Постанова 4803 № 201/13186/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1222/21 Справа № 201/13186/19 Суддя у 1-й інстанції - Наумова О. С. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Городничої В.С., Петешенкової М.Ю. при секретарі - Кравченко Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про встановлення факту проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди, зобов`язання Міністерства юстиції України оприлюднити факти порушень,- ВСТАНОВИЛА: В листопаді 2019 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про встановлення факту проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди, зобов`язання Міністерства юстиції України оприлюднити факти порушень. Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про встановлення факту проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди, зобов`язання Міністерства юстиції України оприлюднити факти порушень - відмовлено. Судові витрати віднесено на рахунок держави. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року. У відзиві Міністерсьво юстиції України на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року залишити без змін. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 28.11.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Міністерства юстиції України про встановлення факту проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди, зобов`язання Міністерства юстиції України оприлюднити факти порушень (а.с. 1). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням ЄСПЛ від 26.02.2012р. у справі «Заїченко проти України № 2» у п. 78 суд зазначив, що на відміну від інших справ, в яких він розглядав тримання у психіатричному закладі не тільки за статтею 5, а й за статтею 3 та/або 8 Конвенції (див. наприклад, рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пп. 57-111, від 05.06.2014р.), у цій справі заявник не скаржився на те, що його було піддано будь-якому лікуванню всупереч його волі», й на підставі чого не погодився кваліфікувати примусове перебування заявника у лікарні «нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням». Відповідно до ст. 53 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ніщо в цій Конвенції не можна тлумачити як таке, що применшує та обмежує будь-які права людини, які можуть бути визнані на підставі закону України. Таке положення прямо розповсюджується на рішення Суду, постановлені згідно з Конвенцією. Згідно із ст. 28 Конституції України, яка має пряму дію, заборонено проведення медичних і наукових дослідів над людиною без її вільної згоди. Однак, при примусовому триманні позивача у КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» ДОР», яка за визначенням є медичною і експертною установою, тобто науковою установою, над ним проводилися численні досліди (тести), що відображено в Акті № 36 СПЕ від 08.10.2009р., складеним експертами цієї установи. Цим документом зафіксовано, що позивач неодноразово відмовлявся від проходження тестів (досліджень над собою). Крім того, до наукових досліджень належать спостереження за поведінкою людини, яка не в змозі позбутися такого спостереження. Щоденні записи таких спостережень за позивачем з 14.09.2009р. до 08.10.2009р. велися лікарями та середнім медперсоналом лікарні. Ці докази досліджень містяться в медичних картках позивача у вказаному психіатричному закладі. Особи, які утримували позивача в узіліщі, спромоглися оманою отримати його згоду на проведення частини тестів, оскільки після первинної відмови позивача від проходження тестів - обіцяли йому негайне звільнення після проходження тестів. Крім того, сутність тестів і «наукове» їх опрацювання полягала у приниженні гідності позивача, що найяскравіше усього проявилося в описі та тлумаченні психологом (дослідником) афоризму позивача «Человек рожден для счастья, как пингвин для полета». Згідно з п. 5 ст. 5 Конвенції кожен, хто став жертвою незаконного позбавлення свободи має гарантовану правовою санкцією право на компенсацію. Відповідно до п. 5 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права так ж компенсація гарантована позовом. Згідно з резолюцією ГА ООН № 60/147 від 16.12.2005р. щодо введення в дію тлумачення ст. 9 вказаного Пакту, складовою компенсації є оприлюднення правди та встановлення фактів. Факт незаконного позбавлення позивача свободи встановлений зазначеним рішенням ЄСПЛ від 26.02.2015р. На підставі викладеного, позивач просив встановити факт проведення в періоди 23 - 24.07.2009р. і 14.09 - 8.10.2009р. медичних і наукових дослідів над ОСОБА_1 без його згоди і зобов`язати відповідача оприлюднити такий факт порушення ст. 28 Конституції України та ст.ст. 3 і 8 Конвенції, включно з інформуванням про це від імені Уряду ЄСПЛ. Як вбачається з матеріалів справи, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 26.02.2015р. у справі стосвоно позивача - «Заїченко проти України (№2)», заява №45797/09, встановив, серед іншого, таке:

7. У липні 2009 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд отримав від заявника кілька листів, в яких містилися надзвичайно образливі зауваження на адресу суддів, у провадженні яких перебували ініційовані ним справи (зокрема, одного з суддів було названо «гнидою», чий відвід він заявляв «відповідно до … загальновідомих відомостей з підручників з паразитології»). 8. 23 липня 2009 року у зв`язку з цими листами секретар суду склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалось, що заявник висловлює свою неповагу до суду. Справу було передано на розгляд до Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська (далі - Красногвардійський суд). 12. 31 липня 2009 року заявник оскаржив постанову суду від 23 липня 2009 року. Він стверджував, зокрема, що постанова порушувала його право на презумпцію психічного здоров`я та що такого виду постанови не було у переліку постанов, які суд має право ухвалювати згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Заявник також посилався на положення в оскаржуваній постанові, що ця постанова не підлягає оскарженню, як на ще один приклад її незаконності та сваволі. 16. 14 серпня 2009 року апеляційний суд Дніпропетровської області залишив апеляційну скаргу заявника на постанову від 23 липня 2009 року без розгляду. Суд зазначив, що оскаржувана постанова стосувалась процесуального питання і оскарженню не підлягала.

33. З матеріалів справи випливає, що 9 листопада 2009 року заявник ініціював у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська адміністративне провадження щодо психіатричної лікарні. Він вимагав визнання його госпіталізації і тримання у цій лікарні незаконними та відшкодування 500000 грн (на той час ця сума становила близько 41000 євро) моральної шкоди. Заявник не надав Суду копії зазначеної позовної заяви. 34. 7 червня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов заявника. Посилаючись, зокрема, на статтю 5 Конвенції, суд дійшов висновку, що поміщення заявника до лікарні 23 липня та 14 вересня 2009 року, а також тримання його у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року були неправомірними. Так, суд вважав, що відповідач діяв у порушення презумпції психічного здоров`я заявника. Більше того, зазначена лікарня мала право тільки на проведення судово-психіатричної експертизи осіб, які тримаються під вартою, тоді як заявник на час подій під вартою не тримався. Суд також зазначив, що хоча проведення експертизи заявника було призначено рішенням суду, лікарня могла відмовитися її проводити. Проте у задоволенні позову заявника у частині відшкодування моральної шкоди було відмовлено. 35. 1 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував вищезазначену постанову та закрив провадження у справі на тій підставі, що її не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. 36. 11 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу заявника на ухвалу від 1 вересня 2011 року як подану з порушенням процесуального строку. 37. 14 листопада 2011 року Вищий адміністративний суд України повідомив заявника про його право подати нову касаційну скаргу разом з клопотанням про поновлення строку подання скарги. Стверджуючи про порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у зв`язку з примусовим триманням заявника у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року, суд зазначив:

86. Заявник не мав можливості оскаржити постанову Красногвардійського суду від 23 липня 2009 року, якою призначалась його стаціонарна судово-психіатрична експертиза. Крім того, жодних, доступних заявникові, механізмів, здатних забезпечити його звільнення з психіатричної лікарні, не було. Відповідно у заявника не було превентивних засобів правового захисту, які він міг би вичерпати. Проте він дійсно звертався за відшкодуванням ретроспективно - після того, як його було виписано з психіатричної лікарні,- та подав кілька адміністративних і цивільних позовів у зв`язку з примусовим триманням його у зазначеному закладі. Суд зауважує, що жодне з цих проваджень не завершилося ухваленням остаточного судового рішення за результатами розгляду його позову по суті. Перше питання, на яке необхідно відповісти - чи можна за обставин вказаної справи вважати зазначені вище провадження ефективним національним засобом правового захисту. Якщо відповідь позитивна, тоді наступне питання - чи можна, як пропонував Уряд, дорікати заявникові за те, що суди не розглянули його позов.

94. Суд зазначив, що з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року (загалом двадцять п`ять днів) заявник всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше.

102. Суд дійшов висновку, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, Європейським судом з прав людини було вже надано висновки щодо постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року про призначення стаціонарної психіатричної експертизу ОСОБА_1 та наслідків, які ця постанова потягнула за собою для заявника ОСОБА_1 , у справі «Заїченко проти України (№ 2)», заява №45797/09, яке 06 липня 2015 набуло статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. У сталій практиці Європейського Суду з прав людини в подібних правовідносинах, зокрема, висновку від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», йдеться про те, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі Преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна із сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Можливість продовження строків передбачена, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Поновлення строку зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, може порушити принцип юридичної визначеності. З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що останній посилається на п. 78 вказаного рішення, в якому ЄСПЛ вказав таке: Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, з огляду на суть скарги заявника доходить висновку, що зазначену скаргу слід розглядати лише за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, п. 85, від 17 квітня 2014 року). У зв`язку з цим Суд зазначає, що на відміну від інших справ, в яких він розглядав тримання у психіатричному закладі не тільки за статтею 5, а й за статтею 3 та/або 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пп. 57-111, від 5 червня 2014 року), у цій справі заявник не скаржився на те, що його було піддано будь-якому лікуванню всупереч його волі. Отже, позивач просить суд першої інстанції встановити факт проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди у період з 23 по 24 липня 2009 року і у період з 14 вересня 2009 року до 08 жовтня 2009 року, зобов`язати Міністерство юстиції України оприлюднити ці факти порушень норм ст. 28 Конституції України та ст.ст. 3 і 8 Конвенції, включно з інформуванням про це від імені Уряду ЄСПЛ. Однак, частинами 1 та 2 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Згідно зі ст. 318 ЦПК України, у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. Разом із тим, факт, який просить установити заявник не відноситься до переліку фактів, які визначені ст. 315 ЦПК України, а фактично зводиться до вимог про надання оцінки діям працівників та експертів установи КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня», проте ні працівників (експертів), ні саму установу позивач не залучив до участі у справі у якості відповідача, а звернувся із позовом до Мін`юсту з вимогами про оприлюднення факта порушення норм Конституції України та Конвенції від імені Уряду ЄСПЛ, при тому, що Міністерство юстиції України не має повноважень діяти від імені Уряду ЄСПЛ і, відповідно, розміщувати від цього органу будь-яку інформацію на своєму сайті. Крім того, незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров`я, є кримінально караним правопорушенням (ст. 142 КК України). Тобто, особу, винну у проведенні незаконних дослідів над людиною може бути притягнуто до кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку - шляхом здійснення відповідного досудового розслідування і судового розгляду, а не у порядку встановлення такого факту в межах цивільного судочинства. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що позивач не вірно обрав спосіб захисту порушеного права, вимагаючи цивільний суд установити факт проведення над ним медичних і наукових дослідів без його згоди. Доводи апелянта, що судом першої інстанції спричинено плутанину між лікуванням та дослідженням, що є принципово різними видами діяльності, та застосування до проведення дослідів над позивачем без його добровільної згоди висновків ЄСПЛ про відсутність примусового лікування, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи. Твердження заявника про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи є безпідставними. Доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи є недоречними. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді В.С.Городнича М.Ю.Петешенкова