Постанова 4824 № 357/14932/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 357/14932/18 Головуючий у 1 інстанції: Бондаренко О.В. провадження № 22-ц/824/2038/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 07 квітня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В., при секретарі Панчошній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради Житлово-експлуатаційна контора №7, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, - в с т а н о в и в : У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 2005 року вона є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване місце проживання її колишнього чоловіка ОСОБА_1 . Вказувала, що від червня 2009 року ОСОБА_1 у спірній квартирі не проживає, що підтверджується, зокрема, актом про фактично проживаючих осіб від 28 листопада 2018 року за №563, а також показами сусідів. Відповідач не бажає добровільно зніматись з реєстраційного обліку, чим створює їй перешкоди у вільному користуванні майном, оскільки вона вимушена нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг та не може оформити субсидію. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому, посилаючись на те, що спірна квартира придбана під час шлюбу, за спільні кошти подружжя, просив визнати спільною сумісною власністю подружжя на квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним та за ОСОБА_2 по 1/2 частини цієї квартири. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області 25 лютого 2019 року об`єднано в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_2 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 . Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставилося питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким зустрічні позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування норм матеріального права та зазначав, що в тому випадку коли одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 вказував, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором й просив задовольнити подану апеляційну скаргу. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначала, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим в рамках діючого законодавства України. Також вказувала, що весь тягар зобов`язань по сплаті заборгованості по кредитному договору спірного майна несла ОСОБА_2 аж до 05 грудня 2018 року, а в період від 2009 року (з моменту припинення сімейних відносин) до 05 грудня 2018 року ОСОБА_2 самостійно сплачувала кредит, комунальні послуги та несла витрати на поліпшення майна. На підставі викладеного ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно задоволено. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , здійснено розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишено без змін. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира після розірвання шлюбу між сторонами перебувала у власності ОСОБА_2 , яка проживає у вказані квартирі, утримує її, виконує зобов`язання перед третіми особами щодо сплати комунальних послуг та сплатила кошти за кредитним договором, в рахунок яких була придбана квартира. Відповідач, в свою чергу, не надав до суду жодних доказів в підтвердження того, що він використовував дане майно, виконував зобов`язання перед третіми особами щодо даної квартири чи доказів в підтвердження домовленості з позивачем щодо режиму використання майна чи наявності у нього перешкод у користуванні вказаною квартирою. Суд зазначав, що відповідач, заперечуючи проти заяви позивача щодо строків позовної давності, вказав на те, що він у період з 2008 по 2009 рік хворів та тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні, однак не надав до суду жодних доказів в підтвердження даних обставин, а з наданої довідки МСЕК, вбачається, що йому була встановлена друга група інвалідності з 01.06.2015 року. Таким чином, відповідач мав дізнатись про порушення свого права власності з моменту розірвання шлюбу, однак звернувся до суду з даним зустрічним позовом лише 11.02.2019 року, з порушенням трирічного строку звернення до суду за захистом порушеного права. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , та ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , а фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , від 15.02.1997 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26.03.2010 року та 20.05.2009 року в Книгу реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за №325. Від шлюбу сторони мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджено матеріалами справи (а.с. 5-8, 13, 26,30-35) та визнається сторонами. З копії свідоцтва про шлюб (а.с.9), вбачається, що ОСОБА_2 10.06.2011 року уклала шлюб з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно з актом №563 від 28.11.2018 року, складеного та посвідченого КПБМР ЖЕК №7, в присутності мешканців будинку АДРЕСА_4 : ОСОБА_5 (квартира АДРЕСА_5 ), ОСОБА_6 (квартира АДРЕСА_6 ) та позивача (а.с.13), у квартирі АДРЕСА_1 з числа зареєстрованих осіб проживають: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 від травня 2009 року не проживає, що узгоджується з показами свідка ОСОБА_7 та визнається відповідачем. Відповідно до договору купівлі - продажу квартири від 14.09.2005 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області Магдич Т.І., зареєстрованого в реєстрі за №1-4983, за ОСОБА_2 було зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 93 330 грн., що підтверджується матеріалами справи (а.с.10-12). Представник позивача в судовому засіданні обґрунтовуючи заперечення проти зустрічного позову, зазначила, що відповідач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Згідно зі ст.257 ЦК України загальний строк позовної давності для захисту порушеного права встановлюється тривалістю в три роки. За ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення. Згідно з ч.2 ст.72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права власності. Як встановлено в судовому засіданні, спірна квартира після розірвання шлюбу між сторонами перебувала у власності ОСОБА_2 , яка проживає у вказані квартирі, утримує її, виконує зобов`язання перед третіми особами щодо сплати комунальних послуг та сплатила кошти за кредитним договором, в рахунок яких була придбана квартира. Відповідач, в свою чергу, не надав до суду жодних доказів в підтвердження того, що він використовував дане майно, виконував зобов`язання перед третіми особами щодо даної квартири чи доказів в підтвердження домовленості з позивачем щодо режиму використання майна чи наявності у нього перешкод у користуванні вказаною квартирою. Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач заперечуючи проти заяви позивачки щодо строків позовної давності вказав на те, що він у період від 2008 до 2009 року хворів та тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні, але не надав до суду жодних доказів в підтвердження даних обставин, а з наданої довідки МСЕК, вбачається, що йому була встановлена друга група інвалідності з 01.06.2015 року (а.с.36). Проте, відповідач мав дізнатись про порушення свого права власності з моменту розірвання шлюбу, але звернувся до суду з даним позовом лише 11.02.2019 року, з порушенням трирічного строку звернення до суду за захистом порушеного права. Представник відповідача зазначив, що право власності ОСОБА_1 не порушувалось позивачкою, а було порушено після подачі позову про визнання його таким, що втратив вправо користування житловою площею квартири, однак, як зазначено вище в рішенні, відповідачем не надано доказів в підтвердження того, що він використовував спірне майно, а позивачка визнавала дане майно спільним сумісним майном подружжя. З врахуванням викладеного, суд прийшов до вірного висновку, що зустрічна позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, не підлягала до задоволення. Щодо позовної давності, то колегія суддів звертає увагу також на наступне. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Отже, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За з ч.ч.3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У відзиві на зустрічну позовну заяву від 12 березня 2019 року (а.с.61-64) ОСОБА_2 заявила про застосування позовної давності щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 . Як зазначено вище, судом встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 14 вересня 2005 року, шлюб між нею та ОСОБА_1 розірвано 26 березня 2010 року, з травня 2009 року ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі, а до суду з цим позовом він звернувся лише у лютому 2019 року. Згідно з ч.2 статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Таким чином, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суд має врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому недостатньо доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Отже, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності. З огляду на наведене, саме ОСОБА_1 повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про порушення його прав на спірну квартиру. Судом першої інстанції належним чином приділено увагу заяві ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності. Дослідження обставин, на які посилалась ОСОБА_2 у заяві про застосування строку позовної давності, має істотне значення для вирішення спору, вони знайшли своє підтвердження, а позивачем за зустрічним позовом не надано поважних причин пропуску строку звернення до суду, і тому у задоволенні позову ОСОБА_1 суд вірно відмовив. Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо відмови у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності у зв`язку з пропущенням строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2019 року в частині відмови у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 12 квітня 2021 року. Головуючий: Судді: