Постанова 4824 № 759/12137/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/3058/2021 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2021 року м. Київ Справа № 759/12137/18 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Немировської О.В., Чобіток А.О., за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційні скарги заступника керівника Київської міської прокуратурита ОСОБА_1 , яка подана представником Молодою Оленою Миколаївною, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 серпня 2020 року, ухвалене у складі судді Миколаєць І.Ю., у справі за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання спадщини відумерлою, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння, встановив: 06 серпня 2018 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах Київської міської Ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , в якому просить: - визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. 24.02.2006 року за №2483; - визнати спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме : квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 33,5 кв.м., житловою площею 17 кв.м., - відумерлою; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 22682337 від 05.10.2017 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 25.12.2001 року Святошинським РУ ГУ МВС України в місті Києві) на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1310495780000; - витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 ( адреса: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 33,5 кв.м., житловою площею 17 кв.м., загальною вартістю 498 527 грн. Свої вимоги обґрунтовував тим, що титульним володільцем квартири АДРЕСА_1 є Київська громада в особі Київської міської ради. Вказує, що на підставі договору міни від 20.05.1997 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_4 спадкоємці за заповітом, або за законом були відсутні, а отже квартира мала перейти у власність територіальної громади міста Києва як відумерла спадщина. Однак квартира знаходиться у фактичному володінні відповідача ОСОБА_1 , яка придбала квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору від 05.10.2017 року, яка в свою чергу придбала квартиру у ОСОБА_2 , що підтверджується договором від 26.07.2017 року. ОСОБА_2 начебто уклала договір з ОСОБА_4 , однак в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріусу КМНО Меліхової О.В. відсутній запис про посвідчення будь-якого договору дарування квартири. Таким чином позивач просить визнати недійним договір дарування між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 та витребувати квартиру із незаконного володіння. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 серпня 2020 рокупозов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. 24.02.2006 року, що зареєстрований в реєстрі за №2483. Визнано спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка складається з житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 загальною площею 33,5 квадратних метрів, житловою площею 17 квадратних метрів, відумерлою. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням, заступник керівника Київської міської прокуратуризвернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Вказує, що суд не врахував, що первинні позовні вимоги та вимога про витребування майна є безпосередньо пов`язані, задоволення позову в цілому буде спрямовано на повне відновлення порушених прав, а заявлення вимог на підставі ст. 388 ЦК України у такому випадку не заборонено, а більш того прямо визначено законом. Зважаючи на те, що визнання спадщини відумерлою, відповідно до ст. 1277 ЦК України є підставою набуття територіальною громадою права власності на таке майно, територіальна громада вправі вимагати повернення такого майна від добросовісних набувачів на підставі ст. 388 ЦК України, оскільки указане майно вибуло з власності без відповідного волевиявлення. Отже, суд першої інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин ст. 388 ЦК України та не витребував на користь територіальної громади міста Києва спірну квартиру. Крім того, у порушення вимог ст.ст. 316, 317, 330, 1268 ЦК України судом не враховано, що ОСОБА_2 не набула право власності на спірну квартиру у спосіб, передбачений діючим законодавством, а тому вона та наступні набувачі ( ОСОБА_5 та ОСОБА_1 ) не були власниками спірної квартири і не мають законних прав розпоряджатися нею. Крім того, судом не взято до уваги, що державна реєстрація за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру фактично зберігає за нею повноваження щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном, тому в такому випадку витребування квартири та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_1 є належним способом поновлення порушених прав територіальної громади міста Києва на спірне майно. Таким чином, відумерле спірне майно має бути витребувано у ОСОБА_1 та перейти у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - Молода О.М. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та залишити позовну заяву без розгляду з підстав, передбачених ст. 257 ЦПК України, посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України). Тому захищати інтереси держави повинні відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. З поданого позову, взагалі не зрозуміло: чи давала згоду Київська міська рада на представлення її інтересів прокуратурою, чи є ЄРДР на підставі ст. 367 КК України (службова недбалість). Зазначає, що в додатках до позовної заяви, які було направлено відповідачу ОСОБА_1 , не має жодного підтвердження, що прокуратура повідомляла Київську міську раду про порушення прав останньої. Вважає, що прокуратура не є належним позивачем у даній справі, оскільки не виконала вимоги абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», що й, зокрема, підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18. Тому суд на підставі п.4 ч. 4 ст. 185 ЦПК України мав повернути позовну заяву позивачу, а за приписами п. 2 ч.1 ст. 257 ЦПК України позовна заява, яка від імені заінтересованої особи подано особою, що не має повноважень на ведення справи, залишається судом без розгляду. Посилається на те, що в порушення ст. 214 КПК України кримінального провадження щодо підробки договору дарування квартири від 24.02.2006 року №2483, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не відкрито, проте позов прокуратура мотивує саме тим, що зазначений договір дарування підроблений, при цьому не відкриваючи кримінальне провадження щодо цього факту, не розслідуючи дані обставини, не шукаючи винних осіб, не надаючи достатніх доказів. Вказує, що при ознайомлені із кримінальним провадженням №42017101080000135 від 19.10.2017 року адвокату стало відомо, що зазначене кримінальне провадження відкрито під час проведення розслідування кримінального провадження №42014100080000191 від 20.08.2014 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358, ч.4 ст.190 КК України. Прокурором в судовому засіданні 10.08.2020 року надано Витяг з ЄРДР щодо кримінального провадження №42014100080000191 від 20.08.2014 року із якого вбачається, що вказане кримінальне провадження стосується квартири АДРЕСА_4 , проте не спростовує того, що прокурору було відомо про договір дарування квартири від 24.02.2006 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ще у 2014 році, оскільки матеріалів кримінального провадження №42014100080000191 від 20.08.2014 року надано не було, що підтверджує той факт, що кримінального провадження щодо підробки договору дарування квартири від 24.02.2006 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , не існує. Також звертає увагу суду на те, що спадщина після смерті ОСОБА_4 не відкривалась, орган місцевого самоврядування відповідно до ст. 1277 ЦК України із вказаною заявою не звертався. Тому прокуратура передчасно звернулась до суду із вимогою про визнання спадщини відумерлою та витребування із чужого незаконного володіння на користь територіальної громади м. Києва квартири. Виходячи із ст. 1268 ЦК України Київська міська рада на даний час не є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки спадщина після смерті ОСОБА_4 не відкривалась. Оскільки Київська міська рада не була та на даний час не є власником квартири, то ст. 388 ЦК України не застосовується до даних правовідносин з тих підстав, що положення вказаної статті застосовуються лише власником. Посилається на те, що ОСОБА_4 була власником квартири, мала намір відчужити та за життя відчужила її ОСОБА_2 . На підтвердження цього свідчить той факт, що знаючи про те, що не має ані спадкоємців першої черги, ані близьких родичів, ОСОБА_4 продала квартиру, а тому не залишила заповіт. Оскільки власник майна ОСОБА_4 мала намір відчужити квартиру, то ОСОБА_1 є добросовісним набувачем в розумінні ст.ст. 330 та 388 ЦК України. Отже, враховуючи практику ЄСПЛ, ст.1 Першого протоколу, ст.ст. 330 та 388 ЦК України, ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому незаконне втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави є - порушенням права і свобод особи та громадянина, безпідставним та незаконним. Зазначає, що ОСОБА_1 не знала й не могла знати, що спірна квартира не може бути відчужена ОСОБА_5 . Досудове розслідування двох кримінальних проваджень №12018100080002193 та №42017101080000135, яке й досі проводиться Святошинським УП ГУНП у м. Києві та Київською місцевою прокуратурою №8, на жаль, не спрямоване на пошук та покарання винних осіб, оскільки й досі, ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_5 слідством не розшукані та не покарані за шахрайські дії. Не дивлячись на клопотання адвоката Молодої О.М., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_5 не залучена як сторона до розгляду даної цивільної справи, хоча саме ОСОБА_5 відчужила квартиру ОСОБА_1 , що підтверджуються документами, які містяться у матеріалах справи. Усі дії Святошинського УП ГУНП у м. Києві та Київської місцевої прокуратури №8 направлені на відібрання квартири у добросовісного набувача - ОСОБА_1 . В судовому засіданні представник Київської міської прокуратури Корж О.А. підтримала доводи апеляційної скарги та просила задовольнити, у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 - відмовити. Представник відповідача ОСОБА_1 - Молода О.М. підтримала доводи апеляційної скарги відповідача, просила рішення суду скасувати, позовну заяву прокурора залишити без розгляду, у задоволенні апеляційної скарги прокурора - відмовити. Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню частково, апеляційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури - підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з даними реєстрових книг Київського міського БТІ власником квартири АДРЕСА_1 була ОСОБА_4 на підставі договору міни, посвідченого державним нотаріусом державної нотаріальної контори Борозенець Ю.Г. 20.05.1997 року за № 7с-586. Право власності зареєстроване у комунальному підприємстві Київської міської Ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (а.с.18,19,46, т. 1). Згідно з Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00018881645, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 15,16). Згідно з експертним висновком № 056/193-п від 11.07.2018 року Українського бюро лінгвістичних експертиз Національної академії наук України, українські записи прізвища ОСОБА_7 і ОСОБА_8 є ідентичними. Таким чином суд дійшов висновку, що у вищезгаданих документах, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 є однією і тією ж особою. Після смерті ОСОБА_4 залишилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 . Згідно з інформацією відділу з питань реєстрації місця проживання перебування фізичних осіб Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації № 2501/26 від 26.07.2017 року, а також поквартальної картки ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 08.07.1997 по 06.09.2017 та інших зареєстрованих осіб за даною адресою немає (а.с.20-21). Отже, останнім зареєстрованим місцем проживання померлої ОСОБА_4 є Святошинський район м. Києва, що і є місцем відкриття спадщини. Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) від 20.03.2018 № 51294515 та (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 20.03.2018 № 51294507, заповіти від імені ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не посвідчувались, спадкові справи не заводились, свідоцтва про право на спадщину на їх підставі не видавались (а.с.39-41, т. 1). Згідно з інформацією Святошинського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану № 1188/16.10-09 від 20.03.2018 не виявлено актових записів, які б підтверджували родинні відносини як дідів, бабів, братів чи сестер відносно ОСОБА_4 та актових записів про народження її дітей чи укладення, розірвання шлюбу (а.с.44). Також згідно з інформацією Святошинського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану № 4183/16.10-09 від 19.07.2018 року, за результатами перевірки, яка здійснена за відомостями програмного забезпечення Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо наявності актових записів про народження, смерть та інших актів цивільного стану відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також усіх її родичів інформації не виявлено, водночас виявлено актовий запис про смерть ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 № 4740 від 21.03.2017, складений відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у місті Києві.(а.с.45). Таким чином, судом було встановлено, що померла за життя заповіту не складала, родичів у померлої не було, отже, спадкоємці за законом та заповітом у померлої ОСОБА_4 відсутні. За викладених обставин, враховуючи положення ст. 1277 ЦК України, суд дійшов висновку, що залишена після смерті ОСОБА_4 спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 має бути визнана відумерлою спадщиною і перейти у власність територіальної громади міста Києва. Разом з тим встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон, відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, власником квартири АДРЕСА_1 на теперішній час є відповідач ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 05.10.2017 року з ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаренко О.С. 05.10.2017 за № 973.(а.с. 10-12, т. 1) У свою чергу ОСОБА_5 зазначену квартиру придбала у ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу квартири, який був укладений 26.07.2017 року. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О.М. 26.07.2017 року та зареєстрований в реєстрі за №414. Нотаріусом перевірено право власності на квартиру, про що зазначено у посвідченому договорі ( а.с.24). У свою чергу право власності ОСОБА_2 виникло на підставі договору дарування квартири, датованого 24.02.2006 року, за яким ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений 24.02.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. та зареєстровано в реєстрі за №2483 ( а.с.25, т. 1). Водночас, згідно з архівною довідкою Київського нотаріального архіву № 2707/01-21 від 07.12.2017 в справі № 02-27 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меліхової О.В. за реєстровим № 2483 міститься запис про засвідчення вірності фотокопії від 27.11.2006 р. Крім того, в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій том № 1 за 2006 рік приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меліхової О.В. за 24.02.2006 р. відсутній запис про посвідчення будь-якого договору дарування квартири (а.с. 34). Задовольняючи позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. не посвідчувався, однак став підставою для укладання іншого правочину в той час, як первинний власник квартири не мав спадкоємців і майно повинно було б стати власністю територіальної громади, то в силу норми про правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, такий договір дарування квартири слід визнати недійсним (ч.3 ст. 228 ЦК України). Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , відумерлою підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно №22682337 від 05.10.2017 року відповідно до якого до Державного реєстру речових прав внесено запис про право власності ОСОБА_1 , та про витребування майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги заявлені передчасно, оскільки вони можуть бути задоволені лише відповідно до рішення суду, яке набуло законної сили, про визнання недійсним правочину. Суд першої інстанції вважав, що витребування майна із чужого незаконного володіння можливо за умови недійсності правочину, за яким майно вибуло із володіння, тому позовна вимога в даній частині може розглядатися судом лише за наявності вищенаведених обставин. Таким чином, суд визнав вищезазначену вимогу передчасною, зазначивши, що позивач може звернутися за такими вимогами до суду з моменту набрання цим рішенням законної сили. З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується лише в частині задоволення позовних вимог про визнання відумерлою спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка складається з житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,5 кв.м. З іншими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, оскільки вони зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвалення нового судового рішення по суті заявлених позовних вимог. Доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_9 про наявність підстав для залишення позовної заяви Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах Київської міської ради - без розгляду, виходячи з того, що позов подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, та не було дотримано вимог абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», - колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35). Відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», у редакції від 20 січня 2018 року, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта статті 56). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах ( висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18). Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27 лютого 2019 року у справі у справі № 761/3884/18 в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Системне тлумачення частини четвертої статті 56 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Як вбачається з матеріалів справи, Київською місцевою прокуратурою №8 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42017101080000135, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19.10.2017 року за фактом підробки договору купівлі-продажу № 414 від 26.07.2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , що відповідає ознакам злочину. передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України. Прокурором Київської місцевої прокуратури № 8 Ботезат А.В. під час проведення досудового розслідування в іншому кримінальному провадженні, під час вивчення картотеки відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, а саме: картки форм А, Б на квартиру АДРЕСА_1 встановлено, що за вказаною адресою з 08.07.1997 року зареєстрована власниця квартири ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 1997 року. ОСОБА_4 знято з реєстрації у зв`язку зі смертю 06.09.2017 року Відповідно до висновку експерта № 730 від 06.03.2017 року по кримінальному провадженню за фактом смерті ОСОБА_4 встановлено, що останню виявлено мертвою ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою АДРЕСА_2 , смерть ОСОБА_4 настала внаслідок хронічної ішемічної хвороби серця. ( а.с. 123, т. 2). Разом з тим, відповідно до інформаційної довідки з ДРРП № 100789045 від 19.10.2017 року встановлено, що 26.07.2017 року власницею квартири АДРЕСА_1 стала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 414 від 26.07.2017 року. Також Київською місцевою прокуратурою №8 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №12018100080002193, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.03.2018 року за заявою адвоката Молодої О.М. в інтересах ОСОБА_1 про те, що група невстановлених осіб шляхом введення в оману та зловживання довірою реалізували ОСОБА_9 квартиру, яка їм не належала, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190, 366 КК України. Як вбачається зі змісту заяви ( повідомлення) адвоката Молодої О.М. в інтересах ОСОБА_1 про кримінальне правопорушення за ст. 190, 366 КК України, після придбання квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 05.10.2017 року, ОСОБА_1 на дверях вказаної квартири 08 листопада 2017 року виявила записку наступного змісту: «Держжитло. Не підлягає купівлі-продажу. Інспекція державна. 08.11.2017». Як вбачається з відповіді Територіального центру соціального обслуговування Святошинського району м. Києва від 15.03.2021 року на адресу Святошинської окружної прокуратури м. Києва, ОСОБА_4 з 01.10.1997 року перебувала на обслуговуванні Територіального центру по обслуговуванню пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян. Відповідно до наказу від 03.03.2017 року № 87 ОСОБА_4 була знята з надомного обслуговування у зв`язку зі смертю. Обґрунтовуючи підстави звернення до суду в інтересах Київської міської ради, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 вказував на те, що не зважаючи на наявність визначених ст. 1277 ЦК України умов та підстав для звернення до суду з заявою про визнання спадщини після смерті ОСОБА_4 відумерлою, Київською міською радою тривалий час не виконується передбачений вказаною статтею обов`язок подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. 02 серпня 2018 року на виконання ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» заступником керівника Київської місцевої прокуратури № 8 було письмово повідомлено Київську міську раду про те, що підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_9 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання спадщини відумерлою, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади міста Києва (а.с. 48, т. 1). До суду з даним позовом прокурор звернувся 06 серпня 2018 року. Як вбачається з клопотання представника Київської міської ради Коновальчук Я.С., уповноваженої довіреністю від 23.10.2018 року, Київська міська рада повністю підтримує позовну заяву заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 8 та просить суд задовольнити позовні вимоги, розгляд справи поводити за відсутності представника Київради ( а.с. 201 - 202, т. 1). Відповідно до правових висновків, висловлених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Цивільно-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Таким чином, як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій прокурор обґрунтовував порушення інтересів держави у суді, визначив орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, та вказав, у чому полягає бездіяльність зазначеного органу щодо захисту законних інтересів держави, а саме, що орган місцевого самоврядування - Київська міська рада, всупереч покладених на неї завдань щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини після померлої ОСОБА_4 , відумерлою, не вжила заходи для усунення порушень, вказаних у позовній заяві. Судом першої інстанції було правильно встановлено, що на підставі договору міни від 20.05.1997 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла.Після смерті ОСОБА_4 спадкоємці за заповітом, або за законом були відсутні, а отже квартира мала перейти у власність територіальної громади міста Києва як відумерла спадщина, проте орган місцевого самоврядування не звернувся до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою. Із огляду на зазначене, подаючи позовну заяву до суду 06 серпня 2018 року, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у поверненні зазначеної квартири у власність територіальної громади м. Києва. За викладених обставин, колегія суддів вважає відсутніми підстави для залишення позовної заяви заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 без розгляду, а доводи апеляційної скарги відповідача про те, що прокурор без достатніх підстав замість Київської міської ради заявив вимогу про повернення квартири шляхом її витребування, - необґрунтованими. Доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_4 самостійно на власний розсуд за життя розпорядилась належною їй квартирою, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такі доводи ґрунтуються на припущеннях та спростовуються матеріалами справи. Разом з тим, висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання договору дарування недійсним колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини другої статті 209 ЦК України нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною першою статті 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Як вбачається з наявного у матеріалах справи договору дарування квартири від 24 лютого 2006 року ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений 24.02.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. та зареєстровано в реєстрі №2483 ( а.с.25, т. 1). Однак, згідно з архівною довідкою Київського нотаріального архіву № 2707/01-21 від 07.12.2017 в справі № 02-27 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меліхової О.В. за реєстровим № 2483 міститься запис про засвідчення вірності фотокопії від 27.11.2006 року. Крім того, в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій том № 1 за 2006 рік приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меліхової О.В. за 24.02.2006 р. відсутній запис про посвідчення будь-якого договору дарування квартири (а.с. 34, т. 1). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає відсутніми підстави для визнання недійсним договору дарування від 24 лютого 2006 року ( бланк ВСО№ 778604), за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , оскільки такий договір є нікчемним, адже нотаріус ОСОБА_10 не вчиняла посвідчення цього договору, а за вказаним реєстровим номером міститься запис про вчинення іншої нотаріальної дії - засвідчення вірності фотокопії. Таким чином, відсутні підстави для визнання договору дарування недійсним, оскільки такий правочин є нікчемним в силу закону. Отже, рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 24 лютого 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В., зареєстрованого у реєстрі за № 2483, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову. З висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання спірної квартири відумерлою спадщиною після смерті ОСОБА_4 - колегія суддів погоджується, вважає їх законними і обґрунтованими. Відповідно до ст. 1277 ЦК України, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об`єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно. Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини. Особи, які мають право або зобов`язані подавати заяву про визнання спадщини відумерлою, мають право на одержання інформації з Спадкового реєстру про заведену спадкову справу та видане свідоцтво про право на спадщину. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу. Відповідно до ст. 338 ЦПК України суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді відповідно до закону. Як вбачається з договору дарування спірної квартири від 24 лютого 2006 року, на договорі відсутні відмітки про реєстрацію права власності за обдарованою ОСОБА_2 в Київському міському БТІ, яке на той час здійснювало реєстрацію права власності на нерухоме майно. За повідомленням КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», станом на 26 липня 2017 року квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 на підставі договору міни від 20.05.1997 року. При цьому, зі змісту пункту 3 договору купівлі-продажу зазначеної квартири від 26 липня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , вбачається, що правовстановлюючим документом на квартиру на ім`я ОСОБА_2 зазначено договір дарування від 24.02.2006 року, однак жодних даних про дату реєстрації права власності за ОСОБА_2 - не зазначено. ( а.с. 24, т. 1) Натомість у п. 17 договору купівлі-продажу від 26.07.2017 року зазначено, що квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2 за заявою, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О.М. 26 липня 2017 року за реєстровим №

412. Отже, встановивши відсутність спадкоємців ОСОБА_4 за заповітом і за законом та право на визнання спадщини відумерлою у зв`язку зі спливом одного року з часу відкриття спадщини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 є відумерлою спадщиною, що відкрилася після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки договір дарування від 24.02.2006 року є нікчемним в силу закону та на момент смерті ОСОБА_4 квартира була зареєстрована за нею на праві власності. Разом з тим, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про витребування майна з незаконного володіння ОСОБА_9 , виходячи з наступного. Згідно з ч. 3 ст. 1277 ЦК України спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі договору купівлі-продажу від 05.10.2017, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаренко О.С., право власності на вказану квартиру зареєстровано за відповідачем ОСОБА_1 . Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Вказана норма закону в силу ст. 8 ЦК України підлягає застосуванню також до спадщини, визнаної судом відумерлою. В силу приписів ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. За п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, згідно з вимогами ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було відчужене поза межами волі власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. На наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів купівлі-продажу за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника. У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Зазначені правові висновки були зроблені Верховним Судом у справах, що виникли з аналогічних правовідносин, та викладені у постановах від 20 травня 2020 року у справі № 522/11473/15-ц, від 29 квітня 2020 року у справі № 754/4108/18-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 643/3144/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), сформульовано правовий висновок, за змістом якого задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням. За викладених обставин, висновок суду першої інстанції про передчасність заявлених позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння колегія суддів вважає безпідставним. Отже, встановивши, що після смерті ОСОБА_4 із заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався, квартира АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 , померлій ІНФОРМАЦІЯ_2 , є відумерлою спадщиною, проте вибула із власності органу місцевого самоврядування поза його волею, на підставі нікчемного договору дарування, тобто вибула із володіння власника не з його волі, іншим шляхом, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для витребування цієї квартири із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. Із матеріалів справи вбачається, що після першого правочину (договору дарування), який є нікчемним, двічі змінився набувач квартири. Таким чином, вимога прокурора про витребування квартири є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно із володіння поза його волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 522/11473/15-ц, застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки територіальної громади, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору. Узагальнюючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування оскаржуваного рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування спірної квартири з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва. Разом з тим, доводи апеляційної скарги прокурора про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, колегія суддів відхиляє, оскільки пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявленні вимоги про витребування майна. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Отже, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна. Таким чином, позовні вимоги прокурора в інтересах Київської міської ради про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Козаренко О.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 22682337 від 05.10.2017 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 - задоволенню не підлягають. Доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що відбираючи у ОСОБА_1 квартиру, яка була придбана для проживання у ній третьої особи ОСОБА_3 , на неї покладається надмірний тягар, порушується принцип на мирне володіння майном, що відповідно до правових позицій Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, є підставою для скасування судових рішень та відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки ОСОБА_1 , із володіння якої витребовується квартира, не позбавлена можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до ОСОБА_5 , у якої вона придбала цю квартиру, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Як вбачається з матеріалів справи, прокурором при зверненні до суду з позовом було сплачено судовий збір на суму 12 763 грн. 90 коп., при зверненні з апеляційною скаргою - 13 859 грн. 85 коп., всього на суму 26 623 грн. 75 коп. Разом з тим, враховуючи, що у задоволенні двох немайнових вимог прокурору відмовлено, судовий збір підлягає відшкодуванню пропорційно розміру задоволених вимог, на суму 20 456 грн. 75 коп. Таким чином, із відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають стягненню на користь Київської міської прокуратури витрати по сплаті судового збору в сумі по 10 228 грн. 38 коп. з кожного. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381-383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником Молодою Оленою Миколаївною , - задовольнити частково. Апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 серпня 2020 року - скасувати в частині задоволення позовних вимог Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах Київської міської радипро визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О.В. 24.02.2006 року, що зареєстрований в реєстрі за №2483, та прийняти у цій частині постанову, якою у задоволенні зазначених позовних вимог - відмовити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 серпня 2020 року - скасуватив частині відмови у задоволенні позовних вимог заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння та прийняти постанову: Витребувати із володіння ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ), на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею - 33,5 кв.м. , житловою площею - 17 кв.м., загальною вартістю 498527 гривень. В задоволенні позовних вимог заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах Київської міської радипро скасування рішення про державну реєстрацію - відмовити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 серпня 2020 рокув частині задоволення позовних вимог про визнання відумерлою спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка складається з житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,5 кв.м. - залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури витрати по сплаті судового збору в сумі 10 228 грн. 38 коп. Стягнути з ОСОБА_2 на користь Київської міської прокуратури витрати по сплаті судового збору в сумі 10 228 грн. 38 коп. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 13 квітня 2021 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Немировська О.В. Чобіток А.О.