Постанова 4812 № 642/5326/17

09.04.21 22-ц/812/555/21 Єдиний унікальний номер судової справи 642/5326/17 Номер провадження 22-ц/812/555/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 09 квітня 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Пасечнюком І.П., за участі: представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , переглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва 28 грудня 2020 року, під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Холодногірського районного у місті Харкові відділу державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей по Холодногірському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про оспорювання батьківства та виключення запису про батька з актового запису про народження дитини, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Холодногірського районного у місті Харкові відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, правонаступником якого є Холодногірський районний у місті Харкові відділу державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) (далі - Холодногірський відділ ДРАЦС), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей по Холодногірському району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради (натепер - Служба у справах дітей по Холодногірському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради), про оспорювання батьківства та виключення запису про батька з актового запису про народження дитини. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що приблизно наприкінці 2001 року ОСОБА_1 познайомився з ОСОБА_3 та деякий час (не більше місяця) вони проживали разом. Через певний час відповідач повідомила позивача, що завагітніла і він є біологічним батьком дитини. У зв`язку із цим, вони знову примирились та 16 березня 2002 року зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 народила сина - ОСОБА_4 , в свідоцтві про народження якого батьком записано позивача. Між тим, ОСОБА_1 має сумніви щодо кровного споріднення з дитиною, оскільки дитина на нього не схожа. Окрім того, спільні знайомі сторін теж висловлюють припущення про те, що він не є біологічним батько дитини. Посилаючись на викладені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач ОСОБА_1 просив: виключити з актового запису про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за №484 від 16 жовтня 2002 року складеного Відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського районного управління юстиції міста Харкова, запис про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як батька дитини; зобов`язати Холодногірський відділ ДРАЦС внести зміни в актовий запис №484 від 16 жовтня 2002 року про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом виключення відомостей про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як батька дитини. Ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2017 року відкрито провадження у справі. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 10 липня 2018 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 24 січня 2019 року, ухвалу Ленінського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2017 року скасовано. Справу направлено для розгляду за встановленою підсудністю до Ленінського районного суду міста Миколаєва. Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 08 квітня 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в порядку загального позовного провадження та справу призначено до розгляду в підготовчому судовому засіданні. Відповідач ОСОБА_3 надала до районного суду відзив, в якому просила у задоволені позову відмовити. Зазначала, що позивач знав про проведення 16 жовтня 2002 року актового запису про народження ОСОБА_4 та зазначення останнього батьком дитини, а тому позов ОСОБА_1 подано зі спливом позовної давності. Також, при обґрунтуванні своїх позовних вимог позивач посилається виключно на свої сумніви та припущення спільних знайомих. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 грудня 2020 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами відсутність кровного споріднення між ним та дитиною як батьком та сином. Результати судово- медичної молекулярно-генетичної експертизи №137 від 20 лютого 2020 року, проведеної Комунальною установою «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи», свідчать, що ОСОБА_1 може являтись біологічним батьком дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з ймовірністю 99.999%. Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , зазначав, що суд першої інстанції мотивував рішення лише одним доказом - висновком експертів, який позивач ставить під сумнів, та посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Статтею 51 Конституції України, ч.ч.2-3 ст.5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (ч.8 ст.7 СК України). Отже, вирішуючи справу про оспорювання батьківства, суди повинні керуватися найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та сторін справ. У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 у справі №1-7/99 зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також в міжнародно-правових актах, зокрема в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7). Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.1 постанови від 15 травня 2006 року №3 «Про практику застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. Якщо дитина, батьківство щодо якої оспорюється, народилась до 01 січня 2004 року , необхідно застосовувати норми КпШС України. Згідно зі ст.52 КпШС України (в редакції, чинній на час народження дитини, оспорення батьківства щодо якої пред`явлено позов) походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків. Статтею 54 КпШС України (в редакції, чинній на час народження дитини, оспорення батьківства щодо якої пред`явлено позов) визначено, що батько і мати, які перебувають у шлюбі між собою, записуються батьками дитини в книзі записів народжень за заявою будь-кого з них. Відповідно до ч.1 ст.56 КпШС України особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Якщо до цього часу особа, записана як батько або як мати, була неповнолітньою, річний строк обчислюється з часу досягнення нею вісімнадцяти років. Разом із тим, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц). Згідно з усталеною судовою практикою предметом доказування у справах про оспорювання батьківства є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною (п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»). Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ЦПК України, згідно з якими жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення. Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (Калачова проти Російської Федерації №3451/05, §34, від 07 травня 2009 року). Тобто, тест ДНК (судово-медична (молекулярно-генетична) експертиза) станом на сьогодні - це єдиний метод точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини. Доказова цінність такого тесту переважає будь-який інший доказ на підтвердження або оспорення кровного споріднення та має вирішальне значення у вирішенні спору цієї категорії справ. Відповідно до ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 ст.76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Отже, з урахуванням вимог ч.3 ст.12 ЦПК України саме на позивача покладається тягар доведення, що він не є біологічним батьком дитини. З матеріалів справи убачається, що згідно зі свідоцтвом про одруження, виданим 16 березня 2002 року відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневого районного управління юстиції міста Харкова, 16 березня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 уклали шлюб (том 1 а.с.107). Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського районного управління юстиції міста Харкова, актовий запис №484, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 , батьком дитини записаний ОСОБА_1 , а матір`ю - ОСОБА_3 (том 1 а.с.4). Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого 18 червня 2003 року відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневого районного управління юстиції міста Харкова, 18 червня 2003 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (том 1 а.с.5). Для підтвердження факту батьківства ОСОБА_1 стосовно дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 06 вересня 2019 року у справі призначено судово-медичну молекулярно-генетичну експертизу (том 2 а.с.156,157). Згідно висновку експертів Комунальної установи «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи» №137 від 02 грудня 2020 року молекулярно-генетичним аналізом ДНК встановлено, що громадянин ОСОБА_1 , може являтися біологічним батьком дитини ОСОБА_4 , народженого громадянкою ОСОБА_3 , з вірогідністю 99.999%; таким чином батьківство практично доведене (том 2 а.с.217-224). Враховуючи вище викладене в сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанцій правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які їх регулюють, дослідив висновок судового експерта від 02 грудня 2020 року за №137, надавши йому оцінку з точки зору всебічності, повноти й об`єктивності експертного дослідження, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про відсутність правових підстав для призначення у справі повторної судової експертизи з огляду на наступне. За правилами ч.2 ст.113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). Згідно з роз`ясненими, що містяться в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 30 травня 1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб. В ухвалі (постанові) про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта. Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові. Обґрунтовуючи наявність підстав для призначення повторної експертизи у справі, позивач посилався на порушення процедури відбору зразків, відсутність достатніх заходів для їх збереження, а також на те, що висновок експерта не містить достатнього обґрунтованого висновку про причини розбіжності по локусу D16S539, зовсім не містить відомостей про показники індексу батьківства і комбінованого індексу батьківства. Колегія суддів не може погодитись з доводами позивача про те, що висновок експерта одержано без дотримання встановленого порядку, а тому він є недостовірним та недопустимим доказом. При цьому, оцінка посиланням позивача на вказані порушення дана апеляційним судом в ухвалі про відмову у задоволенні клопотання позивача про призначення повторної судової молекулярно-генетичної експертизи. Інші наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження суду першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п.1 ст.6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст.6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 13 квітня 2021 року