Окрема думка Велика Палата ВС № 910/2861/18

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Князєва В. С., Пількова К. М., Сімоненко В. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (провадження № 11-140гс19) за позовом Київського національного лінгвістичного університету до Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Київська міська рада, Міністерство освіти і науки України, про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» до Київського національного лінгвістичного університету про розірвання договору Короткий виклад історії справи У березні 2018 року Київський національний лінгвістичний університет (далі - Університет, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» (далі - ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», відповідач) про: - зобов`язання виконати пункт 5.2.3 інвестиційного договору від 20 лютого 2007 року № 18 на реалізацію проекту будівництва на земельній ділянці площею 0,5809 га (кадастровий № 8000000000:79:364:0038) за адресою: м. Київ, Голосіївський район, вул. Ломоносова, 50/2, а саме: передати Київському національному лінгвістичному університету 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку шляхом оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту в редакції, запропонованій позивачем; - визнання за Університетом права власності на гуртожиток (секція 5, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909520080361, загальною площею 1 212,8 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 5; - визнання за Університетом права власності на гуртожиток (секція 4, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 897320480000, загальною площею 722,6 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 4; - визнання за Університетом права власності на частку розміром 7885/10000 об`єкта нерухомого майна, а саме гуртожитку (секція 6, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909557380361, загальною площею 716 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція

6. У червні 2018 року ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» звернулося до Університету із зустрічним позовом про розірвання договору. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено повністю. У липні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Університету на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року, у якій скаржник просив указані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі, а за вимогами за зустрічним позовом провадження закрити. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Університету та передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення в цій справі з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. За наслідками розгляду цієї касаційної скарги 16 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу Університету задовольнила частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 в частині відмови в задоволенні первісного позову змінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо первісного позову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 залишено без змін. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 в частині задоволення зустрічного позову скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову. Стягнуто з ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» на користь Університету 6 167,00 грн судових витрат. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 380/1814 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» (далі - рішення Київради № 380/1814) Університету надано земельну ділянку площею 0,58 га у постійне користування для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови. 30 серпня 2004 року Університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 080570, згідно з яким Університет є постійним користувачем земельної ділянки площею 0,5809 га, яка розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва. Цільове призначення (використання) земельної ділянки -будівництво, експлуатація та обслуговування гуртожитку для студентів. 20 лютого 2007 року між Університетом (як забудовником) та ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» (як інвестором) укладено договір, предметом якого є реалізація інвестиційного проекту будівництва інвестиційного об`єкта: комплексу об`єктів соціальної інфраструктури, гуртожитку для студентів та житлових будинків, розташованих за адресою: вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва, з орієнтовним обсягом інвестицій 60 млн грн. Згідно з пунктом 2.1 цього договору забудовник доручає інвестору функції замовника від початку реалізації інвестиційного проекту до прийняття гуртожитку для студентів в експлуатацію. Згідно з пунктом 2.2 цього договору в рамках реалізації інвестиційного проекту інвестор зобов`язується за рахунок власних і (або) залучених коштів та коштів, майна або майнових прав забудовника здійснити будівництво інвестиційного об`єкта згідно з вказаною у пункті 2.1 цього договору характеристикою. Дату введення об`єкта в експлуатацію сторони визначають у графіку виконання будівельних робіт, який буде затверджений додатковою угодою до цього договору. Відповідно до пункту 3.1 зазначеного договору після завершення будівництва загальна площа об`єкта розподіляється так: забудовник отримує 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку; інвестор отримує у власність решту всіх площ, побудованих на вказаній у цьому договорі земельній ділянці будинків і споруд Конкретне майно, предмет передачі у власність інвесторові (та/або залученим ним співінвесторам) і забудовнику за підсумками завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію, визначається з урахуванням умов пункту 3.1 цього договору, про що сторони складають та підписують акти про результати інвестиційної діяльності по об`єкту (пункт 3.2 договору). За умовами пункту 3.3 договору протягом трьох робочих днів після підписання додаткової угоди, зазначеної у пункті 2.1, забудовник згідно з вимогами чинного законодавства передає інвесторові за актом приймання-передачі будівельний майданчик на весь період будівництва. Пунктом 3.4 договору визначено, що оформлення майнових прав сторін за результатами завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію здійснюється кожною зі сторін у встановленому порядку після виконання зобов`язань за договором відповідно до акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та умов цього договору. Відповідно до пункту 3.5 договору взаємовідносини між забудовником та інвестором щодо оформлення прав на земельну площу інвестиційного об`єкта та права користування земельною ділянкою (частиною земельної ділянки) оформляються відповідно до чинного законодавства України та положень і рішень Київської міської ради та її виконавчих органів (Київської міської державної адміністрації та ін.) відповідними додатковими угодами до цього договору. Підпунктом 5.1.1 договору на забудовника покладено обов`язок надати інвестору земельну ділянку під будівництво. Факт передачі земельної ділянки в межах цього договору сторони розглядають як частину внеску забудовника у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта, необхідного і достатнього для фінансування будівництва його частки у загальній площі, без якого інвестор не може здійснити інвестиційну діяльність за цим договором. Крім того, забудовник зобов`язується після прийняття об`єкта в експлуатацію і виконання всіх зобов`язань сторін зі здійснення інвестиційного проекту забезпечити оформлення у встановленому порядку акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та здійснити оформлення прав на свою частку загальних площ інвестиційного об`єкта (підпункт 5.1.5 договору). Відповідно до підпункту 5.2.3 договору після введення об`єкта в експлуатацію і виконання всіх зобов`язань сторін зі здійснення інвестиційного проекту інвестор зобов`язується забезпечити оформлення у встановленому порядку акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та здійснити оформлення прав на свою частину загальних площ інвестиційного об`єкта. У позовній заяві Університет вказує, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» отримало повноваження замовника будівництва; здійснило будівництво на земельній ділянці, яка знаходиться у користуванні Університету; будинок, який розташований на земельній ділянці останнього і частиною якого є гуртожиток, введений в експлуатацію; сторони договору виконали три етапи реалізації інвестиційного проекту і перейшли до четвертого, у зв`язку із чим Університет забезпечив оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та направив його для підписання ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг». Проте ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» не підписало направлений йому акт та зі свого боку не забезпечило оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту, що порушує підпункт 5.1.3 договору. Натомість згідно із сертифікатом серії ІУ № 165150710091 від 12 березня 2015 року Державна архітектурно-будівельна інспекція України засвідчила відповідність закінченого будівництвом об`єкта «Будівництво житлових будинків з підземними паркінгами та закладами по обслуговуванню населення за адресою: вул. Вільямса, 7 і вул. Ломоносова, 42-50 у Голосіївському районі м. Києва». Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» зареєстровано право власності на такі об`єкти нерухомого майна: -гуртожиток (секція 5, літ. «А») загальною площею 1 212,8 кв. м, житловою площею 481,3 кв. м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 5 (інформаційна довідка № 116559578, сформована 07 березня 2018 року); -гуртожиток (секція 4, літ. «А») загальною площею 722,6 кв. м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 4 (інформаційна довідка № 116561124, сформована 07 березня 2018 року); -гуртожиток (секція 6, літ. «А») загальною площею 716 кв. м, житловою площею 335,6 кв. м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 6 (інформаційна довідка № 116588657, сформована 09 березня 2018 року). Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду При розгляді справи Великою Палатою Верховного Суду висловлена правова позиція щодо віднесення цього спору до юрисдикції господарських судів з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підстави як первісного, так і зустрічного позовів, а також характер спірних правовідносин. Разом з тим, розглядаючи справу по суті спору, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що, з огляду на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на споруду набуває той, хто має речове право на землю, а тому Університет як законний користувач земельної ділянки має право забудови цієї земельної ділянки та після закінчення цієї забудови і здачі об`єкта забудови до експлуатації й набуває право власності на збудовані на такій земельній ділянці об`єкти. При цьому Велика Палата дійшла висновку про обрання позивачем такого способу захисту порушеного права, як зобов`язання вчинити дії та визнання права власності на частину збудованого об`єкта, як неефективного, оскільки Університет як власник забудови має право на її витребування з незаконного володіння, а тому може заявити саме віндикаційний позов. З огляду на це зазначена позовна вимога не підлягала задоволенню. Суди попередніх інстанцій хоча й дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позову в цій частині, проте з інших мотивів, а тому Велика Палата Верховного Суду залишила без змін судові рішення в частині відмови в задоволенні первинного позову, змінивши їх мотивацію. Підстави та мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Не оспорюючи висновки Великої Палати Верховного Суду у частині віднесення цієї справи до юрисдикції господарських судів, одночасно не можемо погодитись з висновками в частині залишення без змін судових рішень про відмову в позові Університету до ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності з підстав обрання неефективного способу захисту порушеного права. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Разом з тим увипадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України; далі - ЦПК України). Захист права розуміють як державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено правопорушення його прав. Спосіб захисту компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням прав суб`єкта захисту, або інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Застосування будь-якого способу захисту порушеного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом обраного позивачем способу захисту порушеного права повинне реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визначається. При цьому обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правовідносин та правопорушення; цілям судочинства і застосування обраного способу захисту та не повинен суперечити принципу верховенства права. За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно зі статтями 13, 41 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути здійснене лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Крім того, в Україні відносини, пов`язані із набуттям, зміною, припиненням права власності та його захистом, зокрема, регулюються Цивільним і Господарським кодексами України. Згідно із частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 317 цього Кодексу визначено зміст права власності, який полягає у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. До регламентованих ЦК України способів захисту права власності належать: визнання права власності (стаття 392); витребування майна із чужого незаконного володіння, у тому числі від добросовісного набувача (статті 387, 388); усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391); заборона вчинення дій, які порушують право власності, або вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (стаття 386); визнання незаконним правового акта, що порушує права власника (стаття 393); зобов`язання повернути потерпілому безпідставно набуте майно (статті 1212, 1213) та інші. Визнання цивільного права як універсальний спосіб захисту цивільних прав та інтересів передбачено у статті 16 ЦК України. При цьому положення цієї статті передбачають також захист порушеного права способами, які не тільки встановлені цією нормою, а й іншими законами та договорами між сторонами. Відповідно до норм ЦК України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331), переробка речі (стаття 332), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333), набувальна давність (стаття 344) та інші. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Одним з основних нормативних актів у сфері будівництва на час укладання договору між позивачем та відповідачем (20 лютого 2007 року) був Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 року № 687-XIV (далі - Закон № 687-XIV), який набув чинності 23 червня 1999 року. За положеннями статті 1 цього Закону в редакції, чинній на час укладання договору, забудовником є особа, яка відповідно до закону отримала право власності або користування земельною ділянкою для містобудівних потреб та виконує передбачені законодавством дії, необхідні для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єкта містобудування. У подальшому цей термін було замінено на термін «замовник», тобто фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку, подала у встановленому законодавством порядку заяву (клопотання) щодо її забудови для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єкта містобудування. Замовник (забудовник) має повноваження щодо залучення інших осіб для виконання функцій замовника та інженірингу (стаття 23 Закону № 687-XIV). Суди встановили, що Університет є постійним користувачем наданої йому земельної ділянки, а тому слід погодитись, що він як користувач земельної ділянки на підставі статей 84, 95 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) має правомочності щодо володіння та користування цією земельною ділянкою та наділений правом спорудження на ній нерухомості. Одночасно він має правомочності залучення інших осіб для виконання функцій замовника будівництва. Крім того, слід погодитись також з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування до правовідносин між Київською міською радою та Університетом глави 34 ЦК України та статті 102-2 ЗК України щодо права користування чужою земельною ділянкою для забудови, а відповідно до пунктів 2.1, 5.1.4 та статті 4 укладеного договору між сторонами, а саме забудовником та замовником будівництва спірного нерухомого майна є саме позивач, а відповідач лише виконує функції замовника будівництва за дорученням позивача. Застосовуючи ці положення ЦК України, принцип superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею) Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 415 ЦК України обґрунтовано зробила висновок проте, що позивач як землекористувачі замовник має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови, і не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, що не має права власності або іншого речового права не земельну ділянку, на якій здійснено будівництво. Відповідно до статті 331 ЦК України право власності на новозбудовані об`єкти нерухомості виникає після прийняття об`єкта до експлуатації та після державної реєстрації такого права. Відтак законодавець пов`язує законність права власності не тільки з нормами цивільного законодавства, а й зі здійсненням власником певних юридично значущих дій щодо визначення своєї власності як об`єкта цивільного обігу та дій, пов`язаних з юридичним визнанням та фіксацією свого права власності. При цьому Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19 травня 2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) виснувала, що відповідно до пунктів 1, 8, 9 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Реєстраційна справа - сукупність документів, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документів, сформованих у процесі проведення таких реєстраційних дій, що зберігаються у паперовій та електронній формі. Реєстраційна дія - державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень, скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, крім надання інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень. За змістом цих норм саме наявність запису про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є для третіх осіб - учасників цивільних правовідносин підтвердженням наявності такого права до тих пір, поки таке право не оспорено, а реєстраційний запис не змінено. А саме тому законодавець передбачає як спосіб захисту порушеного права власності визнання власником права своєї власності на спірне майно, якщо таке право оспорюється іншою особою (стаття 392 ЦК України). Суди відповідно до заявлених позовних вимог встановили, що право власності на об`єкт забудови зареєстровано за ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», яке при цьому відмовляється передати у власність Університету належний йому об`єкт як у цілому, так і в частині, визначеній договором між ними. Факт реєстрації об`єкта нерухомості за відповідачем для третьої особи означає, що власником цього майна є відповідач, а його відмова від передачі позивачу належного йому майна - оспорювання ним права власності позивача на спірне майно. За таких обставин висновок Великої Палати Верховного Суду про невідповідність способу захисту як такого, що є неефективним, суперечить як нормам закону, так і встановленим обставинам та юридичним позиціям сторін у спорі. У постановах Верховного Суду України від 31 травня 2016 року у справі № 826/11379/14, від 10 травня 2016 року у справі № п/800/362/15, від 20 квітня 2016 року у справі № 826/16796/14, від 12 квітня 2016 року у справі № 813/7851/13-а, від 01 березня 2016 року у справі № 826/4860/13-а, від 03 лютого 2016 року у справі № 826/72/15, від 02 лютого 2016 року у справі № 804/14800/14, від 24 листопада 2015 року у справі № 816/1229/14, від 17 листопада 2015 року у справі № 2а-18442/11/2670, від 16 вересня 2015 року у справі № 826/4418/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення такий спосіб не повинен зумовлювати необхідності повторного звернення до суду. Таке визначення ефективного способу захисту, на нашу думку, підлягає застосуванню до усіх позовних вимог та для визначення будь-якого способу захисту як ефективного чи неефективного. У рішенні від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75). ЄСПЛ, крім того, звертає увагу на те, що право на справедливий суд включає в себе також право на остаточне вирішення спору. Зокрема, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Право на доступ до суду не повинне бути теоретичним або ілюзорним і включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Без гарантій того, що спір буде вирішено судом по суті остаточним судовим рішенням у судовому проваджені, таке право є ілюзорним. Для змісту пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення ЄСПЛ від 10 липня 2003 року у справі «Мултиплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, пункт 45, та у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-II). Таким чином, ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях указував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, пункт 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення ЄСПЛ від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, пункт 158) (пункт 29 рішення ЄСПЛ від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07). Відтак завданням національних судів при вирішенні спорів у судових органах є не тільки і не стільки правильність застосування норм законодавства, як вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб. Тобто вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням, тощо. З огляду на ці принципи застосування ефективного захисту порушеного права у цій справі суд, визначивши, що в позивача виникло право власності на нерухомий новозбудований об`єкт на належній йому земельній ділянці, повинен був задовольнити позов про визнання права власності в межах заявлених позовних вимог, а саме визнання права власності за Університетом на секції 4, 5 та ідеальну частину секції 6 у розмірі 7885/10000. При цьому слід зазначити, що за умови задоволення позовних вимог у частині визнання права власності позовні вимоги про зобов`язання виконати деякі пункти договору шляхом передачі загальної площі гуртожитків та укладання акта про результати інвестиційної діяльності не підлягають задоволенню, оскільки сам по собі факт визнання права власності є способом захисту права власності позивача на спірне майно та надає йому право на реєстрацію цього майна за собою. Таким чином, судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог Університету про визнання права власності на права власності на гуртожиток (секція 5, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909520080361, загальною площею 1 212,8 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 5; визнання за Університетом права власності на гуртожиток (секція 4, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 897320480000, загальною площею 722,6 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 4; визнання за Університетом права власності на частку розміром 7885/10000 об`єкта нерухомого майна, а саме гуртожитку (секція 6, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909557380361, загальною площею 716 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 6, - підлягали скасуванню, а зазначені позовні вимоги - задоволенню в повному обсязі. Судді В. С. Князєв К. М. Пільков В. М. Сімоненко