Постанова 4856 № 240/13520/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/13520/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Панкеєва Вікторія Анатоліївна Суддя-доповідач - Капустинський М.М. 05 квітня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Капустинського М.М. суддів: Сапальової Т.В. Смілянця Е. С. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просила: - визнати протиправними дії відповідача щодо відмови їй у призначенні та виплаті пенсії за вислугою років відповідно до вимог п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення"; - зобов`язати відповідача зарахувати їй періоди роботи: з 22.07.1985 по 23.08.1989; з 01.05.1997 по 01.03.2002; з 30.10.2002 по 15.07.2003; з 16.07.2003 по 13.08.2018 до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років та призначити пенсію за вислугою років відповідно до вимог п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 22.01.2020. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідач листом від 27.02.2020 року повідомив їй про відмову у призначенні пенсії та зазначив, що до спеціального стажу роботи не зараховані періоди роботи: з 22.07.1985 по 23.08.1989 на посаді сестри медичної неврологічного відділення Обласного санітарно-лікувального управління, також періоди з 02.05.1997 по 01.03.2002 на посаді лікаря-стоматолога лікувального відділення Житомирського стоматологічного об`єднання, також не враховані періоди роботи з 2002 року по 13.08.2002, та період з 30.10.2002 по 15.07.2003 на посаді лікаря стоматолога ТОВ "Асклепій", з 31.01.2006 по 13.08.2018 в Територіальному стоматологічному об`єднанні, оскільки підприємства не передбачені Переліком закладів охорони здоров`я, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909. Позивач вважає, що відповідно до записів трудової книжки станом на 15.08.2018 її стаж роботи, як працівника охорони здоров`я становив 27 років 5 місяців 4 дні, що надає їй право на отримання пенсії відповідно до вимог п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", а тому просила позов задовольнити. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду позов задоволено повністю. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. В апеляційній скарзі посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. 28 січня 2021 року на адресу Сьомого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив від представника позивача Соломонюка І.В., в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення. а рішення суду першої інстанції - без змін. Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правничу допомогу. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними в справі матеріалами, позивач зверталась до відповідача із заявою про призначення пенсії. Листом Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повідомило про відмову у призначенні пенсії. Вказано, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсія за вислугу років призначається за їх зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Пунктом "е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом: на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років; на 31 грудня 2015 року - не менше 25 років 6 місяців; на 11 жовтня 2017 року - не менше 26 років 6 місяців. Пунктом 2-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", який набутий чинності з 01.01.2018, збережено право на пенсію за вислугу років педагогічних працівників за умови, якщо вони на день набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років, необхідну для призначення пенсії за вислугу років. Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 (із наступними змінами), згідно з яким до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховуються періоди роботи в лікарняних закладах на посадах: лікарів та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад). При цьому, згідно із приміткою 2 Переліку, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності та відомчої підпорядкованості закладів і установ. Обчислення стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, здійснюється відповідно до Переліку на підставі записів, проведених в трудовій книжні заявника. Згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 від 22 липня 1985 року, до спеціального стажу роботи за вислугу років зараховано період роботи з 01.08.1994 по 29.07.1995 на посаді лікаря-інтерна Житомирського ТМО, з 01.08.1995 по 01.05.1997 на посаді лікаря-стоматолога поліклінічного відділення Житомирського ТМО, період з 16.07.2003 по 30.01.2006 на посаді лікаря стоматолога-терапевта лікувального відділення стоматологічної поліклініки Житомирського району. До спеціального стажу роботи не зараховані періоди роботи з 22.07.1985 по 23.08.1989 на посаді сестри медичної неврологічного відділення Обласного лікувально-санаторного управління, також період з 02.05.1997 по 01.03.2002 на посаді лікаря стоматолога лікувального відділення Житомирського стоматологічного об`єднання, та з 02.05.1997 по 01.03.2002 на посаді лікаря стоматолога лікувального відділення Житомирського стоматологічного об`єднання, також не враховано період роботи з 2002 року по 13.08.2002 на посаді лікаря стоматолога ПП "РІДКОС", період з 30.10.2002 по 15.07.2003 на посаді лікаря стоматолога ТОВ "Асклепій", з 31.01.2006 по 13.08.2018 в Територіальному стоматологічному об`єднанні, оскільки підприємства не передбачені Переліком закладів охорони здоров`я, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років. Відповідно поданих документів страховий стаж роботи становить 35 років 7 місяців 8 днів, в тому числі стаж роботи за вислугу років становить 5 років 3 місяці 17 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років, тому рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 28 січня 2020 року у призначенні пенсії позивачу відмовлено через відсутність необхідного спеціального стажу (а.с.17-18). Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем безпідставно не зараховано до спеціального стажу позивачці періодів роботи: з 22.07.1985 по 23.08.1989; з 01.05.1997 по 01.03.2002; з 30.10.2002 по 15.07.2003; з 16.07.2003 по 13.08.2018, які підтверджуються тим, що позивачка дійсно працювала у цей час на відповідних посадах. Розглядаючи питання про законність та обґрунтованість судового рішення, яким позов задоволено, суд апеляційної інстанції враховує наступне. Згідно з положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Питання, що пов`язані з пенсійним забезпеченням врегульовані Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-1V). Згідно зі статтею 8 Закону №1058-IV громадяни України мають право на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Відповідно до п.2-1 Перехідних положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст.ст.52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Перелік закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років затверджено Кабінетом Міністрів України від 04.11.1993 №909. Згідно з положеннями п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 01.04.2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 01.04.2015 по 31.03.2016 - не менше 25 років 6 місяців; з 01.04.2016 по 31.03.2017 - не менше 26 років; з 01.04.2017 по 31.03.2018 - не менше 26 років 6 місяців; з 01.04.2018 по 31.03.2019 - не менше 27 років; з 01.04.2019 по 31.03.2020 - не менше 27 років 6 місяців; з 01.04.2020 по 31.03.2021 - не менше 28 років; з 01.04.2021 по 31.03.2022 - не менше 28 років 6 місяців; з 01.04.2022 по 31.03.2023 - не менше 29 років; з 01.04.2023 по 31.03.2024 - не менше 29 років 6 місяців; з 01.04.2024 або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 01 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року. 04.06.2019 року Конституційний Суд України своїм рішенням №2-р/2019 визнав такими, що не відповідають Конституції України положення, зокрема, положення ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788 за змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213 та від 24.12.2015 №911 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України". Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист. Згідно з положеннями статті 51 Закону №1788 пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З огляду на зазначене слідує, що у даній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров`я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров`я і безпеки оточуючих. Втрата професійної працездатності або придатності не пов`язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років. Конституційний Суд України у своєму рішенні виходить з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у п."а" ст.54 Закону №1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" ст.55 Закону №1788, нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням ст.ст.1, 3, ч.3 ст.22, ст.46 Основного Закону України. Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом №213 до оспорюваних положень Закону №1788 щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної ст.51 Закону №1788. А саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія ст.51 Закону №1788 поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у ст.ст.54, 55 Закону №1788. Відповідно до оспорюваних положень Закону №1788 встановлено, що стан здоров`я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених п. "а" ст.54, пунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "є", "ж" ст.55 Закону №1788, через певний проміжок часу погіршується, у зв`язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Конституційний Суд України визнав оспорювані положення п."а" ст.54, ст.55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213 та Законом №911 такими, що суперечать положенням ст.ст.1, 3, 46 Основного Закону України та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Рішення Конституційного Суду України є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Відповідно до положень ч.3 ст.22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Так, у рішенні від 22.05.2018 №5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення ч.3 ст.22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац 10 п.п.2.2 п.2 мотивувальної частини). Отже, за будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011. Таким чином колегія суддів приходить до висновку, щодо застосування до спірних правовідносин необхідно положення ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції до внесення змін Законом №213 та Законом №911. Відповідно до п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції до внесення змін Законом №213 та Законом №911 право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Системний аналіз вищезазначених положень дозволяє зробити висновок, що особа, яка станом на момент звернення до пенсійного органу має від 25 до 30 років спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, така особа має право на призначення пенсії за вислугу років, незалежно від її віку. З матеріалів справи встановлено, що підставою відмови відповідача у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років наведено відсутність необхідного страхового стажу, у зв`язку з незарахуванням певних періодів її роботи до спеціального стажу. Відповідно до відомостей трудової книжки НОМЕР_2 позивач: - з 22.07.1985 по 23.08.1989 працювала на посаді сестри медичної неврологічного відділення Обласного санітарно-лікувального управління (4 роки 1 місяць 1 день); - з 01.05.1997 по 01.03.2002 працювала на посаді лікаря-стоматолога лікувального відділення Житомирського стоматологічного об`єднання (4 роки 10 місяців 0 днів); - з 30.10.2002 по 15.07.2003 працювала на посаді лікаря-стоматолога товариства з обмеженою відповідальністю Науково-лікувального реабілітаційного центру "Асклепій" (8 місяців 15 днів); - з 16.07.2003 по 13.08.2018 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта в "Стоматологічній поліклініці Житомирського району" (12 років 6 місяців 13 днів) (а.с.10-12). Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року №909 (далі - Перелік №909), зокрема, до зазначеного переліку належать лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, установах з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальні органи Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспожив служби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах. Розділом 2 "Охорона здоров`я" Переліку №909 передбачено, що посади лікарів та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах, належать до таких, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років. Пунктом 2 Примітки до Переліку №909 передбачено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ. Статтею 3 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" визначено, що заклад охорони здоров`я це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників. Водночас, даною статтею визначено поняття медичної допомоги - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами та медичного обслуговування - діяльність закладів охорони здоров`я та фізичних осіб-підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров`я, що не обов`язково обмежується медичною допомогою, але безпосередньо пов`язана з її наданням. Безпосередню охорону здоров`я населення забезпечують санаторно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров`я. Заклади охорони здоров`я створюються підприємствами, установами, організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих працівників. Наказом Міністерства охорони здоров`я України "Про затвердження переліків закладів охорони здоров`я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров`я" №385 від 28.10.2002 (далі - Наказ №385) затверджено переліки закладів охорони здоров`я, лікарських, провізорських посад і посад молодших спеціалістів із фармацевтичною освітою в закладах охорони здоров`я. У відповідності до Переліку закладів охорони здоров`я, затвердженого наказом міністерства охорони здоров`я від 28.10.2002 №385, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2002 №392/7130 (із наступними змінами), до санаторно-курортних закладів належать санаторії та санаторїї-профілакторії. Саме робота в цих закладах незалежно від їхньої відомчої належності і форми власності дає право на пенсію за вислугу років. Так, з довідки від 19 березня 2018 року №15-18/09 встановлено, що ОСОБА_1 працювала в Обласному лікувально-санаторному управління на посаді сестри медичної неврологічного відділення з 22.07.1985 (наказ № 70 п.1 від 22.07.1985 року) по 23.08.1989 (наказ № 87 від 23.08.1989), усього спеціальний стаж роботи в якості сестри медичної складає 4 (чотири) роки 01 (один) місяць 01 (один) день, що дає право на отримання пенсії за вислугу років відповідно до пункту "є" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Рішенням Житомирського облвиконкому №251 від 17.09.1990 року обласне лікувально-санаторне управління було закрито з 01.01.1991, а на його базі з 01.01.1991 було відкрито обласний медичний діагностичний центр. Відповідно до рішення виконкому Житомирської міської ради народних депутатів від 06.07.1993 №410 змінено назву обласного медичного діагностичного центру на обласний медичний консультативно-діагностичний центр. Згідно з розпорядженням голови облдержадміністрації №897 від 12.12.2001 Житомирський обласний медичний консультативно-діагностичний центр перейменовано на Комунальне підприємство Житомирський обласний медичний консультативно-діагностичний центр. Згідно рішення Житомирської обласної ради №452 від 29.07.2004 заклад перейменовано на Комунальне підприємство обласний медичний консультативно-діагностичний центр Житомирської обласної ради, відповідно до рішення обласної ради №1040 від 18.03.2010 заклад перетворено в комунальну установу "Обласний медичний консультативно-діагностичний центр" Житомирської обласної ради (а.с.8 зворот). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем безпідставно не зараховано до спеціального стажу ОСОБА_1 4 роки 1 місяць 1 день з 22.07.1985 по 23.08.1989 на посаді сестри медичної неврологічного відділення Обласного санітарно-лікувального управління. Щодо відмови у зарахуванні до спеціального стажу ОСОБА_1 періоду з 01.05.1997 по 01.03.2002 то колегія суддів також вважає її необгрунтованою, з огляду на те, що відповідно до довідки Територіального стоматологічного об`єднання Житомирської районної ради №168 від 13.12.2017 позивач у вказаний період працювала лікарем-стоматологом Територіального стоматологічного об`єднання (а.с.9). Щодо період роботи ОСОБА_1 з 30.10.2002 по 15.07.2003 на посаді лікаря стоматолога товариства з обмеженою відповідальністю Науково-лікувального реабілітаційного центру "Асклепій", то колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що даний період також має бути зарахований до спеціального стажу. Згідно з положеннями п.2.2. Статуту товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-лікувальний реабілітаційний центр "Асклепій" серед напрямів діяльності вказано медична практика; стоматологічна практика; інша діяльність у сфері охорони здоров`я; ветеринарна практика; здійснення лікувально-оздоровчих заходів в Україні та за її межами (а.с.16). Водночас, період роботи з 31.01.2006 по 13.08.2018 у Територіальному стоматологічному об`єднанні Житомирської районної ради також підлягає зарахуваню до спеціального стажу позивачки, з огляду на те, що з 16.07.2003 по 13.08.2018 ОСОБА_1 не змінювала місце роботи. Попри це колегія суддів звертає увагу, що у період її роботи позивачки на посаді лікаря-стоматолога-терапевта лікувального відділення було змінено назву юридичної особи. З огляду на зазначене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, у відповідності до яких підтверджується факт того, що позивач у періоди з 22.07.1985 по 23.08.1989, з 01.05.1997 по 01.03.2002, з 30.10.2002 по 15.07.2003 та з 16.07.2003 по 13.08.2018 працювала на посадах середнього та вищого медичного персоналу у закладах Міністерства охорони здоров`я України, що дає їй право на зарахування таких періодів до спеціального стажу та призначення пенсії за вислугою років на підставі п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Отже, відповідачем протиправно не враховано ОСОБА_1 спеціальний стаж, який становить 22 роки 1 місяць 29 днів. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що з урахуванням відсутності у листі Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області інших об`єктивних підстав для відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років та з урахуванням встановленого судом факту наявності у позивача більше, ніж 26 років 6 місяців спеціального стажу (5 років 3 місяці 17 днів+22 роки 1 місяць 29 днів = 27 років 5 місяців 16 днів), та з метою належного способу захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років згідно п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" починаючи з моменту звернення з відповідною заявою. Щодо клопотання представника ОСОБА_1 про стягнення з Головного Управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, заявленого у відзиві на апеляційну скаргу, колегія судді зазначає наступне. Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову сторона, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до частини 1, п.п.1,3 частини 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані із проведенням експертиз. Згідно з частиною 2 ст.134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Відповідно до пункту 1 частини 3 вказаної статті для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Частинами 4,5 ст.134 КАС України визначено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частинами 6,7 ст.134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат Згідно з ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Компенсація витрат на правову допомогу може бути проведена тільки у тих випадках, якщо вона полягала в участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді - в межах судового розгляду справи. Відповідно до ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Вирішуючи питання щодо пов`язаності витрат з розглядом справи та пропорційності розміру наданих послуг, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов`язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються положеннями КАС України та іншими законами. Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Аналізуючи наведені правові норми, колегія суддів зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що представником позивача, адвокатом Соломонюк І.В. 28.01.2021 року, до закінчення розгляду справи по суті заявлено про розподіл судових витрат у справі. Так, представником позивача на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу надано: - ордер адвоката та посвідчена копія свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю ОСОБА_2 ; - договір від 01 липня 2020 року про надання правничої допомоги ОСОБА_1 адвокатом Соломонюк І.В.; - засвідчену копію акту наданих послуг 28.01.2021 року (відзив на апеляційну скаргу від 28.01.2021р.); - рахунок на оплату №2 від 28.01.2021 року. Відповідно до рахунку на оплату №2 від 28.01.2021 року всього наданих послуг на суму 3000,00 грн. У підтвердження оплати зазначеної суми витрат представником позивача надано квитанцію про сплату/отримання гонорару від 28.01.2021 року. Таким чином, надані позивачем письмові докази підтверджують вартість витрат на професійну правничу допомогу, тому суд дослідивши клопотання представника позивачки про стягнення понесених судових витрат дійшов правомірного висновку про задоволення клопотання представника позивачки про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області витрат на правову допомогу у сумі 3000, 00 грн. Відповідачем не подано заперечень на спростування підставності обгрунтувань заявленого у відзиві на апеляційну скаргу клопотання представника ОСОБА_1 про стягнення 3000,00 грн. як витрат за правничу допомогу. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року - без змін. Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 3000,00 грн. витрат за правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Капустинський М.М. Судді Сапальова Т.В. Смілянець Е. С.