придбали житловий будинок та присадибну земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_2 . Договір уклали у вигляді розписки, за якою ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 3000 грн за придбане домоволодіння та присадибну земельну ділянку. Позивач зазначає, що з 13.05.2005 разом з чоловіком постійно проживала у вказаному будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік помер. Вона відкрито та добросовісно володіє домоволодінням, доглядає за будинком, утримує його, здійснює поточний та капітальний ремонти. На підставі викладеного, посилаючись на ст. 344 ЦК України, просила визнати право власності на вказане нерухоме майно. Рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області від 04.12.2020 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно за набувальною давністю, а саме: житловий будинок з господарськими спорудами та присадибну земельну ділянку розміром 3300 кв.м., яка надана для обслуговування житлового будинку та господарських споруд (0,150 гектарів), а також для ведення особистого підсобного господарства (0,180 гектарів), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві приватної власності ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768 грн 40 коп. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В апеляційній скарзі скаржник вказує на те, що предметом позову є визнання договору дійсним та визнання права власності на житловий будинок, але в порушення норм процесуального права позивачка одночасно змінила предмет та підстави позову, копії позовної заяви про зміну предмету та підстав позову він не отримував, що також вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Судом порушено норми матеріального права, оскільки неправильно застосована ст. 344 ЦК України, бо позивачка та її представник неодноразово підтверджували, що знали про обізнаність стосовно належності відповідачу житлового будинку на праві приватної власності, тобто умова для визнання права власності за набувальною давністю відсутня. Фактично рішення суду містить обставини саме щодо укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна. Суд безпідставно взяв до уваги довідку депутата Білокуракинської селищної ради, оскільки остання датована 2016 роком. Також в порушення норм матеріального права суд визнав право власності на земельну ділянку, яка йому не належить. Отже, задовольняючи позов, суд фактично позбавив його права власності на нерухоме майно. В судовому засіданні скаржник ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити. Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні апеляційну скаргу не визнала, просила залишити її без задоволення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Задовольняючі позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи всі наявні умови набуття права власності за набувальною давністю, ОСОБА_1 має підстави для визнання за нею права власності на спірне домоволодіння та земельну ділянку за набувальною давністю. Проте колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки він не ґрунтується на вимогах закону. Переглядаючи рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів зауважує наступне. Судом встановлено, що власником житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі продажу ВАР 172517 від 17.10.2003, посвідченого приватним нотаріусом Білокуракинського районного нотаріального округу Луганської області Жуковим О.М., реєстровий номер 925, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Згідно з розпискою від 13.09.2015 ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 3000 грн за проданий йому житловий будинок та присадибну земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою № 133 від 18.01.2016, виданої депутатом Білокуракинської сільської ради ОСОБА_1 фактично проживає за адресою АДРЕСА_1 з 2005 року. Згідно з довідкою № 554 від 19.07.2018, виданої депутатом Білокуракинської селищної ради Білокуракинського району Луганської області, ОСОБА_1 безперервно та відкрито володіє й користується житловим будинком з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , постійно сплачує кошти за електропостачання, здійснює купівлю твердого палива, здійснює догляд за вказаним приміщенням та утримує його та прибудинкову територію в належному стані та щороку сплачує земельний податок на земельну ділянку під вказаним будинком та прилеглу територію. Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина перша статті 344 ЦК України). Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18). За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. З матеріалів справи вбачається та не заперечується позивачем, що вона знала про власника спірного будинку з моменту вселення та проживала у ньому за згодою власника ОСОБА_2 , який не відмовлявся від свого права власності на будинок та заперечував проти визнання права власності на це майно за позивачем, суд першої інстанції, дійшов помилкового висновку, що вказане майно може бути об`єктом набувальної давності. Сам лише факт користування спірним приміщенням не дає підстав для задоволення позовних вимог про набуття права власності на нього на підставі статті 344 ЦК України. Положення наведеної статті не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань, чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника. Під час розгляду справи позивач не надав доказів, а матеріали справи таких не містять, про те, що він володіє майном не за волею власника і не знав, хто є власником. Суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний будинок та присадибну земельну ділянку за набувальною давністю, оскільки позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України. Належне користування майном, а також оплата спожитих комунальних послуг не підтверджують підстав для застосування правил статті 344 ЦК України, оскільки сам лише факт проживання позивача у спірному будинку, утримання його в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. Посилання заявника на придбання житлового будинку не може бути підставою для застосування положень статті 344 ЦК України, оскільки за набувальною давністю може набуватися право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що у цій справі позивачем не доведено. Укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 угоди у вигляді розписки про сплату коштів за будинок, факт отримання ОСОБА_2 коштів, а також проживання позивача у цьому будинку, не підтверджує згоди на відчуження нерухомого майна та не свідчить про наявність правових підстав набуття права власності на майно за набувальною давністю. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 грудня 2020 року підлягає скасуванню на підставі п.п.3.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст.367 376,382,384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 грудня 2020 року скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції. Дата складення повного тексту постанови - 19 квітня 2021 року. Головуючий Судді