Постанова Луганський апеляційний суд № 428/11673/19

Головуючий суду 1 інстанції - Кордюкова Ж.І. Доповідач -Коновалова В.А. Справа № 428/11673/19 Провадження № 22-ц/810/272/21 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 15 квітня 2021 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Коновалової В.А., суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Вовчанської С.В., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач Російська Федерація, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року, постановлену у складі судді Кордюкової Ж.І. м. Сєвєродонецьк Луганської області, за позовною заявою ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України, в с т а н о в и в: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Російської Федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України, в обґрунтування якої зазначив, що до листопада 2014 року був зареєстрований та проживав за адресою АДРЕСА_1 , яке належить йому на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про права власності на житло та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації та тимчасова окупація призвели до втрати ним житла та майна, неможливості проживати в м.Брянка Луганської області. Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2019 року по справі № 428/12276/16-ц встановлено, що факт його вимушеного переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області, яке сталось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Весною 2014 року м. Брянка Луганської області було захоплене проросійськими найманцями, в результаті чого стан безпеки в місті погіршився, була введена комендантська година, споруджені блок-пости із суворим пропускним режимом, були захоплені адміністративні будівлі, в тому числі міліції, працівником якої він був. У містах Луганську, Алчевську, Стаханові постійно було чутно обстріли. Він не мав наміру переходити на сторону бойовиків, а тому був змушений залишити своє житло та переїхати до м. Сєвєродонецьк, щоб не турбуватись про свою безпеку. З урахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень його особистих прав, свобод та інтересів, завдану моральну шкоду він оцінює в розмірі 955687,60 грн, що є еквівалентом 35000 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви. Збройною агресією Російської Федерації йому завдано майнову шкоду, оскільки він позбавлений можливості користуватись належним йому майном та використовувати це майно для задоволення власних потреб шляхом передачі належної йому квартири в оренду іншим особам. Йому завдано збитків у вигляді упущеної вигоди за період з листопада 2014 року по вересень 2019 року, тобто за 58 місяців, що становить 135314 грн, що є еквівалентом 4955,58 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви, виходячи з середньомісячної вартості оренди двокімнатної квартири в розмірі 2333 грн. Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 955687,60 грн, що є еквівалентом 35000 євро, та в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 135314 грн, що є еквівалентом 4955,58 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви. Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року закрито провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, враховуючи принципи міжнародного права, виходив з мети недопущення порушення принципу імунітету держави та відсутності згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що на сьогодні у законодавстві і судовій практиці переважної більшості розвинених іноземних держав застосовується концепція обмеженого імунітету, що передбачає надання державі та її власності тільки у зв`язку з діяльністю, що має суверену природу, відмовляючи в імунітеті діяльності, не пов`язаній з виконанням державою суверенних функцій. Принцип імунітету держави має диспозитивний характер і не відноситься до загальних принципів міжнародного права. Натомість, повага до імунітету іноземної держави базується на звичаєвій нормі міжнародного права. Посилається, що суд першої інстанції неправильно застосував норми ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», а також не врахував приписи Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованих територіях України» та Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Міністерством закордонних справ України у відповідності до положень статті 32 віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» на звернення Луганського апеляційного суду було направлено ноту від 04 квітня 2021 року з доданими до неї матеріалами адресовану Посольству РФ в Україні. Проте відповіді не надійшло. Позивач в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність й обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, враховуючи принципи міжнародного права, положення Закону України «Про міжнародне приватне право», які встановлюють судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема в якості відповідача. Російська Федерація у відповідь на неодноразові запити суду з приводу з`ясування наявності або відсутності згоди Російської Федерації на розгляд даного спору в судах України, не висловила свої згоди через уповноважених осіб або компетентні органи на розгляд даного спору в судах України. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно із п. 1 ч. 1ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції. Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом. Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи. Відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави. На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «рівний над рівними не має юрисдикції, влади» «par in parem non habet imperium». Отже бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. Відповідно до частини четвертої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. Бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. Такі висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справі № 914/3360/2012 від 23 жовтня 2019 року, у справі № 711/17/19 від 13 травня 2020 року, у справі № 357/13182/18 від 03 червня 2020 року. Звертаючись до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, позивач відповідачем зазначив Російську Федерацію. Вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України позивачу завдано майнову та моральну шкоду, просить суд стягнути з Російської Федерації на його користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 955687,60 грн, що є еквівалентом 35000 євро, та в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 135314 грн, що є еквівалентом 4955,58 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви. Як вбачається із матеріалів справи, суд першої інстанції неодноразово як через Міністерство закордонних справ України, так і безпосередньо до Посольства Російської Федерації в Україні надсилав останньому запити стосовно згоди чи не згоди Російської Федерації на залучення її до участі у справі в якості відповідача разом із документами. Проте, компетентними органами Російської Федерації такої згоди не надано. Таким чином, суд першої інстанції, враховуючи принципи міжнародного права, виходячи з мети недопущення порушення принципу імунітету держави та відсутності згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача,дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі. Доводи апеляційної скарги про те, що у справах про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої у результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, дія частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не поширюється направовідносини сторін, не заслуговують на увагу, оскільки як зазначалося вище стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, оскільки вона постановлена з дотриманням вимог закону. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 383, 384 ЦПК України, Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 16 квітня 2021 року. Головуючий В.А. Коновалова Судді М.В. Назарова О.Ю. Карташов