Постанова 4803 № 199/4399/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2601/21 Справа № 199/4399/18 Суддя у 1-й інстанції - Якименко Л. Г. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2021 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М., за участю секретаря Піменової М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , який діє також в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , 2015 року народження, треті особи Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, Управління-служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради та Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2020 року, - В С Т А Н О В И В: 20 червня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 , який діє також в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , 2015 року народження, треті особи Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, Управління-служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради та Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . В обґрунтуванні своїх позовних вимог посилались на те, що 27.01.1987 на ім`я ОСОБА_1 був виданий ордер на право користування квартирою АДРЕСА_1 на склад сім`ї: ОСОБА_1 , чоловік ОСОБА_5 та син ОСОБА_3 . Рішенням виконкому Амур-Нижньодніпровської районної у м.Дніпропетровську ради №229/3 від 19.09.2013 року було змінено договір найму житлового приміщення вищезазначеної квартири та укладено договір найму на вказану квартиру з відповідачем по справі. На теперішній час відповідач є основним квартиронаймачем вказаної квартири, за користування якою відмовляється сплачувати комунальні послуги. Також у зазначеній квартирі зареєстровані окрім позивачів: ОСОБА_3 та його малолітня донька ОСОБА_4 , 2015 року народження. Позивачі зазначають, що ОСОБА_3 ще 14 років тому виявив бажання виїхати на постійне місце проживання до свого батька, а потім став проживати зі своєю сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 , де проживає по теперішній час. Таким чином, ОСОБА_3 та його малолітня донька ОСОБА_4 без поважних причин не проживають в спірній квартирі. Окрім цього, позивачі зазначають, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року усунуто перешкоди ОСОБА_3 та його малолітній доньці ОСОБА_4 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселено ОСОБА_3 та його малолітню доньку ОСОБА_4 у вказану квартиру. 19.09.2016 постановою державного виконавця Амур-Нижньодніпровського відділу органу державної виконавчої служби м Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області відкрито виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року. 02.12.2016 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року виконано та вселено ОСОБА_3 і його малолітню донька ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_3 , про що складено акт державного виконавця. 25.08.2016 року ОСОБА_1 звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_3 , який діє також в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , 2015 року народження, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, однак рішенням суду від 05.05.2017 року у позові було відмовлено через те, що позов подано передчасно, оскільки з моменту вселення за рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області не пройшло шестимісячного терміну, як передбачено законом. Втім, після вселення 02.12.2016 року відповідач ОСОБА_3 , разом з малолітньою донькою ОСОБА_4 , 2015 року народження, у спірній квартирі не мешкають та вселятися не збираються, їх речі у квартирі відсутні, комунальні послуги позивачі сплачують самотужки. Посилаючись на вказані обставини, позивачі просили суд визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 (том 1 а.с.5-7). Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_3 , який діє також в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , 2015 року народження, треті особи Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, Управління-служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради та Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - відмовлено (том 2 а.с.106-109). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги (том 2 а.с.112-114). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Судом встановлено, що 27.01.1987 року виконкомом Амур-Нижньодніпровської районної ради ОСОБА_6 був виданий ордер №283 на право заняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на склад сім`ї: ОСОБА_7 наймач, ОСОБА_8 чоловік та ОСОБА_3 син (том 1 а.с.11). Рішенням виконкому Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпропетровську ради №229/3 від 19.09.2013 було змінено договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 та укладено договір найму на вказану квартиру з ОСОБА_3 (том 1 а.с.12-17). Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року усунуто перешкоди ОСОБА_3 та його малолітній доньці ОСОБА_4 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселено ОСОБА_3 та його малолітню доньку ОСОБА_4 у вказану квартиру. 19.09.2016 постановою державного виконавця Амур-Нижньодніпровського відділу органу державної виконавчої служби м Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області відкрито виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року. 02.12.2016 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2016 року виконано та вселено ОСОБА_3 та його малолітню донька ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_3 , про що свідчить акт державного виконавця (том 1 а.с.32). У матеріалах справи відсутні належні та допустимі беззаперечні докази про обрання ОСОБА_3 та його малолітньою донькою постійного місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 28.02.2020 року задоволено позов ОСОБА_3 , який діє у своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , де третя особа Орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м.Дніпро ради, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення. Вказаним рішенням ухвалено: -усунути ОСОБА_3 та його малолітній дитині ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; -вселити ОСОБА_3 та його малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в квартиру АДРЕСА_1 (том 2 а.с.98-100). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24.09.2020 року вказане рішення залишено без змін (том 2 а.с.97). Окрім цього, рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій встановлено факт, що між позивачами та відповідачем дійсно існує конфліктна ситуація з приводу користування квартирою АДРЕСА_1 Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Органом опіки та піклування виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради надано висновок про недоцільність визнання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням (том 1 а.с.190-193). Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , призведе до неспівмірного втручання в право на житло та необґрунтованого позбавлення їх житла. Крім того, законні підстави для задоволення позову відсутні. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Стаття 47 Конституції України зазначає, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст. 9 ЖК Української РСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Забезпечення постійним житлом громадян, які відповідно до законодавства мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до ч. 1 ст.64 ЖК Української РСР, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ч. 2 ст.65 ЖК Української РСР). Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Звертаючись до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, позивачі як підставу позову зазначила вибуття відповідачів на постійне проживання в інше жиле приміщення. Відповідно до ст. 107 ЖК Української РСР наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року №2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" відповідно до ст. 107 ЖК УРСР наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Отже, на підставі ст.107 ЖК України наймач житлового приміщення або член його сім`ї може бути визнаний судом таким, що втратив право користування цим приміщенням, якщо фактичні дані свідчать про обрання ним іншого постійного місця проживання. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". У матеріалах справи відсутні належні та допустимі беззаперечні докази про обрання ОСОБА_3 та його малолітньою донькою постійного місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 . До того ж зі справи вбачається, що між сторонами тривалий час існує спір щодо спірного житлового приміщення, між сторонами відбуваються судові спори, що свідчить про те, що відповідач не стратив інтерес до спірного житла і протягом тривалого часу намагається захистити своє право на нього та право своєї дитини. Доводи щодо обрання іншого місця проживання колегія також відхиляє у зв`язку з недоведеністю. Крім того, наданими в якості доказів квитанції про сплату відповідачем комунальних послуг (том 1 а.с.110а-121) за адресою квартири підтверджує той факт, що відповідач не втратив інтересу до квартири та як наймач виконує свої обов`язки щодо утримання житла, хоча на теперішній час позбавлений можливості там проживати. Судом першої інстанції правильно враховано, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2003 року, та рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року). Відповідно до ст.71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Згідно з вимогами ст.72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 набули право власності або право постійного користування іншим житловим приміщенням, стороною позивачів до суду не надано. Також не надано і доказів того, що відповідачі не проживають у даній квартирі понад шість місяців без поважних причин. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , призведе до неспівмірного втручання в право на житло та необґрунтованого позбавлення їх житла. За змістом ч. 2 ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування. Отже, малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт її непроживання у спірній квартири не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом. Також, суттєвою є обставина, що спірна квартира не приватизована, тому неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має право на її приватизацію, а отже визнання її такою, що втратила право користування, та, як наслідок, зняття її з реєстрації, буде порушувати права дитини на житло. Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_3 навмисно прописав малолітню дитину в спірній квартирі, колегія суддів відноситься критично, оскільки такі доводи є голослівними та необґрунтованими. Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права. Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні. Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд 1 інстанції безпідставно відмовив в задоволені позову, колегія суддів не приймає до уваги оскільки, такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Керуючись ст.367, 374, 375, 381,382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: