Постанова 4812 № 490/8403/19

12.04.21 22-ц/812/688/21 Єдиний унікальний номер судової справи 490/8403/19 Номер провадження 22-ц/812/688/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 12 квітня 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Пасечнюком І.П., за участі: представника позивача - Євлоєвої Н.Р., переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Миколаївської міської ради рішення, яке ухвалено Центральним районним судом міста Миколаєва 14 січня 2021 року, під головуванням судді Гуденко О.А., в приміщені цього ж суду о 15 год. 22 хв., у цивільній справі за позовом Виконавчого комітету Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Комунальне підприємство «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток», про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, УСТАНОВИЛА: У вересні 2019 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради (далі - виконком ММР) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Комунальне підприємство «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток» (далі - КП СКП «Гуртожиток»), про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що квартира АДРЕСА_1 не є службовою та належить до комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва. З 13 липня 2004 року в даній квартирі значиться зареєстрованим відповідач у справі ОСОБА_1 . Під час обстеження житлового фонду працівниками КП СКП «Гуртожиток» було встановлено, що в квартирі АДРЕСА_2 за вищевказаною адресою ніхто не проживає, про що складено відповідні акти. Власником особового рахунку значиться ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрація відповідача за вказаною адресою позбавляє позивача можливості надати вказану квартиру іншим особам, які потребують забезпечення житлом. Посилаючись на викладені обставини, позивач просив визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір. Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 14 січня 2021 року відмовлено у задоволені позовних вимог виконавчого комітету Миколаївської міської ради. Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю позивачем обставин непроживання відповідача протягом шести місяців без поважних причин у вищевказаній квартирі. В апеляційній скарзі виконавчий комітет ММР, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким задовольни позовні вимоги. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). За змістом ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із ч.4 ст.9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до ст.72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71,72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року, заява №30856/03, KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, §41-42). Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц (провадження №61-37646св18) зроблено висновок по застосуванню статей 71,72 ЖК Української РСР та вказано, що: «збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до ст.72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71,72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності». З матеріалів справи убачається, що право власності на вищевказану квартиру АДРЕСА_1 ні за ким не зареєстровано та квартира не приватизована (а.с.15). Згідно довідки №3667, виданої КП СКП «Гуртожиток» від 05 листопада 2018 року, власником особового рахунку квартири АДРЕСА_1 значиться ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . У вказаній квартирі з 13 липня 2004 року значиться зареєстрованим ОСОБА_1 (а.с.8). З листа Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 26 листопада 2018 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_1 (а.с.10). Відповідно до актів від 15 січня 2019 року, від 12 березня 2019 року, від 11 липня 2019 року, складених КП СКП «Гуртожиток», в квартирі ніхто не проживає. В акті від 11 липня 2019 року також зазначено, що в квартирі ніхто не проживає з листопада 2018 року. При цьому, вказані акти складені зі слів сусідів, які від підпису та надання паспортних даних відмовились (а.с.5,6,7). Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.1, ч.2 ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Відповідно до ч.3 ст.81 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Втім, позивачем не надано до суду належних доказів на підтвердження факту відсутності відповідача у спірній квартирі понад встановлені законом строки без поважних причини. При цьому, районний суд дійшов правильного висновку, що акти, надані позивачем, не можуть бути підтвердженням непроживання відповідача ОСОБА_1 в спірній квартирі, оскільки складені представником КП СКП «Гуртожиток» зі слів невідомих осіб. До того ж, вказані акти не містять інформації, достатньої для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відповідно до положень ст.ст.71, 72 ЖК УРСР, оскільки вони не містять даних щодо початку відліку часу відсутності (акти від 15 січня 2019 року, від 12 березня 2019 року) та причин відсутності відповідача у спірному приміщенні. Будь-яких інших доказів на підтвердження не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин, в тому числі у зв`язку із втратою інтересу до житла, позивачем не надано. Щодо посилання позивача в апеляційній скарзі на акт від 16 лютого 2021 року, то колегія суддів не приймає його до уваги, оскільки стороною позивача такий акт складено після вирішення районним судом справи. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Рішення суду в оскаржуваній частині відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Миколаївської міської ради - залишити без задоволення. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 14 січня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 14 квітня 2021 року