Рішення КАС ВС № 9901/15/21

РІШЕННЯ Іменем України Київ 01 березня 2021 року справа №9901/15/21 адміністративне провадження №П/9901/15/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Ханової Р. Ф. суддів: Бившевої Л. І., Гончарової І. А., Олендера І. Я., Хохуляка В. В. за участю: секретаря судового засідання Статілко Ю. С. позивача - ОСОБА_1 особисто, представника відповідача - Нарольської Т. С. в порядку самопредставництва, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: І. ПРОЦЕДУРА ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Верховного Суду з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, Вища рада правосуддя), в якому просила визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України; скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20 про відмову у звільненні ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду міста Полтави у зв`язку з поданням заяви про відставку; зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача про звільнення у відставку з посади судді Київського районного суду м. Полтави з урахуванням стажу, передбаченого статтею 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, зі змінами, які набрали чинності 5 серпня 2018 року, а саме із зарахуванням до стажу судді стажу професійної діяльності у сфері права п`ять років. Відповідно до частин першої та другої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; 2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат. Адміністративні справи, зазначені у пунктах 1 - 3 частини першої цієї статті, розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менше ніж з п`яти суддів. Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Верховний Суд ухвалою від 25 січня 2021 року відкрив провадження в цій справі та призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 11.00 1 березня 2021 року. Цією ухвалою Суд витребував у відповідача копію рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, витяг з протоколу засідання Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року, копію матеріалів справи щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України. 9 лютого 2021 року від відповідача на адресу Верховного Суду надійшли завірені копії рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, витягу з протоколу засідання Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року та копії документів, на підставі яких відповідач прийняв оскаржуване рішення. 15 лютого 2021 року від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог, в яких вона підтримала свої вимоги та просила задовольнити адміністративний позов повністю. ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Указом Президента України від 4 листопада 2004 року № 1367/2004 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначено на посаду судді Київського районного суду м. Полтави строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 20 травня 2010 року №2280-VІ «Про обрання суддів» позивача обрано суддею Київського районного суду м. Полтави безстроково. 8 грудня 2020 року та 14 грудня 2020 року за вх. № 5595/0/6-20 і № 5595/1/6-20 до Вищої ради правосуддя надійшли заяви ОСОБА_1 від 2 і 9 грудня 2020 року та матеріали про її звільнення з посади голови Київського районного суду м. Полтави та з посади судді цього суду у відставку на підставі пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України. 16 грудня 2020 року за результатами вивчення заяви ОСОБА_1 про звільнення її з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку та доданих до заяви матеріалів, член Вищої ради правосуддя Худик М. П. склав висновок, згідно з яким ОСОБА_1 не може бути звільнена з посади судді у відставку з мотивів відсутності в неї стажу роботи, необхідного для звільнення із цієї підстави. Запропонував відмовити в задоволенні заяви про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду м. Полтави у зв`язку з поданням заяви про відставку. Розглянувши заяву та додані до неї матеріали, Вища рада правосуддя прийняла рішення від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, яким відмовила ОСОБА_1 у звільненні з посади судді у відставку. Рішення мотивоване недостатністю в позивачки стажу роботи на посаді судді для звільнення у відставку. Водночас відповідач в оскаржуваному рішенні зазначив, що ОСОБА_1 має 16 років 8 днів стажу роботи на посаді судді та право позивачки на зарахування до стажу роботи на посаді судді трьох років стажу роботи в галузі права як суддя, яку було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, установленими Законом України «Про статус суддів», на день її обрання, однак зазначений стаж роботи позивачки є недостатнім для звільнення її у відставку. В оскаржуваному рішенні Вищої ради правосуддя, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі № 9901/805/18, зазначено, що частину другу статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, яка діє з 5 серпня 2018 року) потрібно тлумачити таким чином, що до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) судді у сфері права, якого вимагає закон як мінімальний для набуття таким суддею права для призначення на посаду судді на дату такого призначення, оскільки вказана норма закону призвела до поліпшення правового становища суддів, надавши можливість зараховувати до стажу роботи на посаді судді їхній стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) у сфері права тривалістю, яку вимагав закон для призначення на посаду судді станом на дату призначення їх на посаду. Вважаючи рішення відповідача від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20 протиправним, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом. Суд встановив, що також підтверджено матеріалами, доданими до адміністративного позову, що трудова діяльність ОСОБА_1 розпочалася 25 вересня 1972 року. До призначення на посаду судді позивачка: - 1 липня 1983 року, після закінчення Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського, стала членом Полтавської обласної колегії адвокатів з місцем роботи адвокатом у Машівській юридичній консультації Полтавської області; - 16 жовтня 1984 року переведена для роботи адвокатом в юридичну консультацію Октябрського району м. Полтави; - 10 серпня 1993 року була відрахована з Полтавської обласної колегії адвокатів у зв`язку з ліквідацією колегії; - 27 липня 1993 року Кваліфікаційна-дисциплінарна комісія адвокатури Полтавської області позивачці видала свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю № 016, у результаті чого ОСОБА_1 продовжила працювати адвокатом до призначення на посаду судді, а саме до 4 листопада 2004 року. Із запису в трудовій книжці вбачається, що стаж роботи позивачки в Полтавській обласній колегії адвокатів становить 10 років 1 місяць 10 днів. На підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю ОСОБА_1 працювала адвокатом ще 11 років 3 місяці. Загальний стаж роботи адвокатом, після отримання позивачкою вищої юридичної освіти, становить 21 рік 4 місяці. Відповідно до довідки, підписаної керівником апарату Київського районного суду м. Полтави Хмелюком Т. В. 26 листопада 2020 року, стаж роботи ОСОБА_1 на посаді судді становить 18 років 11 місяців. Зі змісту вказаної довідки вбачається, що вказуючи про стаж роботи позивача на посаді судді - 18 років 11 місяців, керівник апарату Київського районного суду м. Полтави врахував адвокатську діяльність, яку здійснювала ОСОБА_1 з липня 1983 року по листопад 2004 року. ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН На обґрунтування позовних вимог і протиправності рішення Вищої ради правосуддя позивачка наводить такі аргументи. Процитувавши статті 19, 58 Конституції України, частину першу статті 2, частину четверту статті 3, частини першу - другу статті 6, статтю 7 Кодексу адміністративного судочинства України, статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зіславшись на Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, позивачка не погоджується з рішенням Вищої ради правосуддя, відповідно до якого на підставі абзацу четвертого пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зарахуванню до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді підлягає лише три роки стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності) у сфері права, які визначені відповідно до вимог частини першої статті 7 Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ «Про статус суддів», що були передбачені цим Законом як мінімальний стаж для набуття права для призначення на посаду судді на дату такого призначення. Позивачка зазначає про недоцільність обґрунтування відмови в задоволенні заяви про відставку з посиланням на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2018 року, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі № 9901/805/18, оскільки останнє в розумінні норм і положень Конституції України не є джерелом права. Позивачка звертає увагу на те, що її загальний трудовий стаж на час звернення до Вищої ради правосуддя із заявою про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку становить більше ніж 46 років. ОСОБА_1 не погоджується з рішенням Вищої ради правосуддя щодо того, що вона має право на зарахування до стажу роботи на посаді судді, який дає право на відставку, лише трьох років стажу роботи в галузі права, як було передбачено частиною першою статті 7 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів», чинного на час призначення її на посаду судді. Зазначає, що частина друга статті 137 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» покращила її правове становище. Позивачка вважає, що ухвалюючи рішення про відмову про її звільнення з посади судді у відставку, Вища рада правосуддя не врахувала положення частини другої статті 137 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» , не застосувала принципу верховенства права, а тому оскаржуване рішення про відмову в задоволенні заяви про звільнення її з посади судді Київського районного суду м. Полтави відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України порушує принцип рівності та є дискримінаційним порівняно з рішеннями щодо суддів, які призначені на посаду після прийняття Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», а також суддів апеляційних судів і Верховного Суду. Цитуючи положення статті 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою, позивачка вказує, що вказана норма Закону покращує її правове становище, бо вона відповідала зазначеним вимогам і на час призначення її на посаду судді у 2004 році. ОСОБА_1 акцентує увагу на тому, що всі судді, які працюють у судах, що утворюють систему судоустрою України, мають єдиний статус, який, з одного боку, означає єдність їх правового становища, зокрема однаковість гарантій незалежності суддів, вимог, заборон, обмежень щодо суддів, а з іншого - функціонування системи цих гарантій на основі принципу єдності статусу суддів, який передбачає рівність усіх суддів та не допускає будь-якої дискримінації стосовно них. Відмова у звільненні позивачки з посади судді у відставку позбавила її права на отримання довічного грошового утримання, яке пов`язане виключно зі статусом судді, а тому порушила сутність принципу єдності статусу суддів, який означає однаковий підхід до встановлення рівня матеріального забезпечення судді. Оскаржуване рішення, на думку позивачки, суперечить принципу встановленої конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елемента їх незалежності, свідчить про його формальний характер, не відповідає принципу єдиного статусу всіх суддів України та порушує принцип рівності між суддями, тим більше, що у зв`язку з досягненням позивачем 65-річного віку вона позбавлена можливості перебувати на посаді судді та здійснювати правосуддя, а отже відпрацювати стаж, якого, на думку Вищої ради правосуддя, не вистачає для звільнення її з посади судді у відставку. Позивачка вказує на те, що встановлені в міжнародних актах гарантії незалежності суддів, у тому числі щодо їх матеріального забезпечення, однаковою мірою стосуються кожного судді, і це обумовлено здійсненням ним саме суддівської функції, а відмінності в наданні вказаних гарантій не повинні негативно впливати на здійснення суддею правосуддя і мають бути обґрунтованими. Такі висновки підтверджуються і міжнародними актами, зокрема: рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку судді і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість; винагорода може бути різною: залежно від стажу роботи, характеру обов`язків, виконання яких покладено на суддів у їх професійному статусі, та від важливості обов`язків, що покладаються на них; оцінюватися ці фактори повинні відверто і відкрито; законом передбачено, що судді, які досягли пенсійного віку і працювали на посаді судді зазначений період, отримують пенсію по старості, рівень якої має бути якомога ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати на посаді судді (пункти 6.1, 6.2, 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року)»'. Оскаржуване рішення, як зазначено в адміністративному позові, позбавило позивачку можливості після досягнення пенсійного віку отримувати пенсію по старості, рівень якої має бути якомога ближчим до рівня її останньої заробітної плати на посаді судді. У додаткових письмових поясненнях позивачка зазначила, що станом на момент звернення до суду отримує пенсію 9023 гривень, що явно не є наближеною до рівня її останньої заробітної плати на посаді судді, тому оскаржуване рішення порушило її майнові (матеріальні) права та нанесло моральну шкоду, тому що є незаконним і несправедливим. Також позивачка неодноразово акцентує увагу на дискримінаційному характері оскаржуваного рішення, зокрема і в додаткових поясненнях, зазначаючи про наявність великої кількості прикладів, коли суддів звільняли у відставку, якщо вони мали фактичний стаж роботи судді лише 10 років, а інші десять років складались із служби в Радянській Армії, роботи в органах МВС і прокуратури. Дискримінацією позивачка вважає і те, що судді, які призначені на посаду відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», мають право на відставку, пропрацювавши на посаді судді лише 15 років, тоді як позивачка маючи фактичний стаж роботи на посаді судді трохи більше ніж 16 років такого права не має. Указані обставини слугували підставою для звернення ОСОБА_1 до суду за захистом своїх прав. У відзиві на адміністративний позов представник Вищої ради правосуддя, цитуючи оскаржуване рішення відповідача та положення статей 19, 126 Конституції України, статті 1, пункту 6 частини першої статті 3, статті 5, частини четвертої статті 21, статті 34 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статей 116, 137, пункту 34 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 7 Закону України «Про статус суддів» (у редакції, чинній на момент призначення ОСОБА_1 на посаду судді), посилаючись на рішення Верховного Суду від 22 листопада 2018 року, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі №9901/805/18, зазначає, що оскаржуване рішення прийняте на підставі наявних у Вищій раді правосуддя документів, матеріалів про звільнення судді та відповідно до норм чинного законодавства України. Відповідач звертає увагу на те, що рішення про звільнення з посади судді є рішенням за результатами засідання колегіального органу внаслідок розгляду заяви про звільнення. Такі повноваження Вищої ради правосуддя є дискреційними. Ураховуючи вказані норми права та висновок Верховного Суду, Вища рада правосуддя вважає помилковим і безпідставним твердження позивачки про те, що вона має необхідний стаж роботи, який дає їй право на відставку. IV. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН ТА ОЦІНКА СУДУ Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України однією з підстав звільнення судді є подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Положеннями статті 55 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначено, що питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 1 та 4 частини шостої статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні Вищої ради правосуддя. За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 1 та 4 частини шостої статті 126 Конституції України, Вища рада правосуддя ухвалює вмотивоване рішення. Згідно зі статтею 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею до Вищої ради правосуддя, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви ухвалює рішення про звільнення судді з посади. Відповідно до частини першої статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України; 2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з прийняттям Закону України від 12 липня 2018 року № 2509-VIII «Про Вищий антикорупційний суд» статтю 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» доповнено частиною другою, згідно з якою до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Водночас абзацом четвертим пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). Отже, при обчисленні стажу роботи на посаді судді підлягають застосуванню норми законодавства, які були чинними на день призначення (обрання) відповідного судді. При обчисленні стажу, який дає право на відставку, окремо варто застосовувати положення частини першої статті 137 згаданого Закону, положення частини другої цієї статті як стаж, який зараховується додатково. Указом Президента України від 4 листопада 2004 року № 1367/2004 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Київського районного суду м. Полтави строком на п`ять років. Частиною четвертою статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів», чинного на день призначення ОСОБА_1 на посаду судді, було визначено, що до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов`язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років. Водночас частиною першою статті 7 указаного Закону було передбачено, що на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. З огляду на наведені норми законодавства, чинні на день призначення позивачки на посаду судді, до її стажу роботи, що дає право на відставку судді, зараховується три роки роботи в галузі права за умови наявності стажу роботи на посаді судді не менше 10 років. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі № 9901/805/18 (провадження № 11-1481заі18). Суд установив, що на час звернення до Вищої ради правосуддя із заявою про звільнення з посади судді у відставку ОСОБА_1 мала стаж роботи на посаді судді 16 років 8 днів. Водночас до призначення на посаду судді ОСОБА_1 здійснювала адвокатську діяльність. На посадах державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, на посадах, безпосередньо пов`язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих ОСОБА_1 не працювала. З огляду на зазначене та вказане правове регулювання позивачка має право на зарахування до стажу роботи, що дає право на відставку судді, три роки роботи в галузі права. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення в справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року в справі «Ван Раалте проти Нідерландів») (пункти 48 - 49 рішення від 7 листопада 2013 року в справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06). Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004). Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, у тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що вимоги до кандидатів на посаду судді були по-різному визначені законодавством України, що діяло на день їх призначення (обрання) на посаду судді, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо обчислення стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, залежно від змісту цих вимог, визначених законодавством, яке було чинним на час призначення (обрання) на посаду судді. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року в справі № 9901/2/19. З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що Вища рада правосуддя, приймаючи рішення про відмову в задоволенні заяви про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку у зв`язку з тим, що вона не має достатнього стажу роботи, встановленого статтею 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і визначеного відповідно до статті 137 з урахуванням пункту 34 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, діяла у спосіб, визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів». До того ж такий підхід до застосування вказаних правових норм не є дискримінаційним і не порушує принцип рівності перед законом. Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. З огляду на встановлені в цій справі обставини та правове регулювання спірних правовідносин колегія суддів установила, що оскаржуване рішення відповідає вимогам, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Ураховуючи відсутність підстав для скасування рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідача розглянути заяву позивачки про звільнення у відставку з посади судді Київського районного суду м. Полтави з урахуванням стажу, передбаченого статтею 137 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», зі змінами, які набрали чинності 5 серпня 2018 року, а саме із зарахуванням до стажу судді стажу професійної діяльності у сфері права п`ять років. Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Керуючись статтями 2, 22, 241 - 246, 250, 255, 262, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ВИРІШИВ: У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії відмовити. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення складене та підписане 1 березня 2021 року Головуючий Р. Ф. Ханова Судді Л. І. Бившева І. А. Гончарова І. Я. Олендер В. В. Хохуляк