Постанова 4824 № 754/2922/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 754/2922/19 Головуючий у І інстанції Клочко І.В. Провадження №22-ц/824/4074/2021 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 07 квітня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Ігнатченко Н.В., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: П`ятнадцята Київська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» про визнання договору дарування недійсним. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів, враховуючи складність виготовлення повного тексту постанови, вважає за можливе проголосити її вступну та резолютивну частини, відклавши складання повного тексту на строк до п`яти днів. Керуючись ст. ст. 259, 268 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року скасувати. Ухвалити нове судове рішеня. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: П`ятнадцята Київська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» про визнання договору дарування недійсним - задовольнити. Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений Пятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1-381 від 15 березня 2011 року. Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі по 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 коп. з кожної. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови буде складено не пізніше 12 квітня 2021 року. Суддя-доповідач Д.О. Таргоній Судді: С.А. Голуб Н.В. Ігнатченко КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 754/2922/19 Головуючий у І інстанції Клочко І.В. Провадження №22-ц/824/4074/2021 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 07 квітня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Ігнатченко Н.В., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: П`ятнадцята Київська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» про визнання договору дарування недійсним, УСТАНОВИВ: у лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та посвідчений П`ятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою за реєстрованим номером №1-381 від 15 березня 2011 року. В обґрунтування позову зазначав, що в серпні 2010 року відповідач ОСОБА_3 звернулась з позовом до ЖБК «Будівельник-8», ОСОБА_1 та просила винести рішення, яким визнати останнього таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на вказану квартиру. Апеляційним судом м. Києва від 29.09.2011 скасоване рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29.07.2011, яким у позові відмовлено в повному обсязі, та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги відповідача ОСОБА_3 задоволено частково - визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину вищевказаної квартири. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва 21.03.2013 заяву ОСОБА_1 про роз`яснення рішення Апеляційного суду м. Києва від 29.0-9.2011 задоволено та роз`яснено ОСОБА_1 , що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29.09.2011 за ОСОБА_3 визнано право власності на Ѕ частину спірної квартири, а інша Ѕ частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 . Зокрема, судами було встановлено, що згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17.06.2010 ОСОБА_1 , який є членом кооперативу з 1987 року повністю сплачений пай 11.06.1991 за спірну квартиру. 19.01.2019 позивач ОСОБА_1 дізнався, що відповідач ОСОБА_3 , підробивши документи (шляхом обману), без жодної підстави та правовстановлюючих документів на квартиру уклала за реєстровим номером 1-381 в Пятнадцятій Київській державній нотаріальній конторі 15.03.2011 договір дарування всієї спірної квартири, яким подарувала її ОСОБА_4 . Жодної згоди відповідач ОСОБА_3 на дарування своєї частки, тобто Ѕ частини квартири, ОСОБА_1 не надавав, крім того, у неї не було жодних повноважень здійснювати такі дії без відома позивача та його згоди, оскільки ч.3 ст. 65 СК України визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення а (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого подружжя має бути подана письмово. Позивач вважає, що в даному випадку 15.03.2011 відчуження квартири АДРЕСА_1 повинно було здійснюватись на підставі письмової згоди позивача, оскільки квартира була спільною сумісною власністю подружжя, а відповідач ОСОБА_3 могла лише подарувати ОСОБА_4 Ѕ частину вказаної квартири, однак цього не зробила, вдавшись до порушення вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_1 . Таким чином, позивач зазначав, що при укладанні договору дарування 15.03.2011 року було порушено ст. 215 ЦК України, згідно якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Крім того, після укладення 15.03.2011 договору дарування, фактичної передачі квартири за цим договором обдарованій не було та дарувальник ОСОБА_3 продовжує в ній проживати. Посилаючись на викладені обставини, просив позов задовольнити. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити заявлений ним позов. В доводах апеляційної скарги зазначає, що не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, на час укладення договору відповідач мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та що зміст оспорюваного правочину не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Зазначивши, що позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права, суд першої інстанції, в порушення вимог ч. 2 статті 5 ЦПК України, не зазначив, який саме вірний спосіб захисту мав обрати позивач та чому саме обраний позивачем спосіб захисту свого права власності є невірним. Зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було проігноровано той факт, що оспорюваний договір дарування від 15.03.2011 року суперечить вимогам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, зокрема ст. 41 Конституції України, ст. ст. 319, 321,368, 370 ЦК України, ст. ст. 63,65,68 СК України. Крім того, районним судом не було враховано правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду по справі №430/1281/14-ц, згідно якого, договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого подружжя, є недійсним у цілому. Наголошує на тому, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_3 право власності лише на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21.03.2013 року роз`яснено ОСОБА_1 , що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29.09.2011 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на Ѕ частину спірної квартири, а інша Ѕ частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 . Вказує, що не має необхідності повторно доводити та встановлювати у даній справі питання про власників спірного майна та їх частки. Рішеннями судів вже було встановлено згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17.06.2010 року, що ОСОБА_1 , який є членом ЖБК з 1987 року, повністю сплатив пай 11.06.1991 року за квартиру АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право власності на квартиру ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не отримували. Позивач вважає, що в даному випадку 15.03.2011 року відчуження квартири АДРЕСА_1 повинно було здійснюватись на підставі письмової згоди позивача, оскільки квартира була спільної сумісною власністю подружжя, а згідно положень ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Посилається також на положення статті 230 ЦК України, згідно яких, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман мас місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому ст. 360 ЦПК Укрїни, до суду апеляційної інстанції не надійшов. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Перегуда А.П. підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - адвокат Опришко Е.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін. У своїх поясненнях звертала увагу суду апеляційної інстанції на пропуск позивачем строку позовної давності, посилаючись на те, що ОСОБА_1 стало відомо про укладення оспорюваного договору дарування ще у 2012 році. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з`явилися, вивчивши апеляційну скаргу та матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам чинного законодавства не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, однак, суд позбавлений можливості визначити спосіб захисту, який не суперечить закону, враховуючи межі заявлених позовних вимог, відповідно до ч. 1 статті 13 ЦПК України. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, з огляду на наступне. Як слідує з матеріалів справи, спірна квартира АДРЕСА_1 перебуває у житлово-будівельному кооперативі «Бцдівельник-8» і, згідно ордеру від 28.07.1988 року надана у користування позивачу ОСОБА_1 , як члену кооперативу, а також його дружині ОСОБА_3 та їх доньці ОСОБА_5 . (том 1 а.с. 9) Згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17.06.2010 року ОСОБА_1 , який є членом ЖБК «Будівельник-8» з 1987 року повністю сплатив пай за квартиру 11.06.1991 року. Згідно із частиною 1 статті 15 ЗУ «Про власність» в редакції, станом на час внесення позивачем повної оплати паю за квартиру, член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Згідно положень статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Аналогічні положення закріплені у статтях 60, 70 СК України та статті 368 ЦК України. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частиною четвертою статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Враховуючи вищевикладені вимоги закону, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірне майно було набуто подружжям за час шлюбу, на підтвердження чого позивачем надано належні та допустимі докази, при цьому презумпція спільності права власності на майно подружжя відповідачами не спростована, приходить до висновку, що в силу положень статті 22 КпШС України, яка кореспондується з положеннями статті 60 СК України, квартира АДРЕСА_1 є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , право на який набуто 11.06.1991 року. Встановлено також, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано у 1991 році. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Зі справи також вбачається, що заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року задоволено позовну заяву ОСОБА_3 ОСОБА_1 визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано ЖБК «Будівельник-8» переоформити на ОСОБА_3 особовий рахунок на квартиру. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . (том 1 а.с. 97-99) Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 08 квітня 2011 року заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року скасовано, справу призначено на новий судовий розгляд. За результатами судового розгляду даної справи, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року скасовано рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2011 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено, та ухвалено нове судове рішення про визнання за ОСОБА_3 права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .(том 1 а.с. 12) Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2013 року ОСОБА_1 роз`яснено, що рішенням суду від 29 вересня 2011 року за ОСОБА_3 визнано право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , а інша Ѕ частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 . (том1 а.с. 13) Встановлено також, що в період часу, коли позивач ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із заявою про скасування заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року, відповідач ОСОБА_3 , 15.03.2011 року подарувала спірну квартиру своїй доньці - ОСОБА_4 , 1980 року народження, уклавши договір дарування квартири, посвідчений державним нотаріусом п`ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Демчик В.В., зареєстрований в реєстрі під №1-381. ( том 1 а.с. 109) Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 зазначав про недобросовісність дій відповідача ОСОБА_3 , яка розпорядилась спільним сумісним майном без отримання його згоди, а також посилався на положення статті 230 ЦК України, звертаючи увагу суду на ту обставину, що фактичної передачі спірного нерухомого майна новому власнику не відбулось, оскільки ОСОБА_3 продовжує проживати в ній і на даний час. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Аналізуючи зміст положень ст. ст. 229, 230 ЦК України, колегія приходить до висновку про те, що позивач ОСОБА_1 , не являючись стороною оспорюваного правочину, не є тією особою, яка вправі заявляти вимоги про визнання правочину недійсним з підстав, визначених ст. 230 ЦК України. В той же час, оцінюючи інші доводи позовної заяви, апеляційний суд виходить із наступного. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на підтверджене рішенням суду, яке набрало законної сили, право спільної сумісної власності на спірне майно, вважав правильним обрати в якості захисту свого порушеного права - визнання недійсним правочину, який був укладений без надання ним дозволу, як співвласника. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17 (провадження N 14-325цс18). Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України. При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому. У справі, що переглядається, подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на квартиру в цілому, правовий режим права власності - це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, а оскільки встановлено, що згоди позивача не було, договір дарування є недійсним. З урахуванням наведеного, оспорюваний договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала Квартиру АДРЕСА_1 , що є спільною сумісною власністю її та позивача, своїй доньці - ОСОБА_4 , є недійсними в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, який є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження під час розгляду справи і підлягають задоволенню. Щодо поданих відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заяв про застосування позовної давності, колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для їх задоволення, з огляду на таке. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Згідно з частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Заявляючи про застосування строку позовної давності, відповідачі зазначали, що ОСОБА_1 не надав суду доказів, що йому стало відомо про укладення оспорюваного договору дарування у 2019 році. Крім того, зазначали, що позивачу могло бути відомо про відчуження квартири раніше, оскільки в 2013 році, звертаючись до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, ОСОБА_1 посилався на неможливість зареєструвати своє право власності в органах державної реєстрації. В судовому засіданні, в суді апеляційної інстанції, представник відповідачів зазначила, що позивачу стало відомо про укладення договору дарування у 2012 році, що підтверджується наявною в матеріалах цивільної справи №2-3399/11 заявою ОСОБА_1 про забезпечення доказів, з тексту якої вбачається, що останньому станом на 05.11.2012 року стало відомо від працівників ЖБК «Будівельник-8» про те, що ОСОБА_3 незаконно подарувала свою квартиру доньці ОСОБА_4 . В той же час, доказів на підтвердження зазначених відповідачами обставин ні у суді першої інстанції, ні в апеляційному суді надано не було. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є принцип змагальності сторін, в силу якого сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. При цьому, кожна сторона в силу статті 81 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У контексті положень одного із основоположних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності сторін вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обов`язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність. У позовній заяві ОСОБА_1 звертає увагу суду на ту обставину, що про порушення свого права він дізнався 19.01.2019 року в день отримання інформаційної довідки №15319570 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копія якої долучена до матеріалів справи.(том 1 а.с. 8) Доказів, які дозволяли би суду зробити висновок про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом, матеріали справи не містять та в ході розгляду спору судом не здобуто. З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та із порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову з підстав, викладених вище. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 -задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року скасувати. Ухвалити нове судове рішеня. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: П`ятнадцята Київська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» про визнання договору дарування недійсним - задовольнити. Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений Пятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1-381 від 15 березня 2011 року. Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі по 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 коп. з кожної. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складене 08 квітня 2021 року. Суддя-доповідач Д.О. Таргоній Судді: С.А. Голуб Н.В. Ігнатченко