Постанова 4824 № 361/2881/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 квітня 2021року м. Київ Справа № 361/2881/19 Провадження № 22-ц/824/3510/2021 Резолютивна частина постанови оголошена 07 квітня 2021 року Повний текст постанови складено 09 квітня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Карпенка В.Р. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Дем?яненка Миколи Володимировича на рішення Броварського міськрайонного судуКиївської області від 05 жовтня 2020 року, ухваленого у складі судді Сердинського В. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення, В С Т А Н О В И В: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року, укладеного між продавцем ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко М. О., він є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 . В пункті 5.7 договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року зазначено, що згідно листа з відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Броварської міської ради Київської області від 15 травня 2018 року № 1-11/378 в квартирі не зареєстровані малолітні чи неповнолітні діти, обмежено дієздатні та недієздатні особи. На момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 04 червня 2018 року, в квартирі проживала лише продавець квартири ОСОБА_4 , яка після набуття позивачем в законному порядку права власності на вказану квартиру звільнила її в добровільному порядку. Але в квартирі залишилась зареєстрованою ОСОБА_2 , 1934 року народження, яка є родичем попереднього власника квартири, добровільно виселилась з квартири більше року тому, після набуття права власності на квартиру ОСОБА_4 , і її місцезнаходження на даний час позивачу невідоме. Особисто позивач ніколи не зустрічався з ОСОБА_2 , не знайомий з нею, ніколи не укладав з нею жодних договорів цивільно-правового характеру, в тому числі на користування належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 . Позивач самостійно оплачує витрати на утримання квартири та вартість комунальних послуг, в тому числі і за сторонню особу, яка в ній зареєстрована, але не проживає, що призводить до зайвих матеріальних витрат. Таким чином, ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника квартири, не набула статусу наймача квартири, але згідно наявної реєстрації місця проживання має право користуватися належною позивачу квартирою, чим створює йому перешкоди в користуванні і розпорядженні належною власністю. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 травня 2019 року прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, до розгляду і відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження. У вересні 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мотивовано тим, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , пенсіонер, іншого житла не має, в даній квартирі проживає близько 30 років. ОСОБА_3 є дочкою позивача та проживає разом з нею, доглядає за нею, оскільки у зв`язку із погіршенням стану здоров`я, ОСОБА_2 потребує стороннього догляду. 11 лютого 2019 року, повернувшись з лікарні, позивачі не змогли потрапити до свого помешкання, в якому залишилися особисті речі та документи, оскільки замки на вхідних дверях до квартири були змінені, а за дверима знаходився чоловік, який нецензурною лексикою їх виганяв та погрожував фізичною розправою. На місце події було викликано працівників поліції. ОСОБА_3 вказувала, що відповідно до умов договору іпотеки від 23 серпня 2017 року, ОСОБА_4 04 червня 2018 року здійснила звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення між ОСОБА_4 - іпотекодержателем та її знайомим ОСОБА_1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Відтак, продавець (іпотекодержатель) ОСОБА_4 , покупець ОСОБА_1 та іпотекодавець ОСОБА_3 дійшли згоди, що позивачі будуть проживати у вказаній квартирі до того часу поки їм не буде надано інше житло. Підтвердженням зазначеного також є той факт, що різниця від продажу квартири не була повернута ОСОБА_3 , як передбачено пунктом 10 договору купівлі-продажу, оскільки продавець та покупець взяли на себе обов`язок вирішити питання з наданням їм іншого житла. ОСОБА_1 , виганяючи ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_3 , в якій вона проживала та від продажу якої також залишилася різниця, яку його знайома ОСОБА_4 повинна була повернути ОСОБА_3 , наголошував останній, що не буде чіпати житло ОСОБА_2 до тих пір поки не знайде їм інше. В зв`язку з тим, що домовленості були порушені, ввівши позивачів в оману та вигнавши їх на вилицю, ОСОБА_3 була змушена звернутися до суду з метою відновлення порушених прав. Відповідач, перебуваючи у змові з ОСОБА_4 , порушили домовленість, у супереч вимогам законодавства протиправно вигнали їх на вулицю, залишивши без особистих речей та документів, що є грубим порушенням Конституційних прав позивачів. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на викладене, просили зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення їх до даної квартири та передачі ключів від квартири. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 жовтня 2019 року розгляд цивільної справи № 361/2881/19 ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2019 року об`єднано в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до даної квартири та передачі їм від неї ключів. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 768,40 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд першої інстанції застосувавши правила частини другої статі 39, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та правила статті 109 ЖК Української РСР, зробив висновок про те, що спірна квартира не була придбана за рахунок взятих грошових коштів в борг, а тому виселення позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є протиправним, та не можливим без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української PCP має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, що також відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року справа № 6-2947цс15, яка у подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (касаційне провадження № 14-317цс18). Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги 18 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 через засоби поштового зв?язку подав до Київського апеляційного суду через Броварський міськрайонний суд Київської області апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року та ухвалити у справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, а у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що такий підхід суду першої інстанції, який викладений у оскаржуваному судовому рішенні, побудований на умисному перекрученні підстав та обставин справи, ігноруванні характеру спірних правовідносин та умисному незастосуванні правових норм, що регулюють ці відносини. Заявник вказує, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири, на підставі договору купівлі-продажу, який не оскаржений та не скасований (правомірність правочину), він не є кредитором щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У свою чергу, ОСОБА_3 надала добровільну згоду іпотекодержателю ОСОБА_4 на відчуження спірної квартири. Рух апеляційної скарги та матеріалів справи 12 січня2021 року матеріали цивільної справи № 361/2881/19 надійшли до Київського апеляційного суду. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 січня 2021 року справу передано судді-доповідачу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 січня 2021 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Дем`яненка М. В. про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року задоволено та поновлено його. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Дем`яненком М. В., на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків, викладених у мотивувальній частині ухвали, протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року відкрито апеляційне провадження у цій справі. Копію ухвали про відкриття провадження разом з копіями апеляційної скарги та доданими до неї матеріалами надіслано учасникам справи і встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу тривалістю десять днів з моменту отримання копії цієї ухвали. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17лютого 2021 року справу призначено до розгляду з викликом учасників справи. Доводи інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу позивачі за зустрічним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на те, щощомотиви та підстави, зазначені в ній щодо оскаржуваного рішення, є безпідставними та необґрунтованими. Позиція Київського апеляційного суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 адвоката Дем`яненка М.В., який пдітримав доводи апеляційної скарги, ОСОБА_6 та представника позивачів за зустрічним позовом адвоката Фернеги І.В., які заперечували проти доводів апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Фактичні обставини справи Встановлено, що відповідно до договору позики від 23 серпня 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , остання отримала у борг грошові кошти в розмірі 381 775,56 грн, що на день укладення цього договору за курсом НБУ становить еквівалент 15 000,00 доларів США (а. с. 86). У забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики, 23 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , житловою площею 30,3 кв.м, загальною площею 50,8 кв.м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенком М. О., зареєстровано в реєстрі за № 1984 (а. с. 89-92). 04 червня 2018 року між ОСОБА_4 та позивачем ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 30,3 кв.м, загальною площею 50,8 кв.м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенком М. О., зареєстровано в реєстрі за № 1213 (а. с. 5-8). Відповідно до пункту 3 вказаного договору, продаж спірної квартири вчинено за 500 000,00 грн. На підставі пункту 10 вказаного договору продавець зобов`язаний повернути ОСОБА_3 суму, що перевищує розмір заборгованості позичальника перед іпотекодержателем за договором позики. 24 липня 2019 року позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 звернулася до керівника Броварської місцевої прокуратури із заявою про вчинення кримінального правопорушення та повідомила про проникнення невідомих осіб до її житла та крадіжку цінних речей та грошових коштів в розмірі 10 000,00 доларів США (а. с. 58). Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року в справі № 761/7953/19 задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, якою стягнуто з останньої на користь ОСОБА_3 суму в розмірі 123 995,62 грн, з яких 118 222,44 грн - заборгованість за договором, (сума, що перевищує розмір заборгованості позичальника перед іпотекодержателем за договором позики), 3 215,64 грн - витрати від інфляції відповідно до індексу інфляції, розрахованого на термін прострочення, 2 555,54 грн - 3 % річних від простроченої суми, та повернуто судові витрати в розмірі 3 099,90 грн (а. с. 59-63). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд першої інстанції застосувавши правила частини другої статі 39, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та правила статті 109 ЖК Української РСР, зробив висновок про те, що спірна квартира не була придбана за рахунок взятих грошових коштів в борг, а тому виселення позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є протиправним, та не можливим без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української PCP має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, що також відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року справа № 6-2947цс15, яка у подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (касаційне провадження № 14-317цс18). Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Мотиви з яких виходить суд та застосовані норми матеріального права Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Надаючи оцінку аргументам, наведеним в апеляційній скарзі, апеляційний суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначені статтею 16 ЦК України. Відповідно до частин другої-четвертої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті. Згідно зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Практикою Верховного Суду України визначено, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. При цьому, зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постановівід 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (касаційне провадження № 14-317цс18). Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15 та 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15 та у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 562/2533/19 (касаційне провадження № 61-10637св20). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції установивши, що квартира АДРЕСА_1 , яка є іпотечним майном, була придбаний не за рахунок коштів, наданих ОСОБА_4 ОСОБА_3 на підставі укладеного між ними договору позики від 23 серпня 2017 року, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , правильно застосувавши до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК Української РСР. У контексті вказаної практики Верховного Суду, апеляційний суд вважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім. З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги про те, що такий підхід суду першої інстанції, який викладений у оскаржуваному судовому рішенні, побудований на умисному перекрученні підстав та обставин справи, ігноруванні характеру спірних правовідносин та умисному незастосуванні правових норм, що регулюють спірні відносини, спростовуються вищевикладеним. Інші аргументи апеляційної скарги не спростовують висновок суду першої інстанції, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до незгоди з висновком суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати мотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, серед іншого, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок, що випливає зі статті 6 Конвенції, з мотивування може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). У § 30 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» ЄСПЛ зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дав відповідь на всі аргументи і доводи учасників справи, які мають важливе юридичне значення для правильного вирішення справи. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, Київський апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду першої інстанції. Висновки за результатом розгляду апеляційної скарги Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має правозалишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись ст.ст.268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дем?яненка Миколи Володимировича - залишити без задоволення. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус Судді: .Д. Поливач О.І. Шкоріна